Підземні ходи, зниклі церкви й старе русло Тетерева: таємничий рукопис про Радомишль

В останній день квітня більш ніж 30 років тому знайомий приніс пакунок, простяг його й сказав:

— Візьми, знадобиться. Розбирали хату на Рудні й під стріхою виявили рукописи.

Реклама

У згортку, загорнутому в грубу мішковину, були газети «Киевские губернские ведомости» — від №2 до №52 за 1854 рік, а також великий стос аркушів зі шкільного зошита в клітинку. На них крізь вицвіле чорнило ледь проглядалася написана гарним каліграфічним почерком назва на титульному аркуші: «Радомысль (очерк)», а також дата — «3.02.1958 г.».

Тримаючи згорток, я відчув, як від хвилювання затремтіли руки. Навіть не здогадався запитати, кому належала хата. Згодом було вже пізно — знайомий трагічно загинув. Мабуть, нині його душа десь у раю.

Якщо газети мали ще більш-менш нормальний вигляд, то аркуші зошитів перебували в жахливому стані: під впливом води рядки розпливлися, сторінки склеїлися й спресувалися.

Звичайно, їх можна було віддати на експертизу та реставрацію, однак у наш прагматичний час це коштує чималих грошей. Довелося впродовж багатьох років літера за літерою відтворювати слова й відроджувати текст загалом. Справа була не з легких.

Хто займався чорно-білою фотографією, той знає, що таке контактний друк. Береться прямокутний ящик, усередині встановлюється настільна лампа, зверху кладеться скло, на нього — аркуш рукопису, а поверх — чистий аркуш паперу. Вмикається світло — і кожне слово виводиться літера за літерою.

У відомому романі класика російської літератури Михайла Булгакова «Майстер і Маргарита» Воланд стверджував: «Рукописи не горять!» Виявляється, вони не лише не горять, а й не тонуть і не розчиняються у воді.

Прізвища чи підпису під текстом не було. Можливо, тому, що закінчення рукопису не збереглося.

Я назвав це дослідження «Радомишльські міські легенди», оскільки багато суджень з історичного погляду викликають сумніви. Легенди народжуються й продовжують жити за законами усної народної творчості. Людська пам’ять далека від досконалості, але здатна зберегти найважливіше, найсуттєвіше — те, що кожен оповідач вважає за потрібне донести до слухача.

Кому було адресоване написане невідомим автором? Те, що творець рукопису був корінним жителем Рудні — передмістя Радомишля, — не викликало сумніву. У 1958 році автор називав наше місто Радомислем, а Верлоок писав із двома літерами «о».

Певну зацікавленість викликає розповідь про спорудження та відкриття Свято-Миколаївського собору. Особливий, навіть підвищений інтерес пробуджує опис підземних лабіринтів у місті, легенд і припущень про таємничі ходи, що протягом десятиліть хвилюють не одне покоління мешканців Радомишля.

У численних публікаціях республіканської та районної преси наводився навіть приблизний опис таємничих підземних ходів. А хто саме їх побудував і навіщо — це питання в кожній статті залишалося відкритим. Автори сподівалися, що підземні лабіринти обов’язково дочекаються своїх дослідників.

Про «чорних археологів» не йдеться. За великим рахунком, я особисто знаю, де, як і для чого збудували підземні лабіринти, хто й коли це зробив. Але залишаю цей ребус на майбутнє — щоб дослідники й любителі старовини близьких і далеких поколінь вивчали все як слід і дали ґрунтовні висновки щодо археології, етнографії, топоніміки та топографії рідного краю.

А школярі нехай ставлять запитання вчителям історії, краєзнавства та географії Радомишля й околиць. Бо якщо одразу все й усім розповісти — зникає ореол таємничості та загадковості.

Місто Радомисль

3 лютого 1958 року

Да ведают потомки православных
Земли родной минувшую судьбу.

Виникнення міста Радомисля припадає на першу половину ХІ століття. Відтоді річка Тетерів тричі змінювала русло.

