Раніше в Радомишлі чужого горя не існувало. Коли хтось відходив у засвіти, проводжати людину збиралися не лише рідні, а й усі сусіди, утворюючи щільний коридор на вулиці Присутственній. Але сьогодні повага до померлих у місті проходить страшне випробування на старому православному кладовищі, розташованому на вулиці Микульського.
Радомишльське православне кладовище. Фото автора
На другий тиждень Великодня починаються проводи. У селах району ще кажуть «гробки». Можливість наблизитися до могил близьких для багатьох – дійсно свято. В який ще день в одному місці можна зібрати всю рідню, знайомих і друзів. Упорядковані могили, пофарбовані хрести, огорожі, лавки і столи. Покладені пасхи, крашанки, квіти, віночки. Це свідчення, що люди мають повагу до могил! Наші пращури прожили вік чесно та сумлінно, працюючи на рідній землі, чого хочеться побажати кожному. Чи можна знайти такі слова від болю втрати, хоча минулироки і десятиріччя? Радомишляни, односельці, прах рідних яких покоїться на цвинтарі, кожен рік водять дітей, онуків й правнуків на могили, щоб пам’ятали і пишалися ними.
Могила, це в якомусь сенсі – будинок. Надгробки з хрестами, обнесені залізними огорожами зі столами та лавами нагадують селянську садибу з огорожею і лавою біля хати. Дбайливість одна і та ж. Кожне поховання відповідає на головне запитання: чому та як навчали в школі, що первинне – матерія чи душа, розум? Людина безсмертна не тому, що пам’ятають люди, а тому що пам’ятає Господь.
Після Третього поділу Польщі в 1793 році територія Радомисльщини, як і більшість території Правобережної України відійшла до Російської імперії. Уніатська митрополія у Радомислі була ліквідована. Митрополиче містечко стає повітовим містом Київської губернії. В Радомислі православіє трималося не тільки завдяки Волі Божій, а вірі місцевих жителів. З сивої давнини православні християни ховали небіжчиків на Микгороді, неподалік церкви Святого Миколая, а також на Хуторі, Лутівці, Папірні. Доречі, з давніх часів у Радомислі небіжчиків ховали не за національною належністю, а за віросповіданням.
В історичних документах засвідчується, що на місці старого православного кладовища ріс дикий, первісний, непрохідний ліс. На початку XIX століття побудована і відкрита християнськакаплиця. Із розповідей старожилів, стіни каплиці складені з брусів, покладених на кам’яному фундаменті. Над дверима напис російською мовою: «За твои труды Господи, моя же жертва тебе». Неподалік каплиці на центральних алеях ховали міську еліту, військових, інтелігенцію, поміщиків, купців та членів їх родин. В 30-х роках минулого століття безбожники від влади розібрали каплицю. В наш час на місці киплиці знаходиться склеп, єдиний на кладовищі. В середині 60- х років місцевий священник поховав єдиного сина, який помер від дифтерії. Старожили згадували, що священник залишив службу Божу у Свято-Миколаївському соборі і працював інженером у місцевому лісгоспі. Ще кілька десятиліть тому на проводах над склепом горіла поминальна свічка.
Спочатку на могилах встановлювали дерев’яні чи залізні хрести. На території нашого краю відкриті багатющі родовища лабродариту. Знайдені спочатку в Радомисльському повіті на межі з Волинською губернією на річці Бистріївка поблизу Кам’яного Броду і Сліпчиць. В кінці XIX століття розпочинаються розробки родовищ лабрадориту в Київській губернії. На межі XIX – XX століття в селі Горбулеві діяла компанія «Ліва і Бузетті», яка добувала лабрадори каменоломень, власником якої був італієць Флоріан Карлович Ліва. Добування лабрадоритових брил в каменоломнях велось до 1914 року, вони йшли на продаж у необробленому вигляді. По вулиці Русанівській на місці колишньої меблевої фабрики знаходилась каменеобробна майстерняСеверина Фортунатовича Бузетті. Усі пам’ятники на кладовищі, які збереглися з чорного лабрадариту, виготовлені саме там.
Традиційно Радомишльщина асоціюється для широкого загалу виключно з православними традиціями. 9 травня 1882 року був відкритий і освячений Свято–Миколаївській собор в місті Радомислі – духовна святиня і духовний оберіг міста. У горі і радості, з великою надією і вірою звертаються люди до храму. З усього Радомисльського повіту приїздили і приходили прочани,просили допомоги у різних життєвих ситуаціях. З відкриттям храму в місті відродилися церковні традиції, які мали давні корені. Після панахиди у Свято-Миколаївському соборі труну на катафалку, запряженому кіньми або на підводі, а з середини ХХ століття машинами з відкритими бортами, встеленими килимами — на той час дорогими речами – проводжали на кладовище. Похорони завжди були велелюдними. По всій похоронній процесії, городяни щільною стіною стояли на тротуарах. Чоловіки знімали головні убори. Вулиця Присутственна була останнім шляхом, по якій радомишляни проводили небіжчиків. Прощалися якось по-людськи. Як не прикро, але такої місцевої традиції вже ніколи не буде.
Багато трагічного і драматичного пережило кладовище на своєму віку. Витримавши руйнівний вплив часу і войовничого атеїзму комуністичної доби, можна констатувати, що кладовище помирає. Православному кладовищу, в чому вся трагедія, не дають померти своєю смертю. Цвинтар знищують на очах дітей і онуків. Все почалося в кінці тридцятих років минулого століття. Безбожники від влади знищили на кладовищі каплицю, високу дзвіницю на Свято-Миколаївському Соборі, розібрали Свято-Троїцьку церкву і осквернили могили. Рішенням радомишльської міської ради кладовище закрите у 1984 році. З тих пір почалася і не закінчується справжня вакханалія вандалізму. Мисливці за металобрухтом позбивали всі таблиці з нержавіючого металу. Поздавали на брухт все, що можна зірвати і виламати: огорожі, хрести. Розбивають пам’ятники і надгробки. Це – справа рук невдячних нащадків, тих місцян, для яких в свій час робили добро, побудували місто Радомишль, люди, що тут спочивають. Їх би можна назвати нелюдами. Звідки вони взялися, оті бездушні невігласи? Багатьох знаємо з дитинства і юності. Росли колись звичайними хлопцями. Матері і бабусі співали ніжних колисанок, розповідали на рідній українській мові казки, давали в дорогу далеку вишитий рушник. Люди, які зневажають і руйнують цвинтарі, зазнають неповторної втрати, стають на шлях найбільшого злочину. Хто захистить останній прилисток багатьох радомишлян від глумління вандалізму та безпам’янства? Глухим стогоном і тяжким прокляттям в народній гущі віддається злодіям і гробокопачам. Прости Господи! З весни до осені заростає травою вище поясу. Місцеві жителізаготовляють тут траву для тварин. З одного боку «законсервований» цвинтар став смітником, звалищем непотребу та розплідником бродячих тварин, а з іншого – притулком «бомжів» і нечестивців. Цю територію використовують як місце для інтимних побачень і як громадський туалет. Православне кладовище в Радомишлі – місце, за яке радомишлянам має бути соромно.
Старе православне кладовище – особливе, святе місце для порядних людей. Багато городян заздалегідь готується відвідати кладовище: прибирають могили, приносять квіти, проводять короткі служби. На цвинтарі, в скорботній землі лежать православні росіяни, українці, яким на щастя нема чого ділити. Є речі, які можна зрозуміти тільки душею. Скажімо те, що земля, де ти живеш дорога тобі могилами знайомих і родичів. Ясна річ час робить людей раціоналістами і прагматиками. І все ж, в серці людини, що живе на землі своїх предків, є щось таке, чого немає у виїхавших назавжди з міста. Нашого цвіту – по всьому світу. Земляків роз’єднала темна історія, та об’єднує любов до рідного міста. Царство Небесне всім радомишлянанам, які померли на чужині. Попри величезні труднощі воєнного часу городяни поминають земляків, які навіки відійшли за обрій. Власне не відійшли, адже лишаються у свідомості народу. Адже ми повинні згадувати та пам’ятати про них завжди. Вшановують пам’ять померлих, як це роблять живі на всіх континентах і клаптиках суші, за будь-якої влади, під молитви різних конфесій, незалежно від того, які рішення приймають місцеві депутати, чи вказують зірки. Традиція залишається значущою в сучасних складних умовах.
Історія рідко переймається долями простих громадян, та твориться історія саме простими людьми. Жителі міста, радомишляни, – творці історії в минулому і сьогоденні. Іноді я думаю: адже за історією Радомишля – трагічна доля цілого народу-трудівника, який мріє отримати за свою важку роботу хоч трохи життєвих благ. Змінюється низка героїчних та трагічних подій, а люди стурбовані все тим же.
Світла пам’ять про міського філософа: як вчитель з Радомишля вчив людяності через любов до тварин
Телебачення в Радомишлі: як з’явилися перші телевізори та хто їх ремонтував
Цінуйте історію та людей, які залишають спадщину. Дізнавайтеся про справжні події, розслідування та те, як змінюється наше суспільство. Отримуйте важливі матеріали у нашому Telegram або читайте нас у Facebook.
Джерело: Субота Онлайн
Автор: Олександр Пирогов, м. Радомишль
