Олег Михайлович Гирук – один із старост Прутівського старостинського округу Романівської громади, старший сержант ЗСУ, учасник бойових дій та АТО/ООС. Людина, закохана в життя, рідне село, його людей, краще і головне мирне майбутнє.
Чим живе нині Прутівський старостинський округ, що вдалося зробити та про плани на майбутнє журналісту видання «Субота» вирішив під час розмови розповісти пан Олег.
— Олеже Михайловичу, ви родом із Прутівки? Розкажете про себе…
— Правильно, я тут народився, виріс, проживаю нині з родиною. Я закінчив школу, потім Довбиське ПТУ (за спеціальністю «Водій»), затим – служив у армії: спочатку – в навчальному Центрі «Десна», а потім – піхотному полку в Мукачеві Закарпатської області. Повернувшись додому, працював тривалий час у столиці.
— Присвятили себе й розвитку культури, знаю…
— Так, це правда. У 2007 році я став директором «вогників культури» в рідній Прутівці та Білці. Перші місця неодноразово виграли в Романові в різних мистецьких заходах із культармійцями нашого села! Зараз я навчаюсь в Житомирському кооперативному коледжі бізнесу і права. Старостою працюю з 2020 року.
— Вдалося чимало зробити хороших справ, маєте плани на майбутнє?
— Планів, як і в кожного старости, маю чимало. Але мрію про одне: щоб не було гірше, закінчилась війна, тоді всі плани й неодмінно реалізуємо.
Нині на території шести населених пунктів старостату проживають 520 жителів. Маємо школу, церкву, костел, два заклади культури, один діючий ФАП у Костянтинівці та два пересувних — у Жовтому Броді та Прутівці. Відстань від Романова 25 кілометрів. Кожне село має і свій заклад торгівлі, окрім двох хуторів. Не задовольняє стан доріг, транспортне сполучення бажає кращого, але, зрозумійте, і перевізник не буде працювати собі в «мінус», пускаючи напівпустий автобус двічі на день до райцентру з сіл нашого старостату. Намагаюсь періодично й «вибивати» через Житомир і грейдерування насипних щебеневих доріг між селами старостату. Завдяки допомозі одного з земляків вдалося перекрити дах приміщення старостату, замінити сім пластикових вікон, замінити підлогу, виготовили грубу…Також планували з допомогою моїх польських друзів запустити в дію міні-завод із фасування сміття, що нині дуже популярно в країнах Європи, але цей задум дещо «пригальмувала» війна…
Радує те, що наші села, не дивлячись на важке сьогодення, молодіють і розвиваються. Так, приміром, у Прутівці, вже немає пустих хат, всі скуплені, у Костянтинівці активно люди теж купують житло; зараз споруджують чотири будинки в Жовтому Броді. Тут також молоді родини активно займаються спорудженням парників і вирощуванням овочів і фруктів у них. Вирощену продукцію реалізовують у Житомирі, Романові, Довбиші. У старостаті народилося восьмеро діток. А Жовтий Брід є лідером на території Романівщини з вирощення овочів у парниках та народжуваності діток. Є молоді й талановиті люди, які займаються ремонтом автомобілів, мотоциклів. І це не може не радувати. Працює й деревообробний комбінат, що спеціалізується на спорудженні будинків для проживання молодих родин. Такі помешкання будують за два тижні чи місяць в залежності від кількості мешканців у них. Взагалі в усіх питаннях, які потрібують вирішення в старостаті, плече допомоги підставляють всі його жителі, мої друзі, а також приватні підприємці, що працюють на території старостату.
Проживає на території й одна родина літніх людей із Донеччини… Активно намагаюсь допомагати навчальним закладам, охорони здоров’я, культури. У с.Білці, наприклад, мені вдалося поновити занедбане приміщення клубу. А коли на території старостату проживали наші захисники, за електроенергію потрібно заплатити 19 тисяч гривень. Цю суму також потихеньку я погашаю нині сам…
Часто проводимо збори для потреб земляків, котрі служать у ЗСУ. Маємо більше 10 чоловіків, які нині несуть службу в лавах ЗСУ, п’ятьох, на превеликий жаль, загиблих, чекають рідні й своїх воїнів-героїв, які зникли безвісти…
— А як Ви потрапили до лав ЗСУ?
— У 2014 році я отримав повістку. Потім мені зателефонували з РВА і попросили пройти ВЛК. Я приїхав, пройшов, і пішов до армії. На передовій, на Луганщині, я був механіком БМП 30-ої мотострілкової бригади ЗСУ (другий батальйон). Тоді моєму сину Давиду було лише півроку…
— Свій перший бій запам’ятали?
— Таке не забувається… Це сталося 22 травня, о 7-ій ранку поблизу Рубіжного на Луганщині…Тоді загинув один із перших солдатів-кулеметників АТО Олександр Ковальчук, про якого зняли фільм…
На війні був з 2014 по 2015 роки. Нагороджений Орденом Богдана Хмельницького «За мужність» ІІІ ступеня за те, що вивів із оточення роту і техніку без жертв. Боронили тоді рубежі населених пунктів Рубіжного, Круглик, Лутугиного, де розташовувався валковий завод…А медаль «За відвагу» отримав поблизу Металіста поблизу Луганська, коли також мені вдалося вивести хлопців із оточення орків. Тоді вдалося врятувати семеро бійців, забрати одного пораненого й одного вбитого…Молоді командири, без досвіду, тоді багато в чому слухали нас, старших по віку, хоч і молодших за званнями військових. Не можу не згадати добрим словом і свого тодішнього замкомбрига, майора Сергія Вячеславовича Заболотного, котрий завжди з позицій відходив останнім разом із нами. Тісні й дружні зв’язки з нині бригадним генералом ЗСУ підтримую й сьогодні. Забезпечені тоді були усім необхідним нормально. Відчувався певний брак озброєння, але це ж війна, і ми це прекрасно розуміли…
Не може мене, як колишнього захисника, воїна, патріота України, звісно, не турбувати й той факт, що в сьогоднішньому суспільстві, на жаль, трапляються факти не належного ставлення й уваги до ветеранів, інвалідів-героїв, їхнього соціального захисту.
— Маєте якісь хобі?
— Дуже люблю ліс, рибалку, але через постійну зайнятість на роботі не можу в повній мірі присвятити цим заняттям свій час, бо його практичного вільного не маю зовсім.
Надійною моєю опорою і підтримкою в житті є кохана дружина Інна і син-семикласник Костянтинівської школи Давид.
Мрію, щоб Україна була українською. І всі плани й мрії реалізувались після завершення війни. Бо, на жаль, є люди, які продовжують набивати кишені, й багатіти на крові наших захисників, нехтуючи правилами моралі, совісті, людяності, Божими заповідями… А ще мені дуже сьогодні шкода пенсіонерів, яких обдурили раніше, й продовжують дурити нині. На жаль, внутрішній ворог в Україні є, тому не варто зовсім розслаблятися, а бути пильними й відповідальними, намагатися й надалі розбудовувати зріле громадянське і патріотично налаштоване суспільство. Хочеться підтримати не словом, а ділом і талановиту й розумну молодь, яка хоче щось змінити й робить все від них можливе для цього й розвитку старостату.
Вірю, що все вдасться, головне, щоб закінчилася війна і швидше до рідних домівок повернулися всі наші герої й Україна повернулася до мирного й звичного життя.
Автор: Роман Лісовський
