— Опустіть завісу! Опустіть! — кричить актриса і співачка 73-річна Марлен Дітріх на сцені оперного театру в австралійському місті Сідней 29 вересня 1975-го. Оступається і падає в оркестрову яму, ламає стегнову кістку правої ноги. Виступ стає останнім.
Її кінокар’єра закінчилася, а краса згасла. Та артистка з усіх сил підтримувала образ світської левиці. Перед концертами ретельно гримувалася — натягувала шкіру обличчя й фіксувала скотчем за вухами. Одягала перуку. Стежила за фігурою й носила тільки вишукані туалети від кутюрьє. Боа з лебединого пуху довершувало образ. Падіння зі сцени все занапастило.
Дітріх доставляють до лікарні Нью-Йорка. Вісім місяців вона загіпсована від талії до щиколотки. Почувається безпорадною та приниженою. На дверях її кімнати чіпляють табличку: “Відвідувачів не пускати! Інформації нема!”
Квіти й подарунки повертає відправникам. Не впускає до палати давню подругу актрису Кетрін Хепберн, яка приходить підбадьорити.
Травмовану артистку перевозять в її паризьку квартиру 1976-го. Не може остаточно відновитися й кульгає, спирається на ціпок. Не хоче, щоб її хтось бачив скаліченою.
— Я маю зберегти легенду про себе. Ніхто не повинен бачити мої ноги. Ними колись марив увесь світ, — каже доньці Марії Ріві.
1978-го Дітріх вмовляють залишити квартиру для зйомок у фільмі “Прекрасний жиголо, бідний жиголо”. Після виходу стрічки на екрани газети пишуть, що “мумієподібна зовнішність акторки не розкриває нічого, крім безмежних можливостей макіяжу”. І ще: “Дітріх грає пародію на саму себе”.
“Кілька місяців вешталася квартирою, п’яна від віскі або запітніла від ліків, — писала у спогадах донька Марія. — Неодноразово падала й забивалася, доки, нарешті, змирилася не вставати з ліжка. З німецькою ретельністю вона зібрала все, що здавалося їй життєво важливим. Створила власний світ. Його центром стало ліжко”.
Марлен Дітріх обкладається канцелярією, окулярами для читання, горами газет і книжок. Постійно тримає біля себе телефон. Якщо хтось їй телефонує, представляється хатньою робітницею: “Міс Дітріх полетіла до Цюриха” або “Міс Дітріх вирушила до Токіо”.
Сама ж любить набридати родичам в Америці, без докорів сумління дзвонить серед ночі давнім друзям. Може зателефонувати відомим політикам, знає номери англійської королеви Єлизавети ІІ, лідера СРСР Михайла Горбачова, американського президента Рональда Рейгана.
Рахунки за телефонні розмови щомісяця доходять до $3 тис. Зв’язується з редакціями газет і надиктовує коментарі на політичні теми. Наприклад, після падіння Берлінської стіни 1990-го.
Підтримує гарні стосунки з фармацевтами, які забезпечують її ліками без рецептів. Біля ліжка з одного боку тримає цілу аптеку. З другого — електричну плиту, на якій тушкує улюблену квашену капусту.
“Щоб полегшити собі життя, мала порцеляновий глечик, мочилася в нього. Стара металева каструля слугувала для інших потреб, — писала донька. — Улюблені овчини, на яких вона спала, були такими ж брудними, як матрац. Простирадла — сірі та в плямах. Мати не дозволяла, щоб прислуга торкалася до них”.
1982-го Дітріх телефонує знайомий режисер і актор 52-річний Максиміліан Шелл. Хоче знімати документальну стрічку про легенду кіно.
— Я постану на екрані, але не 80-річною. Маю залишитися міфом, зіркою, якою мене пам’ятали глядачі. Ти можеш брати нарізку із старих фільмів, зараз записувати лише мій голос.
Марлен Дітріх весь час плутається у спогадах. Коли Шелл питає про щось особисте, відповідає: “Я написала у своїй книжці, читай там”. Два роки режисер мучиться, відвідує Дітріх щоденно і записує кількагодинні інтерв’ю. Та в них багато порожніх фраз.
Стрічка “Марлен” виходить 1986-го. Її номінують на “Оскар” як кращий документальний фільм. Журнал “Ньюсквік” називає “унікальним, захопливим та бентежним документальним фільмом про велику зірку кіно”.
Акторка картину ненавидить. Та коли чує багато схвальних відгуків, визнає хорошою.
На початку травня 1992 року Марлен Дітріх перестає їсти. Коротко підстригає собі волосся манікюрними ножицями й фарбує рожевим. Любить розмірковувати про смерть.
— Який ажіотаж почнеться! Журналісти! Фотографи! Фанати! Де Голль оголосить національний траур! — захоплено каже доньці. — Мусиш витягнути моє тіло з квартири, щоб репортери не побачили, яке воно старе. Купиш великий чорний мішок для сміття і запхаєш мене в нього. Зламаєш руки та ноги, щоб помістилася повністю.
Артистка помирає 6 травня 1992 року від ниркової недостатності.
Траур не оголошують, але в Парижі відбувається велика поминальна служба. Домовину накривають французьким прапором і перевозять до Берліна. Там накривають стягом Німеччини, ховають біля могили матері, що неподалік рідного дому акторки.
У квартирі Марлен Дітріх знаходять понад 3 тис. костюмів і суконь, 15 тис. фото, листування з акторами Юлом Бріннером і Жаном Габеном, письменниками Ернестом Гемінґвеєм та Еріхом Марією Ремарком, модельєром Карлом Лагерфельдом, подружжям Рейганів. Частину передають до музеїв, решту, як і квартиру — продають.
30 тисяч доларів віддав невідомий покупець за лист письменника Ернеста Гемінґвея до Марлен Дітріх 1952-го. Вони багато років вели романтичне листування. В проданому листі йшлося: “Знай, що я кохаю тебе. Завжди захоплюватимуся тобою”. Автор підписався як “містер Тато”.
Піcні Дітріх викликали в солдатів бажання здатися
“Вона одразу ж стала частиною Голлівуду й кумиркою Америки. Не знаю жодного іншого актора, який знявся б в одній картині і справив таке враження на глядачів”, — згадував продюсер Ендрю Креддок Лайлс про акторку Марлен Дітріх.
Вона почала кар’єру в Німеччині, але 1930-го переїхала в США. Того ж року зіграла головну роль у стрічці “Марокко”, за яку номінували на “Оскар”.
1936-го гітлерівський міністр пропаганди Йозеф Геббельс пропонує акторці повернутися. Обіцяє величезні гонорари за кожен фільм і право обирати продюсерів і режисерів.
Дітріх відмовляється і стає однією з ключових учасниць проєкту “Музак”, який запустило управління стратегічних служб США. З допомогою радіо хочуть підірвати моральний дух солдатів Рейху.
“Пісні Дітріх мали підтекст. Викликали в німецьких солдатів огиду до війни, бажання здатися. Своїми піснями Марлен намагалася деморалізувати їх”, — згадувала колишня агентка Елізабет Макінтош.
Американська розвідка повідомляє, що програми з піснями настільки ж руйнівні для морального духу німців, як і нальоти авіації союзників.
Актриса їздить до солдатів союзників на фронт, спить у наметі, обморожує руки. В ефірі британського радіо звертається до німців: “Гітлер — ідіот”. 1945-го лідер США Гаррі Трумен “за видатний внесок у підняття духу військ за кордоном під час війни” нагороджує Дітріх однією з найвищих нагород — президентською медаллю Свободи.
У Німеччині її вважають зрадницею. Коли відвідує батьківщину 1960-го, зустрічають гаслами: “Йди додому, Марлен”.
