Радомишльські краєвиди завжди з’являються неочікувано, зненацька. Ті краєвиди, ті місцини, що колись були твоїм притулком існування, простором споглядання усіляких форм, які мали власні імена й здавалися поставленими біля тебе назавжди — для твого зростання та пізнання.
Такою вагомою була усталеність і непорушність хати, погрібника, вишнево-яблуневого саду, городу, що спускався з горба аж у зелений берег Мики. З білими лілеями, очеретом, осокою, рогозом, м’ятою і співом очеретянки.
Тих краєвидів тепер, можна сказати, немає. Майже все зникло з очей, подалося кудись у величезну невідомість.
Іноді вони припливають у сни. Подеколи котрийсь із забутих пейзажів, якась місцина постає перед очима з такою правдивою реальністю і з такою глибинною присутністю нагадує про себе, що було б гріх твердити, ніби тепер, у величезному безкрайньому просторі, де скільки завгодно місця для всіляких речей, їх зовсім немає.
Непомітно летять найкращі роки життя. Минуле повертається, щоб стати щасливим у майбутньому.
Радомишлян 60–80-х років минулого століття вибрав час — ми його не вибирали. Цей період став одним із найзахопливіших в історії міста.
Від Борщівського шляху до Борщагівської
Радомишль — місто з багатою історією. Топоніміка є невід’ємною частиною його історичного минулого і сьогодення. Вона потребує такого самого вивчення, відновлення та збереження, як і важливі пам’ятки історії та культури.
Вулиця Борщагівська бере початок від річки Мики й закінчується неподалік вулиці Шевченка. Її назва — локативна, утворена від топоніма Борщів. Спочатку в народі її називали Борщівською.
Народилася Борщагівська зовсім давно — і спочатку не як вулиця, а як ґрунтовий шлях, що пролягав із північного заходу на південний схід.
У середині XIX століття дорога опинилася в межах міста. Наприкінці того ж століття Радомисль обступив її з усіх боків, крокуючи новими кварталами на захід. Тоді Борщівський шлях і отримав назву вулиці Борщагівської.
Після встановлення радянської влади у 20-х роках XX століття Радомисль накрила хвиля перейменувань. Цій вулиці за радянської влади, м’яко кажучи, не надто щастило.
«12 липня 1921 року на засіданні колегії Радомисльського комунгоспу вирішили перейменувати міські вулиці. Вулиця Борщагівська отримала назву Толстовська».
Цей запис зберігається в Державному архіві Житомирської області: фонд Р.25-29, опис 2, справа 40, аркуш 83.
Рішенням Радомишльської міської ради 1945 року Толстовську перейменували на честь Михайла Калініна — так званого «всесоюзного старости» СРСР.
Лише 14 лютого 1995 року Радомишльська міська рада народних депутатів рішенням №48 постановила погодитися з пропозицією топонімічної комісії та відновити історичну назву вулиці Калініна — Борщагівська.
Добре, що вулиці повернули її справжнє ім’я. По-перше, ця назва красива й милозвучна. По-друге — власна, українська, не пов’язана з жодним політичним діячем. Її вже не доведеться змінювати, зважаючи на примхи історичної долі.
Сучасна протяжність вулиці — 950 метрів.
Наприкінці XV століття київські землі входили до складу Великого князівства Литовського. Почалися спустошливі напади кримського хана Менглі-Гірея.
Якщо на початку XVI століття у Київському повіті було дев’ять населених і десять пустих замкових сіл, то в люстрації 1545 року зазначалося, що в п’ятнадцяти поселеннях татари знищили все населення. Інші села були зруйновані вщент, а багатьох людей забрали в неволю.
Місцевість на кордоні між Київським і Житомирським повітами постраждала найбільше. Проте зусиллями народної колонізації Київський край почав заселятися знову.
На землі, скропленій кров’ю, від покоління до покоління передавалася легенда про походження назви села Борщів. Спочатку поселення називали Борщевом, а назва Борщів почала вживатися із середини XIX століття.
За переказом, під час нападів кримських татар у XVI столітті мешканці переховувалися в лісі — бору. Вцілілі після погромів русини розбігалися у безпечніші місця й уважали великим щастям сам факт того, що залишилися живими.
Михайло Грушевський підкреслював, що слов’яни були майстрами ховатися у всіляких нетрях.