У першу епоху ріка протікала попід лісом і, проходячи понад хутором, впадала у Казенне озеро. Пізніше, у другий період, русло Тетерева виходило на сіножать — нині це урочище Лижковиця, — залишивши на старому шляху декілька озер.

У третій період ріка пішла понад Руднею. Згодом, прорізавши пряму дорогу, вона протікала понад Микгородом і Руднею з боку міста, де також змінювала свій напрямок.

Спочатку ріка текла понад Руднею, залишивши старе русло, а з часом прорізала шлях навпростець до міста і, з’єднавшись із річкою Микою, потекла вздовж міста.

Старе русло Тетерева під час будівництва шосейної дороги через Рудню та мосту до міста у 1928 році засипали землею, а з боку Рудні оточили кам’яною дамбою. Нині старого русла Тетерева не існує — його залишки остаточно висохли.

Там, де старе русло Тетерева зливалося з новопрорізаним ближче до міста, понад 120 років тому стояв міський водяний млин.

Микгород і Рудня

Першим поселенням, що виникло на території сучасного Радомишля, історики вважають містечко Микгород, збудоване князем Даниїлом. Свою назву поселення отримало від річки Мики, що протікала поряд.

Містечко налічувало п’ять-шість хат, критих річковим очеретом. Подвір’я були огороджені вербовою лозою. Там, де в наш час на узвишші розташований ліспромгосп, стояв княжий терем із різьбленими прибудовами, в яких містилися різні служби.

Коли ріка проклала шлях понад Микгородом, біля берегів тривалий час лежала велика й дуже міцна цегла. Вона не розкисала, оскільки, мабуть, була якісно випалена.

Одночасно з Микгородом люди почали селитися на Рудні понад річкою Тетерів, де примітивним способом плавили залізо з місцевої залізної руди. Виплавку припинили через недостатню кількість тієї ж руди.

Залишки виплавки — шлак — ще довго, при мені, великими купами лежали на берегах старого русла Тетерева, а згодом були засипані річковим мулом і піском.

Старі церкви та походження назви міста

На Микгороді, на території невеликого цвинтаря, стояла дерев’яна церква, перетворена на уніатську, вівтарем на захід.

За переказами, церква простояла приблизно 180 років. У 1794 році, під час приєднання уніатських парафій та їхнього входження до лона православної церкви, її розібрали й перенесли в місто, на високий берег річки Тетерів.

Про це свідчив напис у Троїцькій церкві: «В 1794 году, 23 октября, в день святых Карпа и Палилы, вознеслась благодать Божия».

Церква простояла 144 роки й у 1938 році була розібрана для облаштування сушарні колгоспу.

Радомисль тривалий час був селищем, а потім містечком, куди з’їжджалися представники славного Запорозького козацького війська для нарад і міркувань, користуючись глухою місцевістю. Від цього, за переказом, місто й отримало назву «Радомисль».

Наради мали військовий характер: ішлося про напади й пограбування маєтностей польських магнатів, а також про оборону. Для цього з північно-західного боку містечко оточили великим земляним валом, який у зменшеному вигляді зберігся й донині. Про це свідчить передання.

Унія, митрополити та підземні ходи

На теренах України з метою ополячення населення була запроваджена церковна унія, яка визнавала главою Папу Римського й відмежовувалася від східної православної церкви.

Православні, побачивши в прийнятому латинстві втрату особистої свободи й національності, вступали в активну боротьбу з єзуїтами проти ополячення. Для народу були неприйнятними бриті священники, вівтарі церков, повернуті на захід, учення про чистилище душі, індульгенції — відпущення гріхів за гроші — та інші обрядності, не визнані нашою церквою.

Для цього Київським митрополитом Петром Могилою у Києві була заснована духовна академія, в якій існувало шість класів: інфима, піїтика, риторика, граматика, філософія та богослов’я. Також викладали латинську й грецьку мови.

У Радомислі жив уніатський митрополит. У той самий час у містечку в трьох місцях спорудили підземні ходи, в яких із товстої цегли були створені чотирикутні каземати.

Перший хід ішов із костелу, з кімнати сповідальні, до міста, а іншим боком — до річки, де на глибині трьох метрів стався обвал.

Другий хід пролягав із двору, де нині пекарня, на Поштову вулицю.

Третій — від урвища біля колишнього будинку Георгізона, через вулицю Сталіна, у глибину саду колишнього Карбовського.

Ходи ці не обстежені, і що в них збереглося — невідомо. Каземати, за переказом, були споруджені для ув’язнення поборників православ’я.

Там, де нині міський парк, з лівого боку залишилася незавершена будівля великого уніатського собору. Її розібрали, а цеглу використали для спорудження пожежної каланчі, міської управи та військового присутствія.

Радомисль стає повітовим містом

Указом імператриці Катерини ІІ містечко Радомисль у 1795 році перетворили на повітове місто. В адміністративному плані йому підпорядковувалися 16 волостей із містечком Чорнобиль на березі річки Прип’ять.

Місту надали землю: ліс до хутора Соболева завдовжки сім верст і завширшки до чотирьох верст — від Юрівської казенної дачі й майже до села Березці, — а також сотні десятин польової землі.

Невдовзі було збудоване повітове чотирикласне училище, що складалося із трьох підготовчих груп і чотирьох класів. Згодом, у спекотне літо, воно згоріло.

Також було збудоване нове міське училище, яке існує й нині та перетворене на десятирічку. До міського училища приїздили учні з усього повіту, а також звільнені з різних причин із гімназій, реальних і духовних училищ.

Тим, хто закінчував училище, надавали пільги щодо виконання військового обов’язку та присвоєння чинів на цивільній службі.

В адміністративному плані Радомисль підпорядковувався Житомиру Волинської губернії. Надалі місто було підпорядковане Києву.

Документи щодо наділення міста лісом і землею зберігалися у Житомирському губернському архіві.

Одночасно з будівництвом училища спорудили лікарню та міську в’язницю. На другому поверсі в’язниці розташовувалися повітове казначейство, поліцейське управління, мировий суддя, з’їзд мирових суддів та канцелярія повітового предводителя дворянства.

Також відремонтували старий католицький костел, який був у містечку.

Суд, покарання та рекрутчина

Для розгляду кримінальних справ у повіті до Радомисля виїжджав Київський окружний суд. За участю обраних від міста присяжних засідателів розглядали справи кримінального характеру.

Засуджених до каторжних робіт злочинців-арештантів на міській площі карали 50 ударами батога. Для цього приїжджав спеціальний кат.

Злочинця привозили на спеціальному візку, який зберігався на Рудні в хліві Рибачка над річкою і називався «кобилкою». Спереду й позаду до нього були прикріплені паски.

Приходив священник і сповідав каторжанина. Після покарання та сама однокінна «кобилка» відвозила побитого на лікування до міської лікарні, а потім поверталася на Рудню, у хлів Рибачка, де й перебувала тривалий час — до знищення.

У базарні дні містом ходило кілька музикантів зі скрипками в руках, а попереду несли на підставці булку, ковбасу і штоф горілки. Це були вербувальники, які за гроші від 400 до 700 рублів шукали замість себе найманців на військову службу строком на 25 років.

Музиканти грали на скрипці:

Пристань, пристань до вербунку,
Будеш їсти з маслом булку,
Будеш їсти, будеш пити,
Довбешкою воші бити!

Добровольців, які виявили бажання служити замість інших, приводили до рекрутського присутствія, де їх приймали. Тим, хто їх наймав, видавали залікові квитанції.

До наймачів уже не було вимог, оскільки вони назавжди звільнялися від військового обов’язку, а прийнятих у дерев’яних кайданах відправляли до Києва.

У ті часи приймали на військову службу й кантоністів. Це були діти віком до 25 років, які вже перебували на військовій службі. Разом із ними забирали й дітей євреїв такого ж віку.

Передані під опіку дядьків-солдатів, позбавлені рідних батька й матері, чимало з них гинули на військовій службі. Але багато хто вислужував 25 років і повертався на батьківщину.

Набір рекрутів на військову службу проводило в Радомислі рекрутське присутствіє. Здавачі ходили містом і Руднею та виловлювали молодих людей віком 21–22 років.

Половина призваних тікала в ліси, де проживала два-три місяці в літній період. Коли призов закінчувався, вони поверталися додому й бралися за звичні справи.

Здавачі брали будь-кого: траплялися сліпі, кульгаві та інші нестройові, яких зараховували до «невродії». Так називалася команда нестройових солдатів, які на відведених ділянках землі саджали капусту, цибулю, картоплю й гречку для полку, а також пасли стадо свиней у лісі, в урочищах Кислицине та Мокре.

Прийнятих і придатних до стройової служби у дерев’яних кайданах відправляли до Києва.

У місті жив військовий начальник — полковник. У казармах розміщувалися писарі та конвойна команда з 12 осіб, озброєних гвинтівками системи Бердана, для супроводу арештантів, засуджених до каторжних робіт у Сибіру.

Конвоїри вели арештованих до Житомира й ночували в етапних нічліжних будинках: у Березівці, Кмитові, а третього дня — у Житомирі.

Козаки, землі та життя містян

Селяни й козаки, не бажаючи бути кріпаками поміщиків, тікали на Запорозьку Січ, на острів Хортицю, де їх зараховували до лінійних козаків.

Катерина ІІ скасувала козацтво в Україні й послала одного з генералів знищити Запорозьку Січ. На острові Хортиця все було зруйноване й знищене.

Козаки, які не захотіли бути кріпаками, пішли на Кавказ, на річку Терек, захищати кордони Кавказу.

Знову були обдаровані маєтностями графи Браницькі, Олізари, дворяни Вержбицькі, Билини та інші. І вільні козаки стали кріпаками поміщиків-поляків, які зайняли землі дідів і прадідів наших слов’ян.

Донині збереглася пісня:

Катерина, вража баба, що ж ти наробила?
Край веселий, край щасливий ти занапастила.

Мешканці міста — як міщани, так і євреї — займалися торгівлею та ремеслами. Проте переважна частина міщан брала міські ділянки землі за договором на вісім років на акцизному праві.

Їх засівали зерновими культурами у двох різних місцях: одна сторона відпочивала, і на ній випасали худобу.

Міська, руднянська та хуторська худоба випасалася в лісі без обмеження простору й урочищ.

Там, де нині сіножать Лижковиця, був листяний ліс, що складався з дуба, клена, чорноклена й ясена. На берегах Тетерева росли верби, верболіз та горішники.

Поступово ліс викорчовували, залишаючи галявини, зручні для косовиці трави.

Лісництва не існувало. Лісовим відділом завідував член міської управи, а для охорони лісу служили два помічники.

Щоб відвести ділянку на вирубку для потреб міста, міська управа посилала землеміра, який виділяв десятину чи дві лісу у визначеному урочищі.

Для вирубування лісу наймали робітників. Потім дрова видавали жителям міста: по п’ять копійок коштувала фура гілля на однокінну підводу і сім копійок — на парокінну. Сажень вільхових дров і плашок із доставкою коштував вісім рублів.

Цвинтар, скарб і легенда про Тетерів

Там, де розташовувалося міське жіноче училище, за садибою Меленевських, по той бік урочища, колись був єврейський цвинтар.

За переданням, в урочищі Лижковиця, біля перекопу, на гірці, де нині рвуть камінь, стояв княжий терем із великим погребом, де нібито зберігався скарб.

За царських часів сюди приїжджала експедиція. Дослідники пройшли штиками всю площу біля гори, але погреба не знайшли. Мабуть, коли річка проклала собі прямий шлях, він залишився на її дні.

Щодо річки Тетерів передання розповідає таке. Під час падіння Києва у 1240 році татари підвезли до міських стін стінобитні машини, зробили в них три пробоїни, увірвалися до міста й піддали все вогню та мечу.

Частина війська — дві дружини під командуванням одного з бояр — прорвалася й пішла з обозом у ліс.

Після тривалих мандрів вони дійшли до невідомої річки, де побачили тисячі виводків птаха тетерева. Птахів ловили й били на м’ясо для дружинників.

Командир дружини тоді сказав: «Нехай ця річка називатиметься Тетерів».

Ріка була глибока, рибна й цілюща. У ній водилася велика риба: білуга, вирозуб, сом, миньок, щука, короп, морена та інша дрібна риба. Раками кишіли як річка, так і озера.

Під час змін напрямку русла водою підтопило й повалило багато старих дубів. Вони залишилися в річці, а згодом були занесені піском і мулом.

Чимало дерев пізніше витягнули на берег і порізали на дрова.

Униз по річці, до Березців, в урочищах Колкове і Лядо, жили бобри. Років 35 тому вони пішли в інші місця, оскільки вздовж берегів вирубали лозу й верболіз, а річка обміліла.

Лише нори бобрів виднілися на лузі за два метри від води, але розливи річки занесли і їх річковим мулом.

Багатий Радомисль і Свято-Миколаївський собор

Радомисль завдяки багатству польової та сінокосної землі й великій площі лісу вважався найбагатшим містом на Київщині.

Річка Тетерів багата на поклади сірководневого мулу, який слугував добрим засобом для лікування ревматизму.

Як індуси з’їжджалися до священної ріки Ганг, так і до Тетерева у спекотний літній період приїздило чимало дачників, переважно синів Ізраїля.

У 1879 році в місті розпочали будівництво собору, який 9 травня 1882 року освятили на честь святого Миколая.

На освячення собору приїжджав Чигиринський єпископ Іриней у супроводі ченців.

Духовенство Радомисля було наділене 12 десятинами сіножатної землі з боку Микгорода, в урочищі Княжине над річкою Тетерів, де й користувалося нею до революції.

Польське повстання 1863 року

У 1863 році, під час польського повстання в Україні, у місті Радомисль було запроваджено воєнний стан, а саме місто оточив полк солдатів.

Уночі по колу лунала перекличка: «Слухай! Слухай!» Підводи зупиняли й обшукували.

Поляки бенкетували по шинках, подалі від міста, у лісах і селах Кримка, Білки та інших, де співали:

Єще вудка не скверняла, киди ми поеми,
Єще полъска не згнієла, киди ми жиєми!

А москаль під вікном співав:

Єще водка не скверняла, то скверняти мусить,
Єще чума не здушила, то москаль додушитъ!

Так тривало два тижні. Заколот придушили, а його учасників — поміщиків, ксьондзів і польську шляхту — заарештували, посадили до в’язниці й вислали до Сибіру. Їхні маєтності конфіскували в казну.

Так утворилися казенні лісництва: Юрівська казенна дача з Юрівським лугом понад Тетеревом, а також Рожівське, Шергинівське, Колінце-Обуховицьке та Іванківське казенні лісництва.

Млини, заводи та промисловість

Там, де старе русло Тетерева зливалося за містом, облаштували водяний млин і насипали земляну греблю, яка простягалася до міста.

Біля міста спорудили шлюзи — заставки, — і рівень води регулювали залежно від його підвищення.

Другий водяний млин поміщика Пекарського стояв на Папірні, де був великий став.

Парових млинів було три. Перший належав мільйонерові Авербуху. Там працювала дизельна машина, привезена з Німеччини, з елеваторами.

Другий млин був на Рудні й належав колишнім господарям Білорусцю та Рабиновичу. Нині там машинобудівний завод.

Третій — млин Гребельника — стояв у місті, там, де нині меблева фабрика. Усі три млини працювали день і ніч.

Окрім того, діяли великі шкіряні заводи: на Рудні — мільйонера Горенштейна, у лісі на Сухарці, на хуторі Акцизного товариства «Абштейн і Ко».

Були й малі підприємства: на Рудні — Бубиса, у місті — Москаленка й Лося, на хуторі — Ястрембовича й Гарбарева, а понад Березцями — Ястрембовича.

Дороги й мости через Тетерів

Тривалий час від лісу до Рудні не було жодного суцільного мосту.

Перша дорога проходила від лісу через сіножать, через озеро, на садибу — нині Туровця — у бік Рудні, де був дерев’яний міст через озеро.

У 1845 році цією дорогою проїжджав імператор Микола І, і його важка карета загрузла в болоті на лузі.

Зігнали до сотні людей із Рудні й міста. Вони на руках витягли карету на місток, на дорогу в город Туровця.

Трохи пізніше виклали хмизом і засипали землею греблю та спорудили три маленькі містки через озера.

Великий міст проходив із Рудні до міста у тому самому напрямку, в якому нині проходить дерев’яний міст.

Через нього кінні нарочні везли естафети до Кочерова, потім наступним конем — до Ставищ, і так далі до Києва.

У пізніший час на Тетереві влітку діяв сплавний міст, а восени — пором. Постійний міст був також на дорозі від Микгорода через річку Мику до міста.

У 1897 році міст спорудили в іншому напрямку, але весняна вода вирвала його і зруйнувала дамбу.

Після цього облаштували нову дамбу від лісу через Рудню, а від Рудні до міста спорудили новий міст. Частину Рудні вздовж старого русла Тетерева відгородили кам’яною дамбою.

Каральний загін у Верлооку та Борщеві

У 1889 році через місто до сіл Верлоок і Борщів проходив каральний загін Архангельського полку із Житомира.

Приїжджав і сам Київський губернатор Лев Томара — цивільний чиновник у чині дійсного статського радника, молодий, очевидно, із придворної знаті, який, цілком імовірно, носив ключі від хандрока?

Поміщики села Верлоок — барон фон Клотт — і села Борщів — граф Олізар — почали вимірювання своїх володінь і маєтностей та створили смугу, куди селян не допускали.

Для селян це обернулося проблемами з худобою, оскільки не було випасу. Постраждали 43 особи із селян, яких покарали різками.

Школи, хедери та лікарні

У 1909 році збудували гімназію, яку закрили в листопаді 1918 року. Потім відкрили дві церковнопарафіяльні школи — одну на Рудні, другу в місті — та єврейське двокласне училище.

До спорудження єврейського училища діти євреїв часто навчалися у школах, що називалися «хедерами», де меламеди — вчителі — навчали їх початкової єврейської грамоти.

За посвідчення на звання меламеда платили три рублі на рік. Улітку з відчинених вікон на вулицю часто лунали дитячі голоси, які хором повторювали абетку:

«Алеф, бейс, гимел… Старайся, дитя, старайся!»

У місті була одна лікарня. Завідував нею чиновник-доглядач, а лікував міський лікар, при якому працював один фельдшер.

Згодом з’явилася єврейська лікарня, куди приймали лише євреїв.

Перша світова війна та революція

У червні 1914 року розпочалася війна з Німеччиною. Усіх запасників повіту відправили на фронт.

Того ж дня всю горілку, яка зберігалася на складі та в казенних лавках, вилили на землю.

Війна тривала три роки, а в лютому 1917 року настала революція, яка позбавила престолу государя-імператора Миколу ІІ.

25 жовтня 1917 року відбувся комуністичний переворот, була проголошена радянська влада по всій Росії, розпочалася громадянська війна та війна з інтервентами.

У 1919 році в місті відбувалися часті дрібні бої з різними бандами: то Соколовського, то Мордалевича та інших. Місто часто залишалося без охорони.

У 1919 році банда Соколовського напала на місто, вбила до 730 євреїв і пограбувала їхнє майно.

У 1921 році через пожежу за сильного вітру згоріли будинки по обидва боки вулиці у напрямку від мосту до міста.

Згоріла також єврейська синагога, зведена у стилі східних будівель, і один ряд торговельних лавок на базарі.

Окупація Радомишля у 1941–1943 роках

Настав 1941 рік. Гітлер віроломно напав на нашу Батьківщину.

19 липня 1941 року німецькі частини на світанку зайняли Рудню. Під час відступу частин Червоної армії через місто до Малина зав’язався спочатку кулеметний, а потім артилерійський бій із німецькими частинами, які перебували на Рудні.

Наші частини підірвали ділянку мосту, що вела до міста. На Рудні згоріли один хлів і будинок, загинула одна людина. У місті було розбито й спалено кілька великих будівель.

З 19 липня 1941 року місто було окуповане фашистами. У ньому запровадили воєнний стан, який тривав до 30 грудня 1943 року.

Із перших днів окупації фашисти почали знищувати єврейське населення: людей вивозили до лісу, розстрілювали над ямами — навіть дітей — і забирали цінності.

Нині там, у лісі, насипані три великі могили, де до 20 вересня 1941 року загинуло понад тисячу людей.

Ще понад тисяча людей полягли жертвами фашистської агресії в яру на Черчі, дорогою до села Верлоок. Було вбито багато ромів та українців.

У 1943 році Радянська армія форсувала Дніпро. Фашисти відступали на захід.

За місто тривали шеститижневі бої. Потім наші частини розгорнули наступ по всьому фронту, і 30 грудня 1943 року о третій годині дня місто та його околиці після штурму були звільнені від фашистського ярма.

У цьому бою загинуло понад тисячу воїнів Червоної армії.

На Рудні й у місті згоріло багато будівель, десятки будинків були розбиті. В інших оселях повилітали шибки, були знесені дахи, двері та інше.

Не так давно геологи проводили пошуки за хутором, у лісі, в урочищі Коржовий Бір. Там вони виявили поклади бурого кам’яного вугілля, а на іншому боці Тетерева — поклади слюди.

На цьому рукопис обривається

На цьому запис, на превеликий жаль, уривається.

За час роботи над рукописом автор тексту уявляється мені вчителем історії — чомусь високого зросту, у темному костюмі.

При світлі гасової лампи, уночі, тихо, щоб не заважати нікому з близьких, він описував свої спогади. Без жодної надії, що хтось колись їх прочитає.

Цікаво, що запис не містить жодного політичного підтексту. Саме цим рукопис і цікавий, адже відрізняється від хрестоматійності історичної вертикалі.

Рудня Радомисльська: пояснення автора

У рукописі згадується про відкриття на Рудні церковнопарафіяльної школи. Уже в 1919 році в цій місцевості відкрилася навчально-трудова школа, в якій навчалося 136 учнів і викладали четверо вчителів.

На Радомисльських землях упродовж ХVІ — початку ХІХ століття була розвинена рудна промисловість.

Першим залізоробним заводом — гамарнею, або ж руднею — на Київщині була Рудня Микська біля Радомисля, заснована в середині Х століття.

Трохи пізніше відкрили гамарню у Кримоцькій Рудні — нині село Кримок. Перший доменний завод спорудили в селі Рудні Мінинській. Його власником був промисловець Лур’є Вольф, який постачав продукцію до Бердичева.

Поступово кількість болотної руди зменшувалася, її якість погіршувалася, і вона ставала придатною лише для виробництва сільськогосподарських знарядь.

Топоніміка Житомирщини доносить до нас понад сотню назв Рудень, які зустрічаються на території області.

Городецька, Кичкирівська, Облітківська на річці Шлямарка, Заньківська, Вепринська та Кримоцька Рудні розташовувалися в межах Радомишльського району.

Радомисльська Рудня з Х століття мала назву Микська Рудня, а з ХVІ–ХVІІ століть — Радомисльська Рудня.

Руда залягала неглибоко — на дві-три лопати від поверхні. Це була звичайна для Полісся руда, що містила від 30 до 50 відсотків металу.

Мешканці Микгорода — русини — зрізали верхній шар землі, оголювали руду, ламали її кийками, збирали в кошики й промивали у річці Миці.

Добуту болотну руду везли підводами на Микгород, де розташовувалася металоплавильна гамарня.

У середині ХІХ століття поклади болотної руди вичерпалися, і металоплавильне виробництво припинило існування.

Поступово Рудня Радомисльська стала передмістям Радомисля, а згодом — невіддільною частиною міста. Тому уточнювальний прикметник «Радомисльська» просто історично відійшов.

Джерело: Субота Онлайн

Автор: Олександр Пирогов, м. Радомишль