В 30-х роках минулого століття у Радомишлі міліцію очолював Ренек Шейнблат. Як розповідали очевидці: чоловік середнього зросту, кучерявий, про очі нічого не згадували. Відомо тільки, що майже у всіх вбивць очі з вигляду бувають добрими. Реник Шейнблат – огидна потвора. В кінці 30-х років минулого століття неподалік пам’ятника росли густі чагарники. Темними ночами Ренек зі своїми поплічниками приводили в це місце приречених людей. Прив’язували до пам`ятника, знущалися з жертви, мордували, жінок ґвалтували, а потім розстрілювали. Трупи закопували поблизу пам’ятника. Важко сказати скільки людей там поховано. Мабуть, вже ніколи не будуть розкриті таємниці десятків могил, де замість хрестів, зосталися розповіді свідків. Якщо доведеться побувати на цьому жахливому місці, вам може здатися, що до цих пір посилають прокляття неприкаяні душі.
Не можна зрозуміти, чому саме темної ночі, і чому неподалік пам’ятника проводились страти. Невже нелюдові мало затінків катівень? На той час в Радомишлі існувало дві тюрми, та й підвали міліції мало чим відрізнялись від тюремних казематів. На вулиці Великій Житомирській ще не так давно жила одинока бабуся Оксана. Розповідала, що в молоді літа, зустрічалась з одним хлопцем з Микгорода. Молодята кохали одне одного, хотіли одружитися. Любов була справжньою, та короткою. Одного разу хлопець уночі вертався від дівчини додому. На містку через річку Мику перестрів Ренек. Несподівано вихопив пістолет, вистрілив у хлопця, а тіло скинув у річку. Дівчина ледь не втратила розум, і зріклася не виходити ніколи заміж. В той час таких жінок називали «христовими нареченими».
Ще одну страшну історію розповідав кіномеханік Георгій Павлович Бількевич, який працював у міському кінотеатрі чотири десятки літ, а йому повідав Шмуклер. Хто із старшого покоління радомишлян не пам`ятає Шмуклера, який довгі роки перевіряв квитки в кінотеатрі? Подія відбувалася в кінці 30-х років, Шмуклер самотньо мешкав у комірці при кінотеатрі по вул. Лікарській 13, виконував обов’язки сторожа. Вночі (чомусь саме вночі кати «працювали») хтось постукав у двері комірки. Сторож відчинив двері і побачив міліціонера. Той сказав Шмуклеру збиратися, бо його викликає Ренек. У сторожа на душі похололо, бо знав: якщо вночі викликають – то нічого доброго не жди. Міліція знаходилась майже поруч, швидко прийшли, Шмуклер своїм очам не повірив: уся вулиця Присуственна заставлена підводами, на яких сиділи селяни. Сторожа завели до Ренека в кабінет, і той наказав підготувати до поїздки його бричку. Через годину валка підвод рушила на станцію Ірша. Коли вже їхали, Шмуклер озирнувся – валці не було кінця. На станції чекав порожній ешелон. Озброєні гвинтівками вояки діловито заштовхували людей у товарні вагони. Ренек, розмахуючи наганом, допомагав солдатам. Коли завантаження закінчилося, Ренек, звернувся до начальника поїзда і відрапортував про проведену акцію. Раптом два чекіста скрутили Ренека, забрали зброю і кинули у вагон до своїх жертв. Тут дуже доречна українська приказка: «Катюзі – по заслузі». Поїзд повільно рушив, Шмуклер три години простояв на станції. Ледь повірив, що зостався живим, розвернув бричку і поїхав до Радомишля. Здавалося, що на цьому все закінчилось. Але дехто із старожилів, стверджував, що після війни Ренека зустрічали в Києві, який торгував сірниками на базарі.