Якби ми перенеслися більш ніж на п’ять століть назад, то побачили б, що вся околиця, де нині розкинувся Радомишль, після нападів орди була розорена, пуста і вкрита лісами. Самого Радомишля на тих безкрайніх просторах іще не існувало. Поселення на місці сучасного міста постало згодом — у середині XVI століття.
Моя бабуся Євдокія, знайомі звали її Євдохою, — материна мати — народилася 1900 року, ще за часів царату. Вона не вміла ні читати, ні писати, але з болем говорила:
«Земля моїх батьків, царство їм небесне, була далеко від міста — аж там, де простягався Борщівський шлях».
Військові склади, авторота і перші автобуси
На початку 20-х років дорогу перегородили неподалік Великої Бульварної — тепер це вулиця Тараса Шевченка — і спорудили стайні для кавалерійського полку, який дислокувався у Радомислі.
У середині 30-х років на цій території збудували різні склади та сховище боєприпасів 8-го артилерійського полку 8-го стрілецького корпусу.
Після визволення Радомишля від німецьких окупантів уже на початку 1944 року тут організували ремонтну базу. Сюди звозили розбиту військову техніку — трофейну і радянську, яка залишалася на вулицях, людських городах, полях і в лісах усього району.
Німецькі танки та іншу трофейну техніку розбирали й різали на металобрухт. Із кількох автомобілів робітники складали один справний.
У повоєнні роки на городах навколо Борщагівської містяни час від часу знаходили залишки боєприпасів і зброї.
Відбудова народного господарства міста та району потребувала значних вантажних перевезень. У 1945 році на цій території створили філію «Союззаготтрансу», що мала воєнізовану структуру і називалася Авторотою.
У 1948 році налагодили автобусне сполучення між Радомишлем, Києвом і Житомиром. Автобуси марок ГЗА (ПАЗ)-651 та ЗІС-155 стояли в гаражах Автороти. За потреби їх тут і ремонтували.
У 1960 році Автороту перемістили на вулицю Карла Лібкнехта, нині Русанівську. Змінилася й назва підприємства — його стали називати Автопарком.
Після цього на колишній території Автороти розмістився артилерійський полк, яким командував полковник Бабіцький. Згодом командиром став полковник Комаров, якого після демобілізації обрали міським головою Радомишля.
Пізніше тут розташовувалися склади й гаражі окремого 532-го інженерно-понтонного батальйону, який у народі називали «понтонерами» і за масштабами прирівнювали до полку.
Солдати й офіцери з усього Радянського Союзу, які протягом десятиліть проходили службу в Радомишлі, нерідко одружувалися з місцевими дівчатами й залишалися в місті.
Вулиця дитинства: каганці, колодязі й протоптані стежки
Якщо нині пройтися Борщагівською, нічого особливого на перший погляд не помітиш. Вулиця як вулиця. Зелена. Старих будинків збереглося не так уже й багато. Переважно вона забудована дерев’яними та цегляними одноповерховими будинками.
Ще за моєї пам’яті вся вулиця купалася в зелені. Гілки яблунь, груш і слив нависали з-за тісних плотів над протоптаними вздовж дороги стежками.
Я пам’ятаю ті стежки, хоча їх давно немає.
На відміну від вулиці, у стежок коротке життя — здебільшого від весни до осені. Стежки дитинства були свідками всього доброго і лихого, радісного і сумного. На них цілувалися, на них прощалися. Ними вирушали у близькі й далекі дороги. Ними приходили й відходили назавжди.
Кожен із нас має незримий зв’язок із місцем, де народився, зростав і де минуло дитинство. Спомини — безумовна скарбниця історії, яка єднає різні покоління народу.
Моя рідна вулиця — Борщагівська. Моє дитинство, як і все життя, минуло у найріднішому місті — Радомишлі. Любов до України була закладена ще у дитинстві, в будиночку бабусі Євдохи.
На початку 60-х років вулиця ще не була електрифікованою. У простеньких, але чепурних хатках увечері блимало світло каганця або «коптилки».
Вулиця була немощеною. Після дощу ставала майже непрохідною. Мешканці тримали корів, коней, свиней і гусей, які вешталися не лише подвір’ями, а й дорогою. Тих, хто не тримав худоби й не обробляв землю, не надто поважали.
Люди жили звичайним провінційним життям. Переважно на вулиці стояла селянська тиша, яку порушували лише голосні вигуки дітей, що гралися у різні ігри.
