Служіння – це головна ціль життя для капеланок Олени Легенчук та Олександри Андріяшиної. Їхня місія виходить далеко за межі традиційного пастирського слова: вони є духовно-психологічними консультантками, організаторками допомоги та, найважливіше, — опорою для тих, хто щодня ризикує життям, – розповідає Українська правда Життя.
Капеланство для них – це робота без сценарію, де кожна розмова може стати точкою повернення людини до життя.
Олена Легенчук: Материнська любов із Житомира на фронті
Олена, родом із Житомира, до повномасштабного вторгнення мешкала в Іспанії з чоловіком-пастором та 4 дітьми. Працювала фотографом і допомагала жінкам у кризових ситуаціях.
Після початку великої війни вона привезла в Україну волонтерську допомогу, а згодом стала представницею Християнської служби порятунку – як капеланка та духовно-психологічна консультантка.
Покликання у прифронтовій зоні
Під час однієї з перших поїздок на передову влітку 2022 року Олена відчула до військових “таку материнську любов”, що зрозуміла:
“Я відчула, що Бог каже, що я маю бути в цьому місці, маю бути капеланом”.
Зараз Олена працює у вахтовому режимі: місяць в Україні (з виїздами ближче до фронту), місяць – в Іспанії, щоб не втрачати зв’язок із родиною. Вона надає 2-5 консультацій щоденно, працюючи з військовими, які звертаються з питаннями зневіри, втоми, сімейних негараздів та наслідків ПТСР.
Олена ділиться, що деяким чоловікам легше відкритися саме жінці, оскільки “легше почати плакати” і знайти співчуття, коли ти у сильному відчаї.
Олександра Андріяшина: “Пити чай з усіма – моя робота”
Корінна киянка Олександра Андріяшина до війни займалася соціальною роботою. З 2014 року вона постійно їздила на фронт, а з 2015-го стала капеланкою Євангельської церкви. Нині Олександра – одна з чотирьох жінок-капеланок, які офіційно служать у ЗСУ, представляючи 502-й окремий батальйон.
Військових вона лагідно називає “мої хлопчики”. Її робота – “пити чай з усіма” та постійно бути поруч, реагуючи навіть на прості потреби (наприклад, чи поїв військовий).
Жертва та результат
Олександра переконана, що в окопах немає атеїстів, і її головна мета — допомогти військовим залишитися живими і надихнути їх на віру в перемогу. За останній рік вона жодного разу не була у своїй київській оселі, присвятивши все життя служінню.
Олександра пригадує, як її слова про віру допомогли військовому вистояти та пережити неволю, а також про те, як спільна молитва допомогла знайти брата іншого бійця, який зник на фронті.
