Майже рік Юлія Голуб живе у стані, для якого важко знайти точне слово. Їй повідомили, що її чоловік, майор 30-ї окремої механізованої бригади Олександр Голуб, загинув разом із побратимами після удару російської авіабомби. Але поховати його вона не може: останків військових не знайшли, і офіційно Олександр досі має статус зниклого безвісти.
Історію родини Олександра Голуба розповіло Суспільне Житомир. Олександр родом із Житомирщини, служив у 30-й окремій механізованій бригаді імені князя Костянтина Острозького. Мав звання майора та обіймав посаду заступника командира з психологічної роботи.
26 жовтня 2025 року він перебував на Донеччині. За словами Юлії, того дня по бліндажу, де знаходилися військові, вдарила російська авіабомба вагою близько 500 кілограмів.
Після удару командир повідомив родині, що Олександр та ще троє військовослужбовців загинули.
Здавалося б, після такої звістки починається інший, страшний, але зрозумілий для родини шлях — повернення тіла, прощання, поховання. У родини Голубів усе сталося інакше. Рештків військових на місці удару не знайшли. А без можливості їх знайти та ідентифікувати смерть Олександра юридично не підтверджена.
Тому майже через рік після того дня він офіційно залишається зниклим безвісти.
«Маю знайти тіло чоловіка»
Для Юлії цей статус — не просто рядок у документах. Він означає життя без остаточної відповіді. Вона знає, що їй сказав командир після удару, але водночас не має можливості поховати чоловіка, прийти на його могилу, пройти той останній шлях, який для родини стає прощанням.
Саме тому Юлія продовжує шукати. Вона говорить про це не як про формальність і не як про справу, яку можна просто передати установам і чекати. Для неї це особистий обов’язок перед Олександром.
«На мені моральний борг віднайти тіло чоловіка», — так вона пояснює те, що змушує її не зупинятися.
У родині троє дітей. Двоє з них мають інвалідність. І весь цей час Юлія мусить одночасно бути мамою, тримати побут родини, підтримувати дітей і сама жити з невідомістю, яка не завершується ні звісткою про повернення, ні можливістю попрощатися.
Це особливо важкий стан для родин зниклих безвісти: людина фізично відсутня, але немає тієї остаточної точки, після якої можна хоча б почати вчитися жити з утратою. Є документи, пошуки, очікування інформації — і постійне повернення до одного й того самого питання.
Пісні, які народилися з очікування
Юлія знайшла свій спосіб говорити про те, що переживає. Вона пише пісні, а виконує їх її донька Еліна.
Одну з пісень родина присвятила людям, які зникли безвісти. За нею — не абстрактна тема війни, а власне життя сім’ї, для якої слова «зниклий безвісти» вже багато місяців означають конкретну людину — чоловіка і батька, якого немає вдома.
Для родини це ще й спосіб не дозволити історії Олександра розчинитися серед тисяч інших повідомлень про зниклих військових. Говорити про нього, називати його ім’я, нагадувати, що за офіційним статусом стоїть сім’я, яка продовжує чекати на відповідь.
У Черняхові ім’я Олександра Голуба тепер є і на символічному «Дереві віри та надії». Там розмістили жетон військового.
Такі дерева створюють для військовополонених і зниклих безвісти. І в цьому є важлива різниця: це не меморіал загиблим і не місце остаточного прощання. Жетони там залишають саме тому, що родини ще чекають — на повернення, підтвердження, звістку, будь-яку достовірну інформацію.
Для Юлії жетон чоловіка також не замінює могили. Поки останки Олександра не знайдені й не ідентифіковані, вона не може зробити того, чого прагне майже рік: гідно провести чоловіка в останню путь.
Історії родин зниклих безвісти іноді завершуються лише після багатьох місяців або навіть років пошуків. Тіла військових можуть повернути під час репатріацій, а встановлення особи потребує ДНК-експертиз та порівняння з біологічними зразками родичів.
Субота Онлайн уже розповідала про родини з Житомирщини, які роками шукають своїх військових, здають ДНК та їздять до Координаційного штабу у надії отримати бодай нову інформацію.
Саме ДНК-ідентифікація нерідко стає тим моментом, коли довга невідомість нарешті отримує відповідь. На Житомирщині вже були випадки, коли з військовими прощалися більш як через рік після зникнення — після того, як експертиза дозволяла встановити особу.
Юлія Голуб поки такої відповіді не має.
У неї залишаються троє дітей, пісні, які вона пише, жетон Олександра на «Дереві віри та надії» і пошук, який для неї не закінчиться лише тому, що минув ще один місяць.
Майже рік після удару 26 жовтня 2025 року Олександр Голуб офіційно залишається зниклим безвісти. А його дружина продовжує домагатися того, що для інших родин може здаватися найважчим фіналом, — знайти чоловіка, повернути його додому і мати можливість із ним попрощатися.
Важливі новини та пояснення — поруч із вами.
Читайте більше на Telegram-каналі Субота Онлайн та на сторінці у Facebook.