Радомишляни здавна зналися на користі води. На подвір’ях і просто на вулиці стояли кам’яні колодязі. Жінки з відрами криничної води були невід’ємною частиною місцевого краєвиду.
У середині 60-х років від Борщагівської по різні боки, на людських городах, проклали нові вулиці: Короленка, Герцена, Космонавтів, Садову, Чайковського, а також проїзди до вулиць 60 років Жовтня і Панфілова.
У народі новоутворені вулиці називали «прорізними».
У 2022 році вулицю Герцена перейменували на Зарічну, а Панфілова — на Вишневу.
У 1972 році вулицю Калініна повністю забрукували. Через кілька років її покрили асфальтом, від якого тепер залишився хіба що спомин.
Життя триває. Із червня до 20 липня 2023 року будівельна бригада реконструювала частину Борщагівської: прибрала сміття, підрізала дерева, заасфальтувала дорогу, нанесла кольорову розмітку й облаштувала сучасний тротуар.
За короткий час тут з’явилася нова, красива, по-європейськи впорядкована вулиця.
Будинок №12 і бабуся Євдоха
Ох, цей будиночок на Борщагівській, 12. Ох, ця бабуся!
Вона була мені та моїй сестрі Людмилі радше подругою. Ми разом варили вареники, ними ж годували курчат і навіть гнали з бабусею самогонку — ночами, щоб сусіди не донесли.
Неподалік бабусиної хатини був чималий город. Там росли картопля, цибуля, морква, петрушка, десятки соняшників, а серед городини цвіли голубі кручені паничі й червоно-гарячі айстри.
Росли яблуні — антонівка і полтавка. Навесні вони вкривалися рясним білим цвітом. Та були роки, коли яблук родило зовсім мало: листя об’їдала гусінь, а якщо й діставали якийсь десяток плодів — майже всі були червивими.
Ми рвали вишні та груші зі старих дерев, посаджених іще дідом, виховували цуценят у дворі й збирали пелюстки троянд.
Перед будинком ріс великий каштан. Щовесни він зацвітав ніжно-рожевими квітами й тоді ставав схожим на новорічну ялинку.
Бабуся любила згадувати, як жилося «за царя». Чого тільки вона не розповідала, хоча у школі й по радіо говорили зовсім інше.
Діти добре засвоїли правило: нічого почутого вдома не виносити назовні.
У дитинстві було багато таємничого й незбагненного — таких перехресть людських доль, про які тепер згадуєш із побожним подивом.
Щире милосердя, напевно, особливо яскраво проявляється у часи загального лиха і горя. Саме тоді раптом дізнаєшся, що в кожній душі приховані таємничі скарби неземної, невичерпної доброти.
У кожної людини є в душі доброта. Іноді вона схована дуже глибоко. Її треба розкрити, оживити. Люди стають кращими, коли знають, що їх люблять.
Моя мудра бабуся Євдоха навчала по-своєму. Бувало, сядемо за стіл, а вона, благословляючи хліб, говорить:
«Подивіться, дітки, за вікно — там пташки злетілися до годівнички, крихт просять».
І ми, взявши жменьку хлібних крихт, бігли сніговими заметами в сад. Там на деревах були розвішані годівнички.
Залишивши птахам скромну милостиньку, веселі й щасливі поверталися до хати.
Ті птахи, без чиїх голосів день був би не день! Як же без червоногрудих снігурів на вершечку старої яблуні, що співають свою вранішню пісню й позирають на тебе?
А ти стоїш у дворі й відчуваєш, як тебе переповнює радість від споглядання і голосу пташки, з якою ділиш білий берег Мики, небо і все довкола.
Коли бабуся пішла з життя на 88-му році, у моєму серці залишилася порожнеча.
Після смерті Євдохи Волинець її будинок кілька років занепадав, бо рідні тітки не могли поділити батьківську хату.
Я добре пам’ятаю дядька Авксенія Комашка, який часто заходив по-сусідськи в гості. Своєю появою він приносив у дім пожвавлення. Веселий, життєрадісний, щедрий на вигадки, він швидко завойовував загальну симпатію.
Бабуся іноді просила сусіда допомогти по господарству. Міцний і добрий чолов’яга, перш ніж зрубати стару яблуню в саду, ставав навколішки перед деревом. Тричі нахилявся, тричі хрестився і тричі просив у нього пробачення.
Маленьким хлопчиком я запам’ятав цей зворушливий момент до найдрібніших деталей.
