Початок 1917 року, чи не найбільш суперечливий і досі зовсім не досліджений період історії Радомисля. Час кардинальних змін і зламу старих устроїв, порядку, традицій, який ніс переміни практично у всі сфери суспільного життя. Трагічною сторінкою у житті не тільки мешканців міста Радомисля, а й всього народу відбулись події 1917 року. В Петрограді спалахнула революція, яка ввійшла в історію як Лютнева. В результаті революції імператор Микола II зрікся престолу, міністри уряду розбіглися. Депутати Російської Думи утворили Тимчасовий уряд, соціалістичні партії – Петроградську Раду робітничих і солдатських депутатів. Звістка швидко дісталась до Радомисля.
Суспільно-політичний рух у Радомислі активізувався після лютневих подій 1917 року у Петрограді. У місті посилились українські державницькій настрої, населення виступило в підтримку Центральної Ради, створеної 4 березня 1917 року в Києві. У громадсько-політичному житті Радомисля і повіту сталися визначні події. На початку березня на Торгівельній площі був проведений перший політичний мітинг, під час Першої Світової війни. Присвячений перемозі Лютневої революції та пам’яті солдатів, які загинули на фронтах. Із спогадів старожилів, що, саме в той час було створено аматорський гурток українських артисток, при місцевому театрі «Експрес». На цьому історичному тлі відбувається величезне піднесення народних мас, зокрема селянства. Загальна картина відповідних подій академічними істориками в наш час корегується і уточняється, нині більш-менш зрозуміло. Водночас, потребує ґрунтовного дослідження на місцевому рівні. Це історичне дослідження має на меті відстежити перебіг подій у повітовому місті Радомислі Київської губернії. 9 березня в Радомислі представниками робітничих та громадських організацій міста обрано Раду робітничих і селянських депутатів, та її робочий орган – виконавчий комітет. Очолив Раду власник іконостасної майстерні Іван Карбовський, до складу виконавчого комітету ввійшло багато членів міської ради.
На той час в Радомислі, як і в багатьох великих містах України, відроджувався український рух, а тому радомисляни поринули у події, котрі давали громадянам змогу самостверджуватись як українцям, формували національну свідомість.
У повітовій російськомовній газеті «Радомыслянинъ» від 20 березня 1917 року, вперше за існування газети, українською мовою надруковано оголошення: «ГРОМАДЯНЕ УКРАЇНЦІ. Настав час, упали кайдани, котрі сковували уже більш як двісті літ український народ. Тепер тільки може залунати вільне українське слово, що буде будити до вільного самостиіного життя темний украинський народ. Уже по усих городах залунало це слово, уже скріз гуртуються украінці; час і нам, радомислянам, видгукнутись на великіи подіі. Кому дорогі інтереси нашого народу, хто хоче пріняті участ у обговорені біжучіх націоляних украіньских справ, а також цікавітся утворенням якоі-небудь украіньскоі организаціі у нашому городі, тіх просимо прибути на зборі 22-го марта у 7 годін у Зъізді Міровіх судій. Гурток украінців». Текст збережений мовою газетного оригіналу. Но той час в місті і повіті не існувало жодної української партії, чи організації, тому під об’явою стоїть підпис «Гурток українців».
Радомисльський повіт охоплював величезні територіальні простори, до нього входили: шістнадцять волостей, вісім містечок, більш ніж сімсот сіл, слобід, хуторів. Всього жителів повіту без міста Радомисль – 386758 осіб, з них чоловіків -148502, жінок – 141790. У першій половині двадцятого століття на території Радомисльського повіту складався доволі строкатий національний склад. Більшість населення Радомисльського повіту складали українці, це приблизно 70%, крім них росіяни, поляки, євреї, німці та навіть італійці. За офіційними даними, у 1913 році у Радомислі проживало 14586 жителів, з них православних чоловіків – 2810, жінок – 2222, євреїв чоловіків – 4983 і жінок – 5202. На відміну від сіл, у яких переважало українське населення, у місті Радомислі проживало чимало мешканців інших національностей, які становили більшість. Якихось суперечностей на національному ґрунті не фіксувалося. Міжетнічні стосунки у місті розвивалися на правовому, торгово-економічному, культурному і релігійному рівнях. Практика таких міжнаціональних взаємин складалася майже віками спільного проживання.
На зустрічі української інтелігенції 22 березня була створена громадська Українська Організація. Керівником організації обрано священника Арсенія Грищинського. Засідання громадської Української Організації проходило 26 -го березня в залі з’їзда Мирових Суддів (донедавна – спортивний зал школи №5.-Авт.). На засіданні постановили: в місті Радомислі 4 квітня на Торгівельній площі організовано провести свято Українського народу. Варто згадати, що Арсеній Грищинський, культурно-освітню діяльність розпочав священником Свято-Миколаєвської церкви в селі Вирлоок (зараз -Верлок .-Авт.). У 1906 році в новозбудованій початковій школі в селі Вирлоок викладав Закон Божий. За старання і сумління Епархіальне правління обдарувало Арсенія Грищинського в 1908 році священницькою скуфієр, у 1912 році – камиловкою. Повітове духовенство обрало Арсенія Грищинського членом повітової училищної ради з призначенням наглядачем усіх церковно-параяльних шкіл повіту. У 1912 році обраний гласним повітової Думи. Арсеній Грищинський – подвижник освітньої і просвітницької діяльності на Радомисльщині.
Цікаво, що в залі з’їзду Мирових Суддів, улітку 1915 року, приват-доцент Київського університету св. Володимира Іван Огієнко читав лекції на курсах учителів початкових класів. На лекціях І. Огієнко ґрунтовно пояснював необхідність відкриття українських шкіл на теренах Радомисльського повіту. Завдяки Івану Огієнку у 1916 році було відкрито в містечку Брусилові Вище Початкове Училище, що стало великою подією, викликало ентузіазм земляків, проявлений у збиранні для цієї справи коштів, перспективою рідномовної освіти. Він встигав побувати скрізь, був у курсі багатьох справ, від клопотання перед високими інстанціями щодо приміщення для підбору вчителів, виписував для учнів книжки, словники, підручники, заснував шкільну бібліотеку, підтримував матеріально – усе робив, щоб не пригас вогонь знань на рідній землі. Вдячні земляки обрали Івана Івановича почесним куратором нової школи. На весну 1917 року в повіті існувало належне культурно-просвітницьке підґрунтя – чисельний учительсько-викладацький потенціал.
В повітовій газеті «Радомислянинъ» від 5 квітня 1917 року, надруковано святкування Українського народу в місті. Невідомий досі, унікальний документ, що всі радянські роки зберігався в Національній бібліотеці міста С-Петербург. Варто звернути увагу, що урочиста подія відбулася 4 квітня, а наступного дня вже оперативно висвітлено в місцевій газеті. Текст збережений мовою газетного оригіналу, без скорочень, виправлень та змін.
НАРОДНЫЙ УКРАИНСКИЙ ПРАЗДНИК
Украинский праздник свободы, устроенный в нашем городе 4-го апреля, прошел блестяще. Как истинно набожный и религиозный народ, Украинцы начали свое торжество с молитвой и благословения Божия, веря, что без Бога не до порога. Соборный храм, в котором совершались несколькими священниками при участии хора торжественная Пасхальная литургия, до тесноты переполнен был народом, явившихся на торжество из окрестных сел и деревень. На литургии прочитано было Евангелие на трех языках, славянском, украинском и русском. В конце литургии священником Грищинским произнесено было на украинском языке краткое прочувственное слово о значении торжества. Затем состоялся Крестный ход на площади, где на особенном возвышении, украшенном елками, национальными украинскими флагами и портретом «рідного батька» – народного украинского поэта Шевченка, 9-тю священниками при двух дьяконах и церковном хоре совершено было молебствие о даровании победы над врагом с возглашением многолетия Державы Российской Временному Правительству воинству украинскому народу и всем свободным гражданам России а так же возглашена была вечная память борцам за свободу Т.Г. Шевченку и проч. Перед началом молебна произнесено было священниками Грищинским и Шулькивичем краткое благожелательное приветствие к народу на украинском языке а в конце молебна такое же приветствие и священником Загоровским. После этого Крестный ход и духовенство возвратились в собор и началось приветствие к народу со стороны светских лиц. Первый приветствовал селян уездный Комиссар г. Иван Кабовский который в обстоятельной речи на украинском языке выяснил великое значение переживаемого Родиной исторического момента дарования свободы – этого высшего счастья и блага народа и призывал всех к спокойствию труду и помощи Родине в борьбе с врагом надеясь что все в свободной России будем жить гораздо лучше чем раньше под гнетом и неволей Прежнего Правительства. Затем после ряда ораторов, от представителей интеллигенции учащих и учащихся приветствовали селян и поляки который выражали радость о даровании свободы Украинскому народу просили селян принять и их в свою семью свободных граждан для совместной работы на пользу дорогой родины.
Закончились приветствия и речи; пропет был народным хором Украинский гимн и Завет Шевченка и затем двинулось шествие с флагами и пением национальных Украинских песен по улицах города при тысячных толпах народа.
Во время шествия наблюдался порядок: не было чрезмерной сутолоки и давки и все торжество как началось так и закончилось вполне благополучно и можно сказать даже образцово блестяще.
Погода благоприятствовала празднику: на чистом фоне неба солнце как бы улыбалось, радуясь возрождению народа, каждый так любить волю, природу что даже цвета своего флага выбраны голубой и желтый, символ неба и солнца. После манифестации был устроен даровой спектакль в «Экспрессе», а в зале земства хор пел для народа его родные песни и желающие декламировали украинские стихи. Здесь также произносились речи о национальном единении родной школы обновленной России и аграрном вопросе.
В общем праздник прошел как нельзя лучше: чинно спокойно и радостно. Свобода которая почувствовалась только месяц тому назад оказала свое влияние на народную массу; так и чувствуется благородство свободного гражданина.
Комісія по упорядкуванню українського свята у г. Радомислі 4 квітня щиро дякує усіх тих, хто ласкаво допоміг улаштувати це свято: духовенство, соборний хор, д. комісара, український хор та регента його, артистів українського аматорського гуртка, розпорядчиків свята та всіх інших, хто доложив своєї праці до цього свята. Л.Ш.». Цікавий документ. Із нього багато що можуть побачити і зрозуміти місцеві краєзнавці й дипломовані історики. Водночас згадана тема надзвичайно перспективна для наукових студій. Публікацію написав справжній духовний подвижник – протоієрей Лев Шулькевич, від своєї щирої души й доброго серця. Якого сміливо можна назвати майстром вишуканого писаного слова. Безумовно, що не всім прошаркам населення подобалась громадянська позиція священника. Дисципліна і порядок підкреслювалось в публікації. Якщо замінити слово «література» на «історію», отримаємо нестандартне вивчення цивілізованої місії останньої. За останні роки, видано багато книг з історії Радомисля і повіту. В жодній книзі навіть не згадується ця історична і доленосна подія в місті. Заради справедливості треба сказати, що завдяки публікації в повітовій газеті «Радомыслянинъ» святу українського народу пощастило уникнути забуття. Жодних сумнівів, що наведена вище інформація представляє незаперечний інтерес для сучасників.
Далека минувшина повертається своїми забутими, маловідомими, а то й просто свідомо викресленими, сторінками-фактами. Свято Українського народу відбулось в місті Радомислі, тому, що вся історія української нації наскрізь трагічна. Розвиток українства складався в той історичний період таким чином, що народ доріс до прямої постановки питання: «Хто ми, чиї ми нащадки?» На побутовому рівні етнічна індивідуальність існувала, не дивлячись на тотальну асиміляційну політику імперської Росії. Все було зроблено владою для того, щоб українці забули свою мову і традиції. Тому значення свята Українського народу в місті Радомислі, має бути поставлено у площину розвитку національно-визвольного руху у боротьбі за українську ідею. Незважаючи на жорстокі удари долі, український народ зберіг себе, свою ментальність, мову, культуру, свої звичаї і традиції. Дослідження минувшини рідного краю, являють собою базу для вивчення загальної історії України.
Олександр Пирогов
м. Радомишль
