Андрій Корнійчук – командир відділення у батальоні “Вовки Да Вінчі”, в одному з боїв на Лимано-Куп’янському напрямку втратив праву руку і праву ногу нижче коліна. Він пережив вісім складних операцій і тепер готується до нового етапу реабілітації – протезування. Ось така висока плата за декілька кілометрів української землі, визволеної від рашистів.
Чимало людей, опинившись у схожій складній ситуації, впадають у глибоку депресію і топлять свої страхи та відчай в алкоголі. Але сила, життєлюбність та оптимізм Андрія просто вражають. Звідки береться ентузіазм і посмішка у людини, яка пройшла пекло і тепер на все життя залишиться людиною з інвалідністю? Андрій погодився розповісти про пережите, про своє сьогодення та поділитися планами на майбутнє з обласною газетою “Субота”. Розшукати приватний будинок в Пулинах, який Андрій Корнійчук орендує з дружиною та дітьми, допоміг місцевий волонтер Володимир Адамович.
“Я живий, і це головне”
– Я живий, і це головне, – говорить Андрій. – Багатьох моїх друзів вже немає, деякі загинули у мене на очах. А я мав щастя повернутися додому, до своєї дружини і двох дочок-школярок. Доля зробила мені подарунок, який потрібно цінувати.
– До війни Ви були цивільною людиною. Як опинилися на фронті?
– Так, я цивільна людина, працював на лісопилорамі, але у свій час пройшов військову строкову службу в армії. 24 лютого 2022 року, коли почалося масштабне вторгнення в Україну, я одразу пішов до військкомату. Мені сказали зачекати, але я був наполегливий і наступного дня знову прийшов у військкомат. Спочатку служив у теробороні, потім мене записали у штурмову роту і відправили на полігон в навчальний центр “Десна”. Тоді вперше я зрозумів, що смерть може нагрянути у будь-яку мить. Ми повинні були увечері повернутися з полігону у гуртожиток, але вирішили заночувати на полігоні. І саме у той вечір по гуртожитку вдарив ворожий снаряд. Якщо би ми повернулися, то всі загинули б. Командир тоді сказав, що ми з хлопцями народилися у сорочці. А бойове хрещення я пройшов у селі Клинове біля Бахмуту. Тоді я був медиком відділення, разом з хлопцями воював в окопах та бліндажах, але мав і свою задачу – надавати першу медичну допомогу пораненим. Накладати турнікети та тампонувати рани. Саме у тих боях загинув мій кращий друг Андрій Бурківський. Я відпросився у начальства і повіз його тіло на поховання додому.
– Чи не боялися опинитися у полоні?
– Ніхто не хоче потрапити у полон, тому всі хлопці постійно носять при собі гранату саме на такий крайній випадок. І я теж.
– При яких обставинах Ви втратили кінцівки?
– Після повернення на фронт мене перевели у 67-му бригаду батальйону “Вовки Да Вінчі” у якості командира відділення. Ми ходили на штурми, відвойовували втрачені позиції та здобували нові території на Лимано-Куп’янському напрямку. В серпні цього року у селі Вільшани нам вдалося відбити позиції та взяти у полон кілька рашистів, але тут почалися масовані ворожі артилерійські та танкові обстріли. Ворог гатив по нас і по своїх військових, яких ми взяли в полон. Я побачив, як впали від куль хлопці, які були поряд, а сам відчув якийсь дивний холод у руці і нозі. Одразу не зрозумів, що трапилося, але коли впав, побачив, що немає руки і ноги. Якось однією лівою рукою наклав на ногу турнікет і почав втрачати свідомість. Підбігли наші хлопці, наложили мені турнікет на плече, де була права рука, і відправили на евакуацію…
“Всю медичну допомогу оплатила держава”
– Ви пережили вісім складних операцій. Чи потрібно було оплачувати послуги лікарів, купляти медикаменти тощо?
– Спочатку мені зробили ампутацію у Куп’янську, потім був шпиталь у Харкові, а реампутацію я проходив у лікарні святого Пантелеймона у Львові. Мене оперував досвідчений хірург Данило Туркевич, спасибі йому велике. Після восьми операцій я зітхнув з полегшенням, тому що операції і нескінченні перев’язки – це, м’яко кажучи, не комфортно. Всю допомогу, яку я отримав, оплатила держава. І реабілітацію також. Я був направлений у національний реабілітаційний центр “Незламні” у Львові. Там дуже хороші умови, комфортні кімнати, є кондиціонер, душ. Нас вивозили на рибалку, на стадіон, де ми дивилися футбол. Словом, нас намагалися витягти з депресії, покращити психологічний стан, а волонтери приносили смачну домашню їжу. Я не платив ні копійки за всі послуги і дуже вдячний за допомогу та гарне відношення.
– Як відреагували Ваші близькі на звістку про втрату двох кінцівок?
