«Тут ми народилися, Бог не зробив помилки»: у селі на Житомирщині залишилося 20 людей

Колись у Заздрівці було до півтори сотні жителів, у сім’ях росли по десятеро і більше дітей, працювали пекарня та ферма. Сьогодні у маленькому селі Хорошівської громади залишилося близько 20 людей. Багато будинків спорожніли, магазину немає, а колишня пекарня давно не пахне свіжим хлібом. Та щонеділі тут і досі відчиняються двері дому молитви. Пастор Володимир Прокопчук, який прожив у Заздрівці все життя, їхати звідси не збирається.

Його історію Суспільне Житомир показало у заключній серії другого сезону проєкту «Забуті» — про села Житомирщини, які поступово знелюднюються.

Володимир Прокопчук народився у Заздрівці 1958 року. Тоді, пригадує він, тут жили до півтори сотні людей. Ще до початку повномасштабної війни населення села було значно більшим — понад 70 жителів. Тепер залишилося близько двадцяти.

Але коли Володимир говорить про село, він починає не з порожніх хат і не з цифр. Він згадує дитинство.

«У нашій сім’ї було 13 дітей»

У родині Володимира було шестеро братів разом із ним і семеро сестер.

— З 1958 року я в цьому селі. У сім’ї маю 6 братів, включно зі мною, 7 сестер. Дітей багато було. Якщо взяти нашу сім’ю — 13. Поруч сім’я — там було 12 дітей, — розповідає чоловік.

Сама Заздрівка ніколи не була великим селом. Але дитячих голосів тут було багато, і село жило зовсім іншим життям.

Володимир пригадує слова батька, який називав Заздрівку благословенним селом.

— Тато казав завжди, що це благословенне село, бо тут є церква. А церква, Бог, Біблія — це головне в житті.

Мабуть, саме ця думка залишилася з ним на все життя. Останні чотири роки Володимир служить пастором у місцевому домі молитви.

Із найближчих родичів чоловіка у Заздрівці нині живуть ще троє його братів та сестра.

«Магазину немає, а раніше тут через дорогу пекарня була»

Молодша сестра Володимира Валентина теж виросла у багатодітній родині й добре пам’ятає Заздрівку зовсім іншою.

— Я одинадцята в сім’ї. Ми тут жили з дитячих років, проводили своє дитинство, ходили в школу. Магазину немає, раніше тут через дорогу пекарня була, а зараз її немає, — говорить Валентина.

Колись одна з місцевих жительок навіть облаштувала магазин просто у власному будинку.

А у 2000-х роках у Заздрівці працювала пекарня. Це було не просто маленьке сільське виробництво: звідси хліб та випічку розвозили до шкіл Хорошівського та Пулинського районів.

Для жителів села пекарня означала ще й дуже просту щоденну радість — свіжий хліб буквально поруч із домом.

— Ми мали можливість кожного ранку їсти свіженькі булочки, чорний хліб. Люди і проїжджі ставали, брали. Прийшов час, було неможливо далі утримуватися з фінансовими труднощами, і вона закрилася, — згадує Володимир Прокопчук.

Сьогодні будівля колишньої пекарні стоїть, але самого виробництва вже немає.

Замість ферми — зерносклад

Була у Заздрівці й ферма. Тваринництвом тут займалися ще у 1990-х та 2000-х роках.

Будівлі вдалося зберегти, але призначення змінилося. Тепер колишню ферму використовують приватні фермери як зерносклад.

Племінник Володимира Павло сам уже п’ять років займається фермерством.

— П’ять років фермерством займаємося. Ферма є коморою на сьогоднішній день. Раніше в 90-ті, у 2000-і роки тут тваринництво було, худоба різна. А зараз часи помінялись, тому коморою служить, — розповідає він.

Так у селі залишаються будівлі, знайомі кільком поколінням місцевих жителів, але життя всередині них уже зовсім інше.

