Уявіть, що звичайний судовий позов здатний перенести нас у вирування подій Хмельниччини та розкрити географічні загадки, яким уже понад три з половиною століття! У Центральному державному історичному архіві України зберігся унікальний документ (ЦДІАК, Ф. 11, Оп. 1, Спр. 13, Арк. 111–113). У ньому йдеться про те, як у бурхливому 1648 році облітківські, потіївські та веремійківські піддані київського митрополита порушили кордони й напали на поселення Рудня, Вирівка та Тишполь, що належали пану Тиші-Биковському. Та найцінніше для нас — це детальний опис точної межі між митрополичим та тишовським маєтками. Запрошуємо вас у захоплюючу краєзнавчу експедицію крізь століття — відтворимо цю межу крок за кроком!
Давайте зануримося у давню географію й розпочнемо нашу віртуальну подорож. Отже:
1) Межа починалася в урочищі Неражі, а саме від місця перетинання Жадьківського (Чебеневського) та Горбулівського ґрунтів.
Топонім «Нераж» добре відомий кожному місцевому жителю. Проте мало хто замислюється, що сучасне село Нераж — відносно молоде: воно виникло в районі цього прадавнього урочища лише у XIX столітті. А в середині XVII століття це була просто межова точка двох великих земельних масивів.
2) Далі межа йшла до густих верболозів («силоватої лози») у Великому лісі, а потім — до городища у тому ж лісі.
«Великий ліс» — це той самий сосново-листяний масив, що й нині простягається на височині вздовж шосе між Потіївкою та Неражем. Свідоцтво його величі збереглося й досі: місцеві й зараз називають його Великим Бором. Хоча дехто в Потіївці вживає назву «Горбулівське урочище». В останньому топонімі якнайкраще закарбована пам’ять про прадавню межу — саме тут починалися володіння розлогого Горбулівського ключа, хоч до самого села Горбулів звідси чимала відстань.
Та найбільше вражає згадка про городище! Це були сліди поселення давніших епох. Сьогодні це місце — пам’ятка археології «Потіївка-1», розташована в полі на схід від Великого Бору, де вчені зафіксували культурні шари неоліту, доби бронзи, раннього залізного віку та пізнього середньовіччя. Нині Великий Бір здається скромним ліском, але назва береже пам’ять про його минулі велетенські масштаби: колись він був настільки безкрайнім, що саме городище було лише помітною галявиною всередині нього!
3) Далі межа йшла від городища до могилок під Потіївкою.
Оскільки Великий Бір розташований південніше географічної широти сучасної Потіївки, це чітко вказує: межа володінь проходила з південного боку села, звертаючи до старовинних поховань. Мова йде про давній потіївський цвинтар. Чи збігається він із нинішнім старим кладовищем Потіївки, яке так само лежить на південь від центру села, — це таємниця, яку ще належить розгадати археологам.
4) Далі межа пролягала від тих могилок повз Потіївку на Облітківський гостинець, що йшов з Потіївки до Обліток, і по гостинцю межа доходила до «моха Довжика».
Слово «гостинець» у давнину означало не подарунок, а стратегічну артерію. На відміну від манівців, польових путівців чи тимчасових стежок, гостинець був постійним, широким, добре виїждженим шляхом загального користування. Що ж до таємничого «моха Довжика», то мохом наші предки називали велике торфове болото. Західніше сучасного села Вівче в лісових хащах справді простягалася величезна заболочена місцина, яка у XVII столітті мала саме таку поетичну назву — «мох Довжик».
5) Далі межа йшла по струмку, який витікає з моха Довжика, прямувала через ліс Довжик і доходила до злиття з річкою Маликівкою.
Цей струмок існує й досі! На двоверстовій карті початку XX століття чітко видно, як він бере початок із болота західніше колонії Вівче. Сьогодні цей потічок дзюрчить південніше села Вівче, пробивається крізь сосновий ліс на схід і впадає у річку Шлямарку. Завдяки цьому документу 1650 року нам відомо, що Шлямарка колись називалася Маликівкою, бо там зазначено, що село Рудня стояло на річці з таким історичним ім’ям.
6) Далі межа перетинала річку Маликівку й йшла по потоку Калинівка, доходячи в самий кінець того потоку — до «Михилова будиська».
Неподалік від місця, де струмок від села Вівче впадає у Шлямарку, з іншого боку впадає невелика річечка завдовжки близько 2,5 км. Це і є той самий забутий потік Калинівка, що тече північніше сіл Прибуток та Дорогунь. Межа піднімалася вгору проти течії — аж до витоків, де було «будисько». Це промислове поселення, в якому випалювали поташ, дьоготь, смолу чи деревне вугілля.
І тут на нас чекає грандіозне етимологічне відкриття: назва села Прибуток не має жодного стосунку до фінансових прибутків чи грошей! У ній закарбовано пам’ять про давнє промислове селище — «При буді». На двоверстовій карті початку XX століття нинішнє село Дорогунь дійсно позначене як «Прибудок», що остаточно підтверджує: це поселення виникло безпосередньо біля старовинної буди.
7) Далі межа йшла від Михилова будиська до Великого Лугу.
У районі витоків потоку Калинівка (північніше села Дорогунь), як свідчить німецька 500-метрова карта часів Другої світової війни, колись простягалася мережа боліт. Саме цей простір між сучасними селами Дорогунь та Дітинець, який нині поглинув ліс, у XVII столітті гордо іменувався «Великим Лугом».
8) Далі межа йшла від Великого Лугу до бору Дорогуня і закінчувалася на річці Орлівці.
«Бір Дорогунь» — це величний сосновий масив між сучасними селами Дорогунь та Осички. Сосни шумлять там і сьогодні, повністю виправдовуючи давнє поняття «бір». Межа зупинялася біля витоків річки Орлівки, яка й нині бере початок на узліссі південніше села Дорогунь.
Цікаво, що річку Орлівку, яка протікає південніше Дорогуня та Прибутка, ще раніше вдалося ідентифікувати завдяки іншому архівному документу 1780-х років (ЦДІАК, Ф. 11, Оп. 1, Спр. 80, Арк. 530 зв.). Там зазначено, що річка Орлівка (вона ж Теснівка) впадала у Візню (нинішню Шлямарку) нижче села Рудня. Також там згадувалося, що понад Орлівкою з правого боку було «сєдлисько» (зручне місце), де фіксувалися сліди зниклої буди з розваленими хатинами давніх будників. Ось то і було вже знайоме нам «Михилове будисько».
Замість підсумку
Звичайна судова скарга 1650 року здійснила справжнє диво: вона повернула з небуття забуті назви наших річок та струмків — таких як Довжик та Калинівка, а також розвіяла міфи довкола назви села Прибуток. І головне — довела, що наші предки залишили нам багату й глибоку історію, закарбовану в кожному кущі, болоті чи лісовому джерелі.
Василь Кисиленко, історик, місто Харків
Читайте також
Корчма як центр економіки: алкогольні монополії на Радомишльщині в XVI–XVIII століттях
Важливі новини та пояснення — поруч із вами.
Читайте більше на Telegram-каналі Субота Онлайн та на сторінці у Facebook.