– Дружина спочатку не повірила, а може у неї був шоковий стан, не знаю. Просто напередодні я подзвонив їй, ми поговорили і я сказав, що іду на роботу (так я називав військові завдання) і мене не буде день чи два. А наступного дня я знову подзвонив і повідомив, що втратив руку і ногу. Вона спочатку не зрозуміла, що це правда. А потім дуже плакала. Я переживав за те, як сказати про це матері, адже у неї хворе серце. Попросив дружину взяти на себе таку тяжку місію. Мама теж сильно плакала. І коли приїхала до мене у Львів не могла стримати сліз. До мене приїздила і дружина з доньками, ми гуляли по Львову і розуміли, що життя продовжується, головне, що ми разом і все буде добре.
Андрій у грудні знову повертається у госпіталь, де має пройти протезування. Дуже сподівається на ефективні сучасні протези. А поки що він користується тимчасовим протезом для ампутованої ноги, який дозволяє пересуватися. Цей протез він купив за свої кошти. А ще купив електричний візок, на якому пересувається по місту. “Добре, що цілим залишилося коліно, бо без нього було б набагато складніше, – каже чоловік. – А коли буде протез на праву руку, яка втрачена практично повністю, я зможу робити набагато більше, ніж зараз”
“Андрій місив тісто на піцу, яку ми разом готували”
– Наскільки змінилося життя після ампутації кінцівок?
– Я можу себе обслуговувати: одягнутися, підігріти їжу. Допомагаю дружині по хазяйству.
– Андрій вчора допомагав готувати піцу, – вступає у розмову дружина Ганна. – Наша донька тримала миску з тістом, а Андрій його місив лівою рукою. Ми тільки підсипали борошно. Доречі, Андрій дуже любить різні спеції, які добавляє у всі страви. А найулюбленіша його страва – це український борщ, в якому повинні бути помідори, перці та багато спецій.
– Наскільки тяжко психологічно було чекати чоловіка з війни, адже кожного дня Ви могли отримати страшну звістку? – запитую у Ганни.
– Так, тяжко. Я постійно молилася за нього. Він завжди був дуже позитивний. Я казала в телефонних розмовах, що ми його чекаємо і віримо в нього. Ми з дітьми добре розуміли, що коли тато на війні, може бути три варіанти: тато залишиться живий, або отримає поранення, або загине. І ми були готові мужньо сприйняти будь- який варіант. Так себе налаштовували. Звісно, ми щасливі, що Андрій живий і намагаємося його підтримати і вдома. Я розумію його обмеження, але долучаю його до приготування їжі і взагалі до хазяйства. У нас є відео, де ми разом смалимо гуся, а ще разом готували ковбасу, Андрій носив дрова…
– Чи є зміни у психологічному стані чоловіка після всього пережитого?
– Він не страждає на безсоння, як багато інших воїнів, але може у сні розмовляти, щось там комусь доказувати. Ще я зрозуміла, що маю дуже ретельно обдумувати кожне слово, яке скажу чоловікові, щоб чимось не образити, бо бувають різні ситуації. Іноді, коли мене немає вдома, він може і випити наодинці. Але в цілому він теж намагається мене слухати і не ображати. Наші дівчатка вміють розрядити обстановку своїм сміхом та іграми. Недавно ми вирішили грати у мумію, і повністю замотали нашого тата у білизну, наче мумію, він навіть не чинив опір, а сміявся. Нам втрьох завжди добре і весело.
– Які Ваші плани на майбутнє? – запитую у Андрія
– Зараз я знаходжуся на військовій службі та отримую нормальне фінансове забезпечення, якого вистачає на життя. Потім отримаю групу інвалідності, у мене буде пенсія. Я можу навіть повернутися на лісопилораму, адже там у мене була не фізична праця, а робота на обладнанні. Я впораюся. А можу повернуся до збройних сил. Мій товариш, який втратив руку, після протезування знову повернувся у свою частину і прослужив цілий рік. Я міг би бути інструктором ведення бою…
– Що стосується дружини, то вона вважає, що теж повинна мати свою справу, – говорить Андрій. – Тому у сезон продає морозиво, а ще якісно ремонтує одяг. Звісно, що цілий день сидіти вдома вона не хоче і тому з ентузіазмом береться за підробітки, тим більше, що вони ніколи не бувають зайві.
– Ви відчуваєте фантомний біль?
– Так, я приймаю спеціальні ліки від фантомного болю. Крім того, нервові закінчення на ампутованих кінцівках ще не зовсім зажили і якщо у ці місця укусить комар чи починає повзати мушка, я відчуваю такий біль, немов хтось цвях у мене забив.
Взагалі Андрій – правша, але тепер поступово стає лівшою. “Я вже можу сам зав’язати шнурки на черевиках”, – хвалиться він. – Але пишу поки що так коряво, як учень другого класу…”
Андрій вірить, що після установки сучасних протезів все налагодиться і він буде почувати себе більш впевнено. Головне – вибити ворога з країни, а все інше обов’язково буде!
Джерело: Народний тижневик “Субота”
