Хоча він живе в Гришківцях і офіційно є жителем Гришковецької громади, але все одно з Бердичевом пов’язана більша частина його життя, та й взагалі жителі цього приміського селища як тільки від’їжджають десь далі, то на запитання «звідки?» зазвичай називають Бердичів.
Ми з Андрієм в дитинстві жили в сусідніх п’ятиповерхівках по провулку Котляревського, ходили разом в одну групу в дитсадку, а потім вчились у паралельних класах сімнадцятої школи. Тож змалку знав його як веселого і щирого товариша, і не думав, що колись доведеться брати інтерв’ю в нього з приводу таких трагічних подій.
Після школи Андрій вивчився на фельдшера в нашому медучилищі та довгий час працював в лікувальних закладах Бердичева та Житомира. Але потім з медицини пішов і перед повномасштабним вторгненням працював охоронцем в «Нашому краю».
На дзвінок із селищної ради про те, щоб з’явитись на шосту ранку на збірний пункт військкомату з речами відповів: «Звичайно, буду», наче йшлося про якусь дріб’язкову справу, яку й обговорювати нічого. І вже 26 лютого був у тій величезній черзі чоловіків в МПК, які стали на захист України.
Медика за фахом одразу записали у 139 батальйон тероборони, який був повністю сформований буквально за кілька днів. А після кількох організаційних тижнів на місці базування батальйону в околицях Бердичева, 19 березня вже вирушили на північ області, де саме наступали росіяни.
Агресорів звідси відкинули, а теробороні дали завдання готувати північні рубежі до можливого повторного нападу. Потягнулись довгі дні копання траншей та бліндажів, вперемішку з нарядами та побутовим облаштуванням, стрільбами, бойовою та тактичною підготовкою. Так минув майже рік.
Все змінилось одного лютневого дня 2023 року, коли оголосили наказ про перебазування батальйону під Бахмут, а потім під Куп’янськ. Майже місяць вже на Сході ще тривала бойова підготовка тероборонців і в кінці березня 2023 року перша збірна з різних взводів команда вийшла на добове чергування на спостережний пункт на «нулі». Їй на зміну через день вийшла група з 11 чоловіків, в якій був і Андрій Павлюк.
Ввечері вони замінили попередників та почали готуватись до напруженої ночі. За даними розвідки ворог був десь за метрів 200-300, тож відразу бійці взялись за докопування ям, які навіть окопами назвати важко. Та робити це під майже безперервним мінометним обстрілом та дзижчанням дронів, які як бджоли носили на наші позиції смертоносні скиди, було зовсім непросто.
Але, на жаль, реконгсценування було не зовсім таким, як думали. Вороги були буквально в сусідній посадці, закриті залізничним полотном, і знали, що на наших позиціях саме пройшла ротація підрозділів. І схід сонця наступного дня був зовсім нерадісний для наших оборонців. Їхню позицію буквально з усіх сторін закидали гранатами з автоматичних гранатометів, а неглибокі окопи майже не захищали від такого обстрілу.
Наші воїни прийняли бій, але був він страшним і нерівним. Четверо чоловіків загинули відразу, двох контужених повністю засипало землею, а п’ятеро поранених і контужених тероборонівців потрапили в полон.
Андрій перев’язав найстаршого з їхньої групи Євгена Матвеічева на псевдо Дід (до речі, його обміняли буквально через місяць) та разом з побратимами став чекати своєї участі. Спочатку їх тримали в дитсадку, потім перевели ще кудись, а вже незабаром перекинули до росії в табір на території Білгородської області. Кожне перевезення і переведення супроводжувалось далеко не лагідними поштовхами в спину автоматом, як це показують в кіно.
На третій день дали всім конверти і сказали, що можуть написати листа додому, але не вказувати ніяких подробиць, тож лист у Андрія вийшов короткий «я живий і в росії», але про те, що лист таки дійшов до адресатів він дізнався тільки через рік і три місяці, після свого обміну і звільнення.
Після переводу в СІЗО одного з сусідніх міст почались щоденні допити, які потім стали відбуватись через день, потім — раз на тиждень, а потім і зовсім припинились. Адже як питання «де був», «що робив», «що бачив», були однотипними, так і відповіді на них. До речі, саме тут в СІЗО Андрія упізнав ще один бердичів’янин з батальйону ТРО, який потрапив у полон на три місяці пізніше. Іноді вони могли спілкуватись, згадуючи рідний Бердичів.
Одного разу всім полоненим дали можливість один раз зателефонувати додому, та номер дружини він не пам’ятав, а дзвінок на свій номер залишився без відповіді. Це сталось вже в іншій колонії, куди їх перевели після СІЗО. Потягнулись довгі дні, тижні і місяці невідомості, осінь і зима 23 року, настала весна 24 року, а новин про обміни так і не було.
І лише в середині травня за якимись ледь помітними ознаками стало зрозуміло, що щось має статись. «Одного дня нас чоловік п’ятнадцять зібрали в одному приміщенні, роздягнули, щоб сфотографувати, що слідів побоїв не залишилось і заставили писати заяву про те, що обходились в колонії з ними добре, їсти давали тричі на день, а сну було не менше восьми годин в окремих спальних місцях», — згадує Андрій Павлюк.
Але більше, ніж будь-яка заява, про те, як там було, свідчив той факт, що від 80 кілограмів колишнього Андрія залишилось всього 59. Після написання заяв їх розвели по камерах, і промінь надії почав знову гаснути. Та потім знову звели ще більшою групою, новачки написали такі ж заяви, і почалась довга, але щаслива дорога додому.
Автозаки, потім літак, потім знову автозаки, і лише десь за кілька кілометрів перед точкою обміну усіх пересадили в комфортабельні автобуси, щоб картинка для журналістів була гарною.
Кілька тижнів проходила реабілітація в санаторії, за час якої Андрій набрав до десяти кілограмів ваги, та нарешті, приїхав до рідних Бердичева і Гришковець. Дружина, син, мама не могли стримувати сліз радості, згадуючи ті довгі місяці, які жили слабкою надією на зустріч.
Місячна відпустка підходить до кінця, та Андрій ще досі не визначився над подальшою перспективою. Зовні він майже такий, як і був, веселий та відкритий, але, на жаль, такі потрясіння і психологічні, і фізичні даром не проходять. Тож якою б не склалась його подальша доля, хочеться побажати йому здоров’я та щастя, і щоб пережите ним ніколи не з’являлось йому навіть у снах.
P.S. Лише повернувшись додому, Андрій дізнався, що в квітні минулого року від ворожої міни загинув ще один наш дитсадівський одногрупник та його батальйонний побратим Сергій Романов.
Джерело: Ріо-Бердичів