Сусіди, булочник і хліб у голодні роки
Я люблю свою вулицю. Для мене і для всіх, хто тут жив або живе нині, вона найрідніша.
Кажуть, що добрий сусід ближчий за родича. Між сусідами завжди були тісні стосунки, а часто й справжня дружба, просте людське спілкування.
А які добрі люди жили на Борщагівській!
Пройшовши випробування війни й повоєнних років, вони ставали добрішими, поступливішими, допомагали одне одному. Часто ходили в гості, обмінювалися новинами і, звісно, пліткували.
Щось відремонтувати, полагодити, підшити чи підказати — завжди зверталися до сусідів. Недарма народна мудрість говорить: «З миру по нитці».
Якщо хтось занедужував, влаштовувалися цілі консиліуми: кожен радив, як людині лікуватися.
Поруч завжди були добрі люди. З плином часу іноді спадає на думку, що то були особливі сусіди — чужий біль вони сприймали як власний. Було тоді до кого серце притулити.
Звичайно, не обходилося без сварок, проте доброзичливості й поваги було значно більше.
Жителі вулиці належали до когорти тих, кого колись називали передовиками виробництва й ударниками праці.
Давно немає на мапі світу країни, яка гордо нагороджувала своїх громадян званнями Героїв Праці. Немає вже на світі й більшості тих людей.
Вдячні спогади залишили родини Литвинових, Кравченків, Шкляруків, Шуневичів, Марченків, Винглинських, Броновицьких, Маліцьких, Бобровських, Придибайлів, Старжинських, Філіповичів, Мельників, Іващенків, Ковальських, Капранчуків, Сварчевських, Савицьких, Чоповських, Федоренків, Несененків, Занозіних, Гладишів, Новохацьких, Комашків, Калініних, Куровських, Бураків, Содолевських, Панових, Петренків, Стеценків.
Дві родини Коваленків, три родини Іжицьких, Даниленки, Шпаки, Пирогови, Кур’янови, Дейнеки, Турбіни, Савченки, Рощенки, Малашевські, Оборські, Макаренки, Піхоцькі, Альохіни, Надія Григорівна і Конон Прокопович Стеценки, Герасимчуки, три родини Шкідченків, Гаврилюки, Дідківські, Герасименки, Жулинські, Романчуки, Матірки, Шахмани, Рибаченки, Пушкарі, Сівковські, Бородьки та багато інших.
Двоє синів із родини Занозіних загинули у Другій світовій війні.
Люблю всіх земляків, хто жив на Борщагівській давно чи недавно, хто живе і працює тут тепер.
Я пам’ятаю розмови з мудрими, виснаженими працею, але бадьорими духом сусідами. На превеликий жаль, багато з них уже відійшло у вічність.
Віддаю їм свою шану. Нехай їхні світлі імена назавжди залишаться у нашій пам’яті. Живим — мій низький земний уклін і найщиріші побажання здоров’я та довгих років життя.
Пам’ятаю й шаную навіть тих, хто лише раз побував у мене в гостях і залишився у пам’яті зовсім ненадовго.
Працелюби, великі господарі, майстри своєї справи. Кожен чесно трудився на рідній землі й заслуговує на добре слово.
Старожили вулиці — культурні, освічені люди — постраждали від революції та громадянської війни. Цікаво, що, за родинними переказами, ніхто з мешканців не помер під час голоду. Люди мали чималі городи, вирощували сади, тримали худобу й птицю.
Чимало дорослих чоловіків працювали на підприємствах міста й отримували продуктові картки. Жінки вели домашнє господарство.
Мій дідусь Михайло Васильович Капранчук, 1886 року народження, працював іще у кондитерській Василя Романовича Підковинського, а згодом — у місцевій пекарні. По-вуличному його називали «булочником».
Після громадянської війни дідусь був чи не єдиним у місті, а можливо, й у районі кондитером, який умів виготовляти неймовірно смачні торти, пекти короваї, здобні булки з родзинками та інші смаколики.
Цієї справи його навчила молода німкеня, коли під час Першої світової війни він потрапив у німецький полон.
На початку голодних 30-х років і під час Другої світової війни дідусь із бабусею мололи жито та пшеницю на великих кам’яних жорнах. Робили це темними ночами, щоб, не доведи Господи, хтось сторонній не побачив.
У великій печі, яку в народі називали «руською», дідусь випікав хліб. Іноді роздавав його сусідам, а переважно віддавав родичам.
