«Як я умру, на світі запалає
Покинутий вогонь моїх пісень,
І стримуваний пломінь засіяє,
Вночі запалений, горітиме удень».
1 серпня Україна вшановує пам’ять Лесі Українки — письменниці, драматургині, перекладачки та громадської діячки, яка змінила українську літературу й стала однією з найпотужніших інтелектуалок своєї епохи.
У 2026 році минає 113 років від дня її смерті. Леся Українка відійшла у вічність 1 серпня 1913 року в грузинському курортному містечку Сурамі. Їй було лише 42 роки.
Її звикли зображати передусім як тяжкохвору жінку, яка все життя долала фізичний біль. Але за образом «слабкої поетеси» часто губиться справжня Лариса Косач — надзвичайно освічена, гостра на слово, принципова, європейська за світоглядом і безкомпромісна у питаннях української культури.
Звягель: місто, де почалася Леся Українка
Лариса Петрівна Косач народилася 25 лютого 1871 року в Новограді-Волинському — сучасному Звягелі на Житомирщині. Тут, над річкою Случ, минули перші вісім років її життя.
У Звягелі зберігся оригінальний будинок, у якому народилася письменниця. Нині в ньому працює літературно-меморіальний музей Лесі Українки. Будинок має статус пам’ятки історії національного значення.
У кімнатах можна побачити документи, фотографії, меблі та особисті речі родини Косачів. Серед них — український костюм Лесі, намисто, стрічки, пенал і маленька чашка, привезена з Італії. Особливим місцем залишається дитяча кімната майбутньої письменниці.
Лариса любила Случ і скелясті береги річки. Рідні згадували, що один із дядьків жартома називав її «жабенятком новоградволинським» і навчив плавати.
Перед переїздом родини до Луцька навесні 1879 року маленька Леся роздавала друзям свої речі. Серед них були дзиґа та лялька без голови, але в золотих черевичках. Ця побутова деталь показує не бронзову постать із пам’ятника, а звичайну допитливу дитину, яка любила іграшки й важко прощалася зі своїм першим домом.
Звягельська земля залишилася в її пам’яті назавжди. Поліська природа, народні перекази, пісні, вірування та образи, почуті в дитинстві, згодом проростали у її поезії та драматургії.
Не «слабка хвора дівчина»: факти, що руйнують шкільний образ
Читати Леся навчилася приблизно у чотири роки. У дев’ять написала перший відомий вірш «Надія» — після того, як її тітку Олену Косач заслали до Сибіру за участь у революційному русі.
Разом із братом Михайлом вона перекладала українською твори Миколи Гоголя. У підлітковому віці почала друкувати поезії під псевдонімом Леся Українка, який допомогла обрати мати — письменниця й громадська діячка Олена Пчілка.
У 19 років Лариса Косач написала для молодшої сестри Ольги підручник «Стародавня історія східних народів». Працюючи над ним, вона опрацьовувала історичні джерела та перекладала давні тексти. Книжку видали вже після смерті авторки.
Леся Українка читала європейську літературу в оригіналі, перекладала Генріха Гейне, Віктора Гюго, Джорджа Байрона, Адама Міцкевича та інших авторів. Вона прагнула, щоб українська культура була не провінційним додатком до російської, а повноправною частиною Європи.
Одну зі своїх найвідоміших драм — «Лісову пісню» — письменниця створила у Кутаїсі за 10–12 днів. У листі до сестри вона зізнавалася, що «не писати ніяк не могла», настільки сильним був творчий настрій. Переписування й редагування драми забрало значно більше часу, ніж саме написання.
Поштовхом стали спогади про поліські та волинські ліси, розповіді про мавок і дитяче бажання бодай раз побачити таємничу лісову істоту. Леся згадувала, як сама бігала вночі до лісу й чекала появи Мавки.
Вона не лише записувала фольклор, а й фінансувала експедицію музикознавця Філарета Колесси, під час якої на фонограф записували думи й пісні українських кобзарів та лірників. Завдяки цьому збереглися голоси носіїв традиції, які інакше могли бути назавжди втрачені.
Останні дні в Сурамі
Улітку 1913 року стан письменниці різко погіршився. Туберкульоз нирок виснажував організм, і лікарі порадили гірський клімат Сурамі в Грузії.
На маленькій дачі разом із Лесею перебували її чоловік Климент Квітка, мати Олена Пчілка та молодша сестра Ісидора. Спочатку свіже повітря ніби принесло полегшення. За допомогою сестри Леся виходила на балкон, напівлежала у шезлонгу й дивилася на вкриті лісом гори та долину, куди збігали гірські потоки.
Однак покращення виявилося коротким. Невдовзі вона вже майже нічого не могла їсти. Єдиним, що не викликало відрази, було морозиво з ожини, яку Ісидора збирала поблизу будинку.
Навіть у такому стані Леся Українка продовжувала думати про літературу. В останні дні вона диктувала матері задум твору «На передмістю Олександрії…» про дітей грецького філософа, які ховають у пустелі батькові папіруси, щоб зберегти знання для майбутніх поколінь.
Її думка залишалася ясною. Леся знала, що має приїхати сестра Ольга, і чекала на неї. Вона кілька разів нагадувала рідним, щоб сестру обов’язково нагодували після дороги.
Коли потяг уже наближався до Сурамі, Леся спокійно задрімала. На світанку 1 серпня 1913 року її не стало. Ольга та Ісидора, які поспішали від станції, не застали сестру живою.
Похорон, якого боялася імперія
Домовину залізницею доправили до Києва. 8 серпня траурна процесія рушила від вокзалу до Байкового кладовища, де Лесю Українку поховали поруч із батьком Петром Косачем і братом Михайлом.
Царська влада побоювалася, що прощання перетвориться на велику українську маніфестацію, як це сталося під час похорону композитора Миколи Лисенка.
До процесії стягнули поліцію, зокрема кінну. Заборонили виголошувати промови, співати «Вічну пам’ять», нести домовину на руках і тримати в руках окремі квіти та вінки. Поліцейські перечитували написи на стрічках, а частину з них зривали.
Маршрут ходи намагалися змінити й провести її бічними вулицями. Біля Байкового кладовища жандарми спробували перекрити ворота, але багатотисячний натовп прорвав заслін.
Львівська газета «Діло» після похорону запитувала:
«Невже тіло слабкої жінки завдало урядові такого страху?»
Відповідь була очевидною. Імперія боялася не тіла — вона боялася людей, яких продовжувало об’єднувати Лесине слово.
Як Житомирщина зберігає її вогонь
У Звягелі пам’ять про письменницю живе не лише у назвах вулиць і пам’ятниках. У місті діють літературно-меморіальний музей Лесі Українки та музей родини Косачів-Драгоманових, проводиться міжнародне свято літератури й мистецтв «Лесині джерела».
У 2026 році на Житомирщині визначили п’ятьох лауреатів обласної літературно-мистецької премії імені Лесі Українки. Нею відзначають сучасних письменників, художників, музикантів і дослідників спадщини поетеси.
Це особливо символічно: народжена над Случчю дівчинка, яка колись роздавала друзям свої іграшки перед переїздом, стала постаттю світового масштабу. Її твори пережили імперію, поліцейські заборони, цензуру та радянські спроби перетворити живу й складну особистість на зручний шкільний портрет.
Леся Українка напрочуд точно передбачила долю власного слова: покинутий вогонь її пісень не згас. Він справді продовжує горіти — і вночі, і вдень.
Історії видатних земляків та важливі культурні події Житомирщини — поруч із вами.
Підписуйтеся на Telegram-канал Субота Онлайн або стежте за нами у Facebook. Зберігаємо імена та історії, які належать Україні.
