Те, що місяць тому пережила Ольга Терещенко з Харківщини, ворогу не побажаєш. Жінка дивом вижила під час розстрілу рашистами евакуаційної колони неподалік Куп’янська. В автомобілі, в якому вона перебувала, загинули четверо людей, серед них її чоловік Ігор та 5-річний син Матвій. Після пережитого вона досі на заспокійливих, і кожна згадка про найдорожчих їй людей заново обпалює вже й так пошматоване серце…
«У нас із чоловіком довго не було дітей, тож звістка про вагітність стала справжнім дивом. Ми так чекали на нашого Матвійчика. Змалечку він був хворобливим хлопчиком, і ми здували з нього пилинки. У Куп’янську-Вузловому син відвідував дитячий садочок. Ми ж із Ігорем працювали на залізниці робочими, — розповіла Ольга Терещенко. — Після повномасштабного вторгнення рф на роботу ми вже не виходили, тому що окупанти розбомбили колії, відповідно, потяги припинили курсувати. Весь цей час ми залишались у нашому будинку, хоча місто було в окупації, зникли комунікації. Але було більш-менш тихо. А 22 вересня у гараж біля нашого дому прилетів снаряд. Син грався у дальній кімнаті, ми з чоловіком були на кухні. Зірвався газовий котел, посипались навісні шафи. Полетіла штукатурка. Дивом якось ми вціліли, а від дому залишились дах та коробка. Після цього ночували у сусідів в погребі, адже обстріли були сильними».
За словами співрозмовниці, залишатись у таких умовах, ще й напередодні зими, було неможливо. Тому родина вирішила вибиратись. З’ясувалось, що місцевий перевізник організовував евакуаційні маршрути цивільних через росію, звідки потім люди через Європу добирались до України. Кілька таких поїздок успішно відбулись, тому родина Терещенків вирішила, що це хороший варіант і можливість вберегти дитину від війни.
«Але нам ніхто не розповідав деталі маршруту, — говорить Ольга. – Перевізник запевняв, що всіх вивозив і все буде добре. З нас взяли по 6000 гривень за кожного, тобто 18 тисяч за родину. Перший раз поїздку чомусь скасували, перенесли її на 25 вересня. Хтозна, думаю я тепер, може, це було якесь попередження. Чула, що дехто з людей хотів забрати назад гроші, проте їм їх не повертали. Тому мусили їхати.
.jpg "\"Нам ніхто не розповідав деталі маршруту, - говорить Ольга. - Перевізник запевняв, що всіх вивозив і все буде добре\"")
Ми взяли речі, документи та кошти. Спереду сидів водій, поруч — бабуся, яка їхала до сестри. Зліва позаду сидів Ігор, посередині — Матвій, а я — праворуч. Ми встигли від’їхати десь 15 кілометрів. Нічого підозрілого я не бачила, адже все відбувалось здалеку, і поруч поля із соняшниками. Спочатку почула обстріли. Тоді в нашу машину полетів ворожий снаряд з лівого боку. Вона почала горіти. Мене оглушило та викинуло із салону. Коли я зібрала себе докупи — бігом до машини. Син та чоловік не подавали ознак життя, Ігорю пробило руку, так само водій та його пасажирка були мертвими. Мені ж осколок залетів у ліве плече, пошкодило голову. Я почула крики тих, хто вижив, і бігом до рейок, перелізла, й в цю мить машина вибухнула. Обстріл тривав з лівого боку. Поки я бігла до лісу, по мені постійно стріляли. Я не знаю, як мені вдалось втекти від них. Зі мною було ще кілька людей, з якими ми пішки лісами дійшли до Куп’янська, де нам надали першу допомогу. Дорогою я бачила там багато військової техніки рашистів… На мою думку, нас здали навмисно, окупанти хотіли знищити сліди, свідків, які вижили. Знаю, що бабусю-пасажирку вже знайшли родичі за фотографіями та навіть встигли поховати. А ось тіла моїх рідних досі в морзі у Харкові. Ще невідомо, коли їх зможу забрати”.
Після оперативного втручання Ольга Терещенко почувається недобре, досі не може підняти ліву руку. Тимчасово мешкає у своєї тітки на Харківщині, адже повертатись їй нікуди, та й бракує волонтерської допомоги.
Односельці жінки кажуть, що після пережитого вона стала дуже замкнутою і важко йде на контакт, занадто глибокі ще рани.