У ті страшні голодні роки на радомишльському базарі за хліб можна було виміняти все необхідне: сіль, сірники, гас для лампи, рибу й навіть ковбасу, яку вночі виготовляв і коптив за своєю хатою сусід Іван Чоповський.
Рідня була численною. У бабусі — дванадцятеро братів і сестер, у дідуся — троє братів, а ще багато двоюрідних і троюрідних родичів, племінників, племінниць та хресників.
Люди з різних сіл району приїздили підводами на місцевий базар і зупинялися переночувати в дідовій хаті.
Гостинна бабуся всіх обігрівала, годувала, іноді ділилася одягом. Для малечі завжди знаходилися якісь ласощі.
Оберігала велику родину бабуся Євдокія всією щирою душею і добрим серцем, хоча іноді повторювала:
«Брати братами, а харчі харчами».
Війна, що пройшла Борщагівською
Із розповідей бабусі пам’ятаю, що перед війною дідусь іноді приходив додому напідпитку й голосно вигукував:
«Сталін — нелюд проклятий! Скільки людських душ загубив — усім царям разом узятим і не снилося!»
Бабуся тихим голосом відповідала:
«Що, старий дурню, з глузду з’їхав? У Сибір захотів? А хто дітей годувати буде?»
Потім хутко роздягала діда і вкладала спати.
На початку війни дідусь спершу вирішив, що поразка радянської влади принесе зміни. Він пам’ятав інших німців — тих, яких бачив у полоні під час Першої світової війни, — і помилково вважав їх культурною європейською нацією, здатною навести порядок.
Але вже перші місяці окупації повністю зруйнували ці ілюзії.
Радомишль сильно бомбили. У перші дні війни повідомлення радянського командування були стриманими: німецькі частини атакували прикордонні застави, лінія фронту розтягнулася від Балтійського до Чорного моря, ворога нібито відбивали з великими втратами.
Насправді радянська сторона зазнавала величезних втрат, а німецькі танкові частини просувалися на десятки кілометрів.
Для боротьби з диверсантами у місті створили винищувальний загін, у селах району — окремі групи. Майно машинно-тракторних станцій і колгоспів евакуйовували на схід.
7 липня на підступах до Радомишля розгорнулися оборонні бої. 9 липня німці окупували місто. 16 липня радянські війська знову зайняли Радомишль, але вже 19 липня ворог повторно захопив його.
Спочатку в місті стояла могильна тиша. Здавалося, навіть птахи не співали.
З боку Кочерівського шляху жителі побачили стовпи пилу, які здіймалися над дорогою. Німці їхали на мотоциклах — відкрито, нахабно, у касках, незважаючи на літню спеку.
Мотоциклісти доїхали до Торговельної площі, яка тоді носила ім’я Молотова. У центрі міста зробили постріл угору. Коли ніхто не відповів, випустили ракету своїм: шлях вільний.
Першими жертвами, якщо не рахувати курей, стали собаки, які вибігали на вулицю й гавкали на непроханих гостей. Їхній гавкіт обривали автоматні черги.
Потім з’явилися війська, що рухалися двома суцільними потоками. Одні йшли з Верлока Борщагівською та Шевченка. Другі — від Кочерівського шляху, через мости над Тетеревом і Микою, до Торговельної площі, а звідти — у напрямку Малина.
Техніка рухалася величезною зеленою змією. Закопчена, вона здіймала стовпи пилу й бензинового диму.
За спогадами старожилів, у місто ввійшли елітні частини вермахту, які не змогли пробитися до Києва шосе Житомир — Київ і намагалися обійти його з півночі.
На початку серпня окупанти разом із новоствореною місцевою поліцією почали масові розстріли єврейського населення — чоловіків, жінок, літніх людей і дітей.
Дідусь, збентежений побаченим, прийшов додому і з болем промовив:
«Іроди прокляті, скільки добрих людей замордували і невинних дітей! Ворог лютий, якого людство ще не знало. Євдохо, кінець нам усім. Зовсім інші німці — не ті, яких я знав. Ці гірші за звірів, нікого не пожалкують».
Перед образами він упав навколішки, почав хреститися й молитися:
«Господи Всевладний і Многомилостивий, збережи Червону армію. Дай, Господи, дожити родині до Перемоги».
Усю війну, щодня, аж до визволення, він молився за Червону армію. Казав: «Хоч Сталін і ірод — та він свій».
Як говорить українське прислів’я: «Як тривога — то й до Бога».
