Сьогодні ми майже щодня отримуємо дуже сумні новини з передової, де за рідну Україну і кожного з нас, на превеликий жаль, гинуть кращі з кращих синів, доньок, виборюючи всім мир, спокій, незалежність, перемогу.
З болем у серці жителі Чоповицької та Малинської громад Коростенського району сприйняли звістку про загибель 22 червня, в результаті ворожого ракетного удару, головного сержанта 153-ої окремої механізованої бригади ЗСУ, палкого патріота України, члена національної спілки журналістів України, волонтера, творчої людини, поета-пісняра, жителя с. Новобратське Чоповицької громади – Станіслава Григоровича Гуменюка, 1966 року народження.
Громадське прощання зі Станіславом Гуменюком за участі рідних, близьких, жителів громади, військових побратимів, відбулося 26 червня. З усіма духовними та військовими почестями Героя поховали після кремації в столиці на кладовищі в Чоповичах 5 липня.
Прощальним сумним акордом стало виконання пісні «Спомин» у виконанні Станіслава Гуменюка. Це стало немов останньою розмовою Станіслава Григоровича з усіма земляками – щирою, