Неподалік тихоплинної річки Мика, на початку вулиці Великої Київської ( зараз вул. Старокиївська.-Авт) у 1903 році Гурарій Нафтулович Горенштейн збудував суконну фабрику. На фабриці працювало більше 120 чоловік. На той час це було значне підприємство. На фабриці виготовляли грубошерсте сукно для масового продажу, а також шили і шинелі для військового відомства. У 1913 році Гурарій Горенштейн емігрував до Австрійської імперії в місто Відень. Суконну фабрику очолив його рідний брат Маркус Горенштейн. 22 липня 1919 року більшовицька влада здійснила націоналізацію промислових підприємств Радомисля, також і суконну фабрику. У серпні 1921 року профсоюз текстильників побудував робітничий клуб. В клубі створили театр. На сцені самодіяльні актори і акторки ставили спектаклі на революційні теми. В 1926 році фабрика переоснащена, працювало 76 робітників. В 1940 році на суконній фабриці працювало 286 робітників.
У пору німецько-фашистської окупації, під час війни, Радомишльська суконна фабрика використовувала замовлення сільськогосподарських машиновиробників Німеччини. В групі «Коростишів історичний» Дмитро Дубівка пише, що про це йдеться у Військовому щоденнику озброєнь за 1942 рік: «Дві фабрики ковдр у Радомишлі та Коростишеві, які раніше отримували замовлення від відділу постачання Вермахту, за погодження з інспекцією озброєнь до 01.09.1942 р. виготовлятимуть цукрові фільтрувальні тканини для комбайнів Claas, що щойно прибули у відділ постачання Вермахту, наголошує, що це повинно відбуватися за рахунок виробництва постільної білизни, яке гарантоване контрактом.
Проти ночі з 3 на 4 червня 1943 року партизанський загін під командуванням Івана Хитриченка звільнив на одну ніч Радомишль від німецько-фашистських загарбників. Під час бою народні месники знищили німецький гарнізон, розгромили поліцейську школу, підірвали міст через Тетерів, підпалили скирти навколо міста, частково зруйнували суконну фабрику. У 1946 році німецькі військовополонені фабрику відбудували. По споминах старожилів на суконній фабриці після війни випускали ковдри. Але підприємство стало нерентабельним і швейну артіль, як казали в народі, закрили. Місцевість, де знаходилась суконна фабрика, по-народному, називали «суконка».
На території суконної фабрики протягом 1950-1953 р.р. міська влада побудувала крохмальний завод. Виробничий процес – потребував високо-кваліфікованих спеціалістів. Директором заводу призначили Якова Дмитровича Коваленко, колишнього моряка, ветерана війни. Після закінчення інституту харчової промисловості на роботу в Радомишль направлена Ольга Петрівна Дубінська, яка працювала на крохмальному заводі технологом. За десятки років завод помітно виріс, оснастився новою технікою. Проведена належна робота по подальшому технічному прогресу, механізація і автоматизація трудомістких процесів. Запрацювала потужна автоматична центрифуга, яка замінила ручну працю двадцяти чоловік. На буртуванні картоплі використовувалась машина, що заміняла двадцять вантажників. Для поліпшення якості крохмалю, збільшення виходу вищих сортів, були встановлені гідро циклони нової системи, які відділяли пісок від крохмального молочка. Побудували новий цех замочування кукурудзи. Заасфальтовано 800 квадратних метрів подвір’я і засаджено деревами.
Завод виготовляв крохмаль з картоплі, кукурудзи, пшениці. Продукція радомишльського крохмального заводу в ті часи була відома по всій Україні. На заводі був робітничий клуб, кімната відпочинку, працювала художня самодіяльність, бібліотека. Через дорогу, напроти заводу, знаходився цегляний кіоск. У продажу були речі першої необхідності: хліб, сіль, сірники. В 70 роки минулого століття при ритті котловану відходів екскаватор натрапив на захоронення сотні людських черепів без скелетів. В яку пору і чому саме там, ніхто не досліджував цю історичну загадку.
Вперше в історії Радомишля, ділки яких згодом назвали бізнесменами розікрали державне підприємство і здали на металолом тисячі кілограмів металу і сотні кілограмів мідних та алюмінієвих проводів. По міркам того часу, збагатилися на мільйони. Місцеві жителі по цеглині розібрали будівлі. Місцевість де знаходився крохмальний завод, відома сьогодні в місті як «крохмалка». В наш час на місці крохмального заводу розташувалися особняки забезпечених радомишлян.
Для міста крохмальний завод був значно більшим, ніж просто робоче місце. Підприємство забезпечувало роботою значну частину місцевого населення, а його соціальна інфраструктура формувала життя цілих поколінь мешканців. Родини працювали тут десятиліттями.
Кожний промисловий об’єкт по-своєму неповторний , і всі заводи і фабрики формують облік малої батьківщини, створюють незабутній вид міста, де народилося і виросло не одне покоління радомишлян. Руйнування підприємств Радомишля, не пройшло безслідно – спустошує громаду, позбавляє людей споминів. Змінюється час, переписується історія, людська пам’ять залишає відчуття неймовірної втрати міста.
Джерело: Субота Онлайн
Автор: Олександр Пирогов, м. Радомишль