Матеріал був підготовлений до друку, свій коментар добавив віце-президент Міжнародної громадської організації «Землячество Житомирян» Валерій Пилипович Фісун: «Що цікаво, в часи громадянської війни таких виродків-ренеків більшовицька система культивувала сотнями тисяч. Криваві й безжалісні Шейнблати були номенклатурною основою становлення радянської влади в Україні. Дійсно, про молоді роки згаданого персонажа відомо дуже мало. Очевидно, ставши ЧК-НКВДістом, Шейнблат старанно підчистив свою біографію та поприбирав свідків, але як стверджував Михайло Булгаков, рукописи не горять… “Приказ от губревкома № 368. Рассмотрев донесение Радомысльского уездревкома о действиях отряда местной рабоче-крестьянской милиции при ликвидации в ночь на 4 сентября шайки вооружённых бандитов в лесу вблизи города Радомысля, губревком объявляет благодарность Соколову, Ткаченко, Глухонькому, Исаенко, Занке, Цубке, Дзусу, Глитню, Лойченко, Купину, Боеву, Притупе, Матвенко, Буланому, Мясникову, Смирному, Лемковичу, Кузину, Токареву, Гончарову, Прокопенко, Степанскому, Бугаеву Фоке, Гуку, Бондарчуку, Пархоменко, Гаврутенко, Бойченко Прокопию, Осипенку, Горобчуку, Бойченко Василию, Защитникову Кондрату, Гусьеву, Кушнеренко, Краснову, Защитникову Григорию, Малешицкому, Маргулису, Балабанову Иллариону, Ковальчуку, Балабанову Ульяну, Буйдину, Шейнблату, Дистелятору, Берскому Жове, Яновичу, Черниге. Предгубревкома Ветошкин, секретарь Белоцерковский”. Але “героїчний міліціонер” та “полум”яний борець із бандитизмом” надалі згадується в зовсім іншому неприглядному ракурсі: у 13 номері Радомисльської газети “Эхо коммуниста” за 24 вересня 1920 року читаємо: “Загальні збори Радомиської організації КП(б)У 19 вересня ухвалили висловити догану товаришам Лошкіну, Калініну, Іванову, Залеському, Матківському й Шейнблату Ренеку за те, що 2 рази не були на загальних зборах без уважних причин, з попередженням, що коли хто з них ще один раз не з’явиться на загальні збори, то буде виключений з партії”. У14 номері тієї ж газети за 26 вересня читаємо: “Утеряно 25 сентября сего года бумажник с деньгами и документами по дороге из Тетерева на имя тов. Р.Шейнблата: партийный билет №136; удостоверение личности, выданное политбюро; карточка КСМУ города Радомысля”. Газета “Пролетарская правда” від 16-18 грудня 1921 року друкує “список исключённых членов и кандидатов из КП(б)У по Радомысльской парторганизации”, у якому за № 504 читаємо: “Шеймблат Рув. Борис., рабоч., за пьянство”. та минулі “подвиги” Ренека в боротьбі з повстанцями врятували його від репресій, навіть навпаки, підняли його до керівних висот каральних органів комунізму. Вибачте, забув уточнити: згадані в наказі події відбувалися 4 вересня 1920 року. Прошу також звернути увагу на національно-етнічний склад «місцевої» міліції.
Моя особиста вдячність Валерію Фісуну за ґрунтовний історичний матеріал. В моєму архіві зберігаються документи про кілька родин Шейнблатів. Справа в тому, що висвітлені події вдалось усно зібрати у п’ятьох непрямих свідків. Після арешту Ренека, радомишльську міліцію очолив Марк Тимошенко, якого у вівторок 2 серпня 1941 р. загін німецької зондер-команди 4-а, разом з новоспеченими місцевими поліцаями в урочищі «Черча», разом з десятками комуністів і 160 євреїв-чоловіків по звірячому вбили. На початку 90-х син начальника міліції Олександр Маркович Тимошенко привів до постаменту і розповів все, що знав зі слів матері. Людська пам’ять зберігає багато, але буває і помиляється. Чоловік стверджував, що Ренек мешкав в будинку друкаря. Тільки в минулому році, коли передали останню газету «Радомыслянинъ» за 1917 р., я зрозумів, що в будинку по вулиці Горького жив друкар Пекар (рішенням міської ради від 11.08.22 р. вул. Горького перейменовано на вул. М. Грушевського.-Авт.), зараз – дитячий садок №1. Маючи різні історичні документи, не можу стверджувати, що Ренек Шейнблат – одна і та ж людина. Відомо, що в Радомислі мешкало кілька сімей Шейнблатів. Деякі старожили розповідали, що рідний брат Шейнблата в складі дружини друкарів загинув при захисті місцевих євреїв при єврейському погромі у 1919 році. Місцеві стверджують, що начальник міліції Ренек Шейнблат мстився за смерть брата. У 1923 році комсомольці-активісти перейменували вулицю Мала Київська на вулицю Шейнблата, у 1953 році рішенням радомишльської міської ради перейменували на провулок Шкільний. В Житомирському обласному архіві є справа Ренека Шейнблата. Нажаль, документів, які б могли підтвердити, або спростувати згадані твердження розшукати поки не вдалось. Яка ж вона нескінченно довга, скорботна і терниста, ця дорога до правди!
Джерело: Субота Онлайн
Автор: Олександр Пирогов, м. Радомишль
