Субота Онлайн продовжує серію нарисів про видатних особистостей нашого краю, чиє життя стало прикладом тихого, але глибокого служіння громаді. Радомишль пам’ятає Миколу Петровича Воронцова не лише як блискучого педагога, а й як людину надзвичайної душі, чия доброта виходила далеко за межі звичного людського спілкування.
У центрі міста, неподалік колишнього кінотеатру ім. Т.Г.Шевченка, багато років, щодня, о шостій вечора, з’являвся недбало вдягнений чоловік, до якого одразу ж зліталися голуби і сідали на руки і плечі. Старий діставав з величезних кишень хліб — і годував птахів з рук. Також довірливі птахи живилися розсипаним зерном і насінням.
Літали пташки, воркували, очі радували. Голуб – емблема миру, городяни люблять голубів, як символ чистоти, вірності, краси. Птахи – неодмінні жителі та окраса багатьох великих міст і малих містечок. Колись в місті голубів водилося набагато більше ніж сьогодні. Селилися під дахами двоповерхових «хрущовок» і завдавали багато неприємностей мешканцям будинків. Як тільки з ними не боролися, — нічого не допомагало.
«Є припущення, що декотрі голодні мешканці переловили голубів і з’їли. Дійшло до того, що в місті голубів не лишилося, тільки дві дикі голубки гніздилися під дахом кінотеатру».
Таємниця «міського божевільного»
Згодом старий прямував далі — у гущавину розкішного шевченківського скверу, де на нього вже чекали безпритульні собаки. Перехожі дивувались, що напівжебрак діставав з імпортного шкіряного портфеля найдорожчу варену ковбасу, сало, кістки і годував тварин, а хтось навіть промовляв: «Міський божевільний!».
Чоловік, повертаючи голову, відповідав: «Собаки багато лихого бачили за своє життя, нехай поїдять вдосталь». Старість до нього прийшла на початок дев’яностих років, коли життя стало важчим. Цей період, як і історії про Радомишльську «крохмалку», назавжди закарбувався в пам’яті містян як час великих випробувань і втрат.
Військовий перекладач та вчитель англійської
Це був відомий і заслужений вчитель — Микола Петрович Воронцов, який усе життя викладав англійську мову в школі №2. Свого часу, по іронії долі, довелося працювати військовим перекладачем англійської мови в Єгипті. Отож, кошти у нього водилися. Мешкав у двокімнатній квартирі, не пив, не палив. У духовному плані жив в гармонії із собою.
Учитель усіляко уникав спілкування з людьми, повторюючи, що значно більше тягне до тварин. Сусіди не розуміли, чому заслужена людина не має автомобіля, дачі, мешкає самітником. Учитель носив дворняжкам ковбасу, птахам – насіння, а безхатченкам, які вовтузилися біля смітників, – гарячі сосиски і чай.
«Що старий з глузду з’їхав? Ні з ким ні словом, ти не п’єш, не куриш, до жінок не чіпляєшся! Ти не чоловік, ти – труп!» — казала сусідка. «Ні, – спокійно відповідав він, — я – філософ».
Терпіння як життєва позиція
Врешті нічого дивного не має. Життєвою позицією вчителя було терпіння. Легше порадіти життю і бути щасливим, якщо є птахи, собаки і добрі спогади, — це вже набагато більше, ніж потрібно для літньої людини. Але, найбільшою нагородою для педагога була й залишається щира шана, повага від вдячних колег, учнів та їх батьків.
Після тяжкої хвороби учитель відійшов в інші світи, ще довгий час у вечірні години в сквер приходили собаки, а над площею кружляли голуби. Ой, як давно це було, а й до цього часу в Радомишлі люди згадують чудесної душі людину. Могила влітку завжди уквітчана і живими, і принесеними квітами – колишні учні пам’ятають про народного вчителя.
Олександр Пирогов
Олександр Пирогов — автор, який відкриває минуле Радомишля через долі його мешканців.
Джерело: Субота Онлайн
Автор: Олександр Пирогов, м. Радомишль
