Тріумф «Наталки Полтавки» у Радомишлі: як театр «Експрес» підкорював публіку понад 100 років тому

Радомишль – одне з найдавніших міст Житомирщини з унікальною культурно-історичною спадщиною. Засновник і власник театру Василь Подковинський, як і професійні театральні митці, прекрасно розуміли, що доброту рухає величезна сила мистецтва. Велика заслуга у справі встановлення і розвитку театральних традицій Радомисля, цілком справедливо можна вважати Василя Романовича Подковинського в побудові стаціонарного театру і продовження театрального мистецтва міста.

Субота Онлайн зазначає, що успіх вистави був настільки приголомшливим, що газета «Радомыслянинъ» присвятила йому окрему рецензію, відзначаючи «легкість та свободу дій» виконавиці головної ролі пані Терновець.

В театрі «Експрес»  в вівторок 4 вересня 1912 року, відбулась постановка  спектаклів «Наталка – Полтавка» і «Медвідь». Ось яка цікава рецензія на спектакль «Наталка-Полтавка» надрукована в повітовій громадсько-літературній газеті «Радомыслянинъ» № 43, 9 вересня  1912 року (Національна наукова  бібліотека ім. В. І. Вернадського м. Київ): «Театр «Експрес». «Наталка-Полтавка» і «Ведмідь»: «Фабула не нова і неймовірно цікава. Старий пан Возний загорівся пристрастю до Наталки, першої красуні і майстрині всього села, але бідної, що живе зі своєю матір’ю, пожилою  вдовою. Але Наталка любить колишнього працівника будинку, коли вони ще жили в Полтаві, Петра, який вже чотири роки, як в воду канув. Час проходить, вдова бідує і Наталка поступається проханням матері: погоджується вийти заміж за пана Возного. Але … вчасно є Петро і … розв’язка дещо несподівана. Справді: як можна було очікувати від пана Возного, що бере з заможних і незаможних, що він розм’якшиться і сам благословить молодих. Але тим ефектніше. При цьому необхідні сільські блазні в особі гуляки Бобиря Миколи і «хитрої лисиці» Виборного.

Хороша була пані Терновець – Наталка. В її грі відчувалася легкість, свобода дій. Тільки часом вона бувала вже дуже холодна, та голос раптом обривався. Г. Калиниченко, видно, що не освоївся з роллю Петра: невдалий грим, невідповідний голос, відсутність рухів.

Чудові були Т. Г. Рейській і Скоромнов. Перший представив нам яскравий образ «хитрої лисиці», вміє обробляти справи нечесні, а також, де потрібно «дипломатичний розум».

У Т. Скоромного приваблива манера гри. У всіх рухах, в усій його кремезної постаті проглядається комічна сторона. Образ, який він представив, був до точності вірний і чарівний. Головне, що вражає в Т. Г. Рейському і Скоромнові, це вміння тримати себе на сцені. ПаніКорнієнко трохи неприродно грала вдову.

Спектакль пройшов дуже жваво і успіх пані Терновець розділили майже всі виконавці. Панувала святкова атмосфера, глядачі довго аплодували стоячи. Було піднесено багато квітів. Правду кажучи, нічого подібного Радомисль ще не бачив. «Наталка-Полтавка» мала успіх у публіки. Спектакль ніколи не втратить свого значення. Тому, що являє собою абстраговану від випадкових особистостей тему, яка вічна і однаково звучить.

«Ведмідь» поставлений на закінчення, був зіграний місцевими аматорами: пані Балицькою, Т. Г. Сахновекім і Томаровим. Всі вони добре провели свої ролі. Публіка залишилася задоволена вечором».

Кольорова рекламна театральна афіша того часу, – яскраве документальне  свідоцтво минулого культурного життя міста.  Як повідомлялось в афіші, в театрі після вистави проводились танці до третьої години ночі. Із спогадів старожилів на танцях грав оркестр, який складався: одна або дві  скрипки, контрабас, флейта, труба та ударник. Міський оркестр  мав обмежений танцювальний репертуар: вальс, польку, кадриль. Звичайний  склад оркестру включав дванадцять  музикантів. Грали здебільшого  без нот. А найголовніше в місті існувала культурна, музикальна, обдарована інтелігеція, що була здатна належним чином оцінити яскраву гру місцевих акторів.

Старожили згадували, що у театрі місцеві актори в спектаклях говорили російською мовою, а ось у виставі «Наталка – Полтавка» відбувалося диво і артисти розмовляли чудовою українською мовою, навіть без єврейського акценту. На початку листопада 1912 року київський генерал-губернатор Трепов – закрив «Київський Український клуб», раду старійшин начолі з учителем музики Миколою Лисенком притягнули до кримінальної відповідальності – за протиурядову діяльність. Через чотири дні після оголошення цієї постанови батько української класичної професійної музики Микола Лисенко помер від серцевого нападу – це було 6 листопада.  Єдине, що було не в силах чиновників царського режиму – неможливо заборонити усяку українську  музику. Гетьман Павло Скоропадський говорив: «В Російській імперії все було під впливом російської культури, один театр давав можливість українству».  Радомисльський театр «Експрес» був справжнім джерелом української культури.