Після 2022 року людей стало значно менше

За словами Володимира Прокопчука, особливо швидко Заздрівка почала порожніти після початку повномасштабного вторгнення Росії.

До 2022 року, каже чоловік, тут жили понад 70 людей. Після початку великої війни багато сімей виїхали.

Чимало односельців поїхали до Німеччини, де їх змогли прийняти родичі.

Деякі будинки тепер стоять нежилими. Частина вже починає занепадати. За іншими господарі продовжують стежити: приїжджають час від часу самі або просять доглядати односельців.

Володимир показує один із таких будинків.

— Є будинок односельчан — перед війною побудували, все зробили і поїхали. Здебільшого виїжджати почали з повномасштабною війною. Коли з’явилася можливість поїхати, то поїхали, втікаючи від війни.

Раніше, каже він, люди теж їздили на заробітки — до Києва чи за кордон. Але різниця була в тому, що вони поверталися додому.

— А так — люди їздили на заробітки: і за кордон їздили, і в Київ їздили, а проживали тут. Є сподівання, що повернуться.

Подібні історії сьогодні можна почути й в інших селах області. Субота Онлайн вже розповідала про Зелений Гай на Житомирщині, де залишився лише один постійний житель — ветеран Анатолій Возненко.

У селі залишилося мало людей, але церква не спорожніла

Є місце, де Заздрівка щотижня ніби знову збирається докупи.

Це місцевий дім молитви.

Щонеділі тут відбувається служба. Приходять не лише жителі Заздрівки — приїжджають люди і з навколишніх сіл.

Володимир Прокопчук каже, що саме віра допомагає людям залишатися спільнотою навіть тоді, коли саме село стає дедалі меншим.

— У 1995 році мене церква обрала на служіння. І 30 років я звершував служіння у містечку Пулини. А вже останній четвертий рік звершую служіння на цьому місці.

Для нього служба — це не лише недільна молитва.

Люди разом прибирають біля молитовного будинку, упорядковують територію села та кладовище. У місці, де залишилося близько двадцяти жителів, такі спільні справи набувають особливого значення.

— Віра об’єднує. Ми стараємося гуртом час від часу навколо молитовного будинку прибирати. Прибирали в селі, на кладовищі. І це все нас об’єднує і дає, так би мовити, потяг жити заради цього. Не жити саме для себе, — говорить Володимир.

Коли село втрачає магазин, пекарню, ферму і десятки жителів, легко почати говорити про нього лише мовою втрат. Але сам Володимир говорить інакше — про тих, хто залишився, про спільну працю, про недільні зустрічі й про надію, що хтось із тих, хто виїхав, одного дня повернеться.

Діти кличуть переїхати, але він залишається

У Володимира є можливість поїхати із Заздрівки.

Діти пропонували батькові переїхати до них.

У селі, де живе лише два десятки людей, таке рішення здавалося б цілком зрозумілим. Особливо коли навколо дедалі більше порожніх будинків, немає магазину, а звичне сільське життя, яке чоловік пам’ятає з дитинства, поступово відходить у минуле.

Але сам Володимир каже, що серйозно про від’їзд навіть не думав.

— Не було думок на виїзд. Тут ми народилися, Бог не зробив помилки.

Можливо, саме ці кілька слів найкраще пояснюють, чому Заздрівка ще живе.

Не тому, що тут залишилася колишня пекарня. Не тому, що в старій фермі тепер зберігають зерно. І навіть не тому, що за більшістю порожніх хат хтось іще доглядає.

А тому, що є люди, для яких це не просто точка на карті.

Це місце, де вони народилися. Де колись у двох сусідніх сім’ях росло 25 дітей. Де вранці можна було купити ще теплу булочку. Де родичі жили через кілька хат. Де щонеділі й сьогодні відчиняються двері дому молитви.

І поки ці двері відчиняє хтось із місцевих, Заздрівка для Володимира Прокопчука залишається не «вимираючим селом».

Вона залишається домом.