У ніч на 17 листопада 1921 року, під час Другого Зимового походу, Волинська група Армії УНР під проводом генерал-хорунжого Юрія Тютюнника зазнала важкої поразки в бою біля села Малі Міньки на Житомирщині. Загін, виснажений виснажливими боями та обтяжений пораненими, опинився в оточенні кінноти більшовицького командира Григорія Котовського.
Після переправи через річку, що вже взялася кригою, але не замерзла, повстанці змушені були затриматися в селі. Саме в цей момент на них налетіли більшовицькі кавалеристи. У бою загинуло близько 250 українських вояків, ще майже сотня зуміла прорватися в ліси та дістатися польського кордону.
У полон потрапили 443 бійці УНР.
84 з них згодом відправили до Києва й розстріляли.
Іще 359 полонених на світанку 21 листопада 1921 року вивели за межі села Базар і стратили за постановою так званої «п’ятірки». Перед стратою Котовський пропонував перейти на службу до Червоної армії, однак усі полонені відмовилися. За свідченнями очевидців, відповідь за всіх дав вістовий Степан Щербак, заявивши, що українці не зрадять своєї Батьківщини.
Воїни прийняли смерть зі словами гімну «Ще не вмерла Україна».
За придушення українського повстання Котовський отримав черговий орден Червоного Прапора. Місце поховання розстріляних більшовики зрівняли із землею.
У 1941 році, під час німецької окупації, українські націоналісти під проводом Олега Ольжича провели масове вшанування 20-ї річниці трагедії. Після цього окупаційна влада заарештувала понад 700 учасників заходу, сотні з них були розстріляні.
Попри десятиліття заборон і замовчування, пам’ять про Базарську трагедію вдалося зберегти. У 1991 році на місці поховання встановили хрести та меморіальну таблицю з іменами всіх 359 страчених. А у 2000 році, завдяки підтримці української діаспори, тут з’явився повноцінний пам’ятник.