Василь Романович Подковинський перший в місті об’єднав театр та кінематограф. Поки в будівлі театру «Експрес» йшла вистава, в антрактах просто в саду «Ельдорадо», на відкритому повітрі знаходився розкішний ресторан: обіди, вечері та гарячі закуски, що робило літній сад повноцінним місцем для проведення всього вечора.  Каса працювала у дві зміни (з 10 ранку до 2 дня та 5 вечора до закінчення вистави), що говорить про високий потік відвідувачів. На початку ХХ століття такий « театр-сад» був в край популярний: там можна було не лише подивитися виставу, а й погуляти, повечеряти та послухати музику. Провести вечір із задоволенням і насолодою. В літньому саду «Ельдорадо», у приміщенні буфету-ресторану офіціанти ввічливо обслуговували городян і гостей міста. Відвідувачі  проводили приємне дозвілля за філіжанкою кави з тістечками та здобними французькими  булками, за читанням свіжих газет і дружньою бесідою. Варто зауважити, що на відміну від губернського Києва, кава в повітовому Радомислі не така популярна –  городяни надавали перевагу гарячому  шоколаду і чаю. Здобу доставляли з кондитерської В. Подковинського, де булка до обідньої перерви  коштувала 1 копійку, а після обіду півкопійки, рахувалась черствою. 

 Театр «Експрес» був доступний не тільки заможним  городянам, а й робітничим  сім’ям – які заповнювали гальорку. Спектаклі були важливою частиною культурного життя Радомисля: публіка від дітей до дорослих знала весь репертуар і бурхливо його обговорювали. Василь Подковинський робив все, щоб театр залишався загальнодоступним, не завищував ціни на квитки.  В основному спектаклі проводилися з благодійною ціллю.

В повітовій газеті  «Радомыслянинъ» №43, 9 вересня 1912 року (Національна наукова  бібліотека ім. В. І. Вернадського м. Київ) надрукований: «Звіт. Про виставу і танцювальний вечір, що відбулися 4 вересня ц. р. в м. Радомислі на користь бібліотеки й розвитку праці місцевої в’язниці. Дохід: виручено від продажу квитків – 97 р. 5 к., поступило бенефіції: від п. Григоровича-Барського – 21 р. 50 к., п. лікаря Городецького – 2 р. Загалом доходу – 120 р. 55 к. Розхід: за приміщення для вистави – 25 р., музика – 15 р., трупі артистів нагорода – 21 р., благодійні марки на квиток – 6 р. 60 к., афіші, квитки і програми – 5 р., авторські – 1 р., різні розходи на організацію вистави й танцювального вечора, а саме: оплата робітникам, чайові, візники, цвяхи, приладдя для гриму та ін. 14 р. 32 к. Загалом розходи 87 р. 92 к. Звіт свідчить, що актори своїми благодійними спектаклями допомагали нужденним – на збільшення фондів бібліотеки і розвиток праці засуджених Радомисльської тюрми.

Варто нагадати, що повітова Радомисльська в’язниця побудована у 1900 році по проекту київського архітектора Володимира Безсмертного. (Зараз в цій будівлі розміщується Радомишльський суд.-Авт.). Радомисльську в’язницю можна назвати типовим проектом. Цікаво, що будували нову в’язницю ув’язнені міської в’язниці (яка перебувала на першому поверсі, де донедавна знаходилась школа №5.-Авт.). З 1908 року у в’язниці були задіяні всі технологічні можливості та проектні рішення. Проведено водопровід, електричне освітлення від Радомисльської електростанції (зараз в цьому приміщенні РЕМ, вул. Присуственна №15.-Авт.), побудована пральня. Як це не здається дивним царський уряд, особливо з початку XX століття поступово прагнув поліпшити утримання ув’язнених, дотримуючись європейських стандартів. Середній термін ув’язнення в дореволюційній Росії складався два з половиною місяці, а в сьогоднішній Україні три з половиною роки. Арештанти в Радомисльській в’язниці отримували непогане харчування, пожертвування від благодійних організацій. Забезпечені арештанти, в великі православні свята, могли замовляти обіди з доставкою з готель – ресторанів: «Гранд-отель», «Марсель», «Берлін», «Голубий птах», «Малинські номери». Згодом колишні арештанти з задоволенням згадували, як їм комфортно  сиділося «при царе Николашке». Радомисльські в’язниці, як важка царська спадщина, в порівнянні з радянськими в’язницями (напевно і нинішніми), здаються просто санаторіями.

Василь Романович Подковинський  гостро відчував негативні риси багатьох підприємців, власників заводів, фабрик, млинів  у місті. Їхнє духовне зубожіння, користолюбство, брехливу  мораль. Ці людські  вади заважали культурному  розвитку Радомисля, та й у будь-якому  суспільстві вони є надто великим гальмом міського прогресу.  Василь Подковинський  побудував сцену  у приміщенні сінематографу і організував самодіяльну  театральну трупу. Щоб театр завжди залишався живим, створив студію, – щоб молоді актори під керівництвом досвідчених ставили спектаклі нових режисерів. Місцеві актори та акторки виходили на сцену, не з меркантильних міркувань,  а як говорять на совість. Проходили роки, змінювався час, а охочих виступати на сцені самодіяльних акторів і акторок не зменшувалося.

Театр «Експрес», що створив  Василь Подковинський, якому присвятив чимало часу і зусиль, хоч і був великим, та грошових прибутків не давав. Самодіяльний театр в провінції – майбуть самий непростий хліб із всіх можливих. Але користь і потреба театру були очевидні. Це була велика  культурна  місія.  В театрі постановки зробили значні зусилля для того, щоб спектаклі стали сміливішими і глибоким засобом пізнавання людського життя. Та при цьому слід зазначити,  що емоції і оцінка не завжди співпадають із реальними характеристиками героїв, а також їхніми вчинками.  В мистецтві двох правд не буває – є тільки одна правда. Вдячні жителі Радомисля обрали Василя Підковинського депутатом міської Управи.

За переказами місцевих жителів, яскравіше за  все буремне життя Радомисля виражалося під час літніх і зимових ярмарок,  відомих не тільки в повіті, а й за його межами. Приваблювали ярмарки не тільки вдалою торгівлею, а й можливістю поспілкуватися, зустріти старих друзів, дізнатись новини. Місто становилось велелюдним, готелі були переповнені. Танцювальні вечори і концерти проходили у будинку Дворянського зібрання, в будинку Народної тверезості, у власних будівлях впливових городян. Насиченим було культурне життя міста в дореволюційний період.Вивчаючи місцеву історію, можна переконатися, що розвиток культури в місті завжди ішов через еліту.  Вся справа в тому, що говорили наші класики в кінці ХІХ століття демократія не працює без культури.

Солодке життя не закінчувалось навіть з початком Першої світової війни.  Всі воєнні роки в театрі «Експрес» демонструвалися  фільми і ставилися  спектаклі. Творча  атмосфера міста сприяла розвитку  талантів місцевих акторів, які завзято виконували ролі в постановках.

 Переважна більшість жителів повіту – селянство було малоосвіченим. Блиск міста і знедолене життя селян з навколишніх сіл було дуже помітним.  Заможні селяни з сіл: Папірні, Лутівки, Микгорода, хутора Кельвіча, Березців, Великої Рачі та інших, регулярно приїздили на ярмарки. Після торгів відвідували службу Божу у церкві Святої Трійці. Вечорами, при можливості, намагались з дітьми потрапити на чергову виставу у світлий  світ театру. Білети придбати  було  важко. Відвідувати театр «Експрес» стало ознакою хорошого тону. Шанувальники кіно і театру приїздили до Радомисля з усього повіту. Зараз, неможливо  уявити, що в містечках Малині, Коростишеві, Брусилові більш-ніж сто років тому не було сінематографу та театру. Із історичних джерел  відомо,  що при театрі «Експрес» існувала  балетна  школа, яку нібито закрили у 1926 році. Нажаль документів існування балетної школи виявити поки не вдалося.

Заможних людей на поч. ХХ в місті було багато, але далеко не кожен усвідомлював, що справжня цінність статків – не в зовнішньому блиску, а в тому світлі, яке воно може приносити в життя інших. Тому Василя Подковинського варто пам’ятати як власника театру «Експрес» та літнього саду «Ельдорадо», а людину, яка зуміла перетворити свої гроші на культуру, допомогу і людську гідність. Такі люди й творять справжню історію міста. Нажаль подальшу долю подвижника культури дослідити поки не вдалося.

Радомишль – не тільки мешканці, які живуть чи проживали в минулому. Повноправними жителями міста є також його вулиці, пам’ятники і будинки. Місто на поч. XX ст. став невід’ємною складовою краси і величі. Режими, що змінювалися один за одним протягом минулого століття та і в наші часи, завдали місту чимало ран. Що залишилось від минулого? Письменник М.П. Погодін якось сказав: «Місто є книга, в якій кожна вулиця і будинок займає свою сторінку». Скільки вирваних листів із книги історії Радомишля – сотні, тисячі? Що зроблено, чи робиться, щоб повернути ті сторінки?

         З болем у душі приходиться  констатувати ганебне явище занепаду сучасної культури. На початку XXI ст. в місті не існує  театру і навіть не працює кінотеатр. В наші часи, місцева культура здається «театрам абсурду». З давніх-давен в нашому народі існували святі поняття про не розірвання зі своїм минулим. Перервати цей зв’язок було б рівносильно втрати пам’яті. А безалаберність пам’яті рівносильна невдячності. Міська культурна еліта, замість розвитку культурного простору, пішла в тепле, комфортне життєве середовище. Радомишляни мають те, що заслужили. Тому що більшість городян мало що робить для того щоб було інакше, або не робить нічого. Як говорив відомий персонаж із п’єси Антона Чехова: «Діло потрібно робити пані і панове!»

Джерело: Субота Онлайн

Автор: Олександр Пирогов, м. Радомишль