Восени 1941 року німці оголосили, що захопили Москву.
«Нічого страшного. Французи теж Москву спалили — і де ті французи опинилися?» — говорив дід.
Він зумів зберегти сім’ю і дожив до Перемоги.
Розгром гітлерівців під Сталінградом, про який місцевим жителям повідомило радомишльське підпілля, підняв настрій і повернув людям надію.
У ніч із 4 на 5 серпня 1943 року партизанське з’єднання Івана Хитриченка розгромило німецький гарнізон у Радомишлі. Під час операції загинули двоє партизанів, шістнадцять було поранено.
Партизани знищили гарнізон і поліцейську школу, підірвали міст через Тетерів, підпалили скирти навколо міста, захопили зброю, боєприпаси, одяг і продовольство.
Усю ніч над Радомишлем стояло велике вогняне зарево.
Галина Коваленко, якій тоді було тринадцять років, згадувала:
«Партизани йшли колоною по вулиці Федоровського, нині Великій Житомирській, а згодом звернули на Борщагівську. Коли йшли вулицею, співали пісню: “Этих дней не смеркнет слава, не померкнет никогда, партизанские отряды занимали города”. Наприкінці Борщагівської перейшли через переїзд на річці Мика, піднялися на Микгород і розчинилися в лісі».
Далеко не всі сучасні молоді люди вірять, що в колишньому Радянському Союзі був період, коли про перебування на окупованій німцями території краще було взагалі не говорити.
В особовому листку обліку кадрів під час працевлаштування існувала спеціальна графа: «Чи перебував на окупованій території під час війни?» І не дай Боже людині було відповісти «так».
Словами не передати жах, який пережило населення міста за часів громадянської війни, голоду, репресій і Другої світової.
Покоління радомишлян винесло на своїх плечах страшну ношу. Ветеранів і тих, хто пережив воєнне лихоліття, з кожним роком залишається дедалі менше.
Радомишляни творили історію міста потом і кров’ю, крізь революції, війни та голодні роки — власним життям і наполегливою працею.
Прості люди все пережили. Вони вміли виживати навіть у найжахливіших обставинах.
Із цього всього складається те, що називається простим словом — історія. Або минувшина.
Вулиця сьогодні: асфальт змінюється, пам’ять залишається
Спливли роки, як вінок за водою.
Зачарованість рідним краєм із дитинства входить у душу людини. Радомишль у моїй пам’яті закарбувався красивим і поетичним, адже тут промайнуло дитинство, юність та все свідоме життя.
Ми живемо у дуже тривожний і складний час. Не завжди перебуваємо в гармонії з високою любов’ю.
Нині вулиця зовсім не така, якою була за моєї молодості.
Народна мудрість стверджує: «Не купуй хату, а придбай сусіда». Проте останнім часом так буває не завжди. У наш час більше підходить інша приказка: «Ночами не можу спати, бо сусід живе багато».
Стосунки між сусідами нерідко стають непростими, неприємними й навіть агресивними.
Корінних жителів Борщагівської залишилося не так уже й багато. Населення зростало переважно за рахунок тих, хто приїздив працювати до міста з навколишніх сіл.
Кожна людина по-своєму пристосовувалася до міського життя, приносячи із собою сільські звички, уявлення і традиції.
Одноповерхова Борщагівська нічим не гірша за багатоповерхові мікрорайони міста.
На жаль, час невблаганний. Кожен старовинний будинок — скарбничка історії.
З роками починаєш розуміти, що в таких будинках, розсипаних уздовж вулиці, приховується моя правда і наше минуле.
Правда рідко буває солодкою. Ми звикли, що історію часом переписують, а переписуючи — виправдовують сучасників і ганьблять попередників.
У невеликому історичному дослідженні неможливо передати й тисячної частки того, що робили і створили радомишляни для свого міста.
Допитливий історик або талановитий письменник міг би написати цілі томи досліджень і спогадів городян.
Але старожилів стає дедалі менше.
Тому важливо встигнути почути їхні голоси, записати їхні слова, зберегти старі фотографії й не дозволити зникнути вулицям, які продовжують жити не лише на мапі міста, а й у людській пам’яті.
Олександр Пирогов
м. Радомишль
Фото з архіву автора
Зберігаємо історії Житомирщини для наступних поколінь.
Підписуйтеся на Telegram-канал Субота Онлайн або стежте за нами у Facebook. Розповідаємо про людей і місця, які не мають бути забуті.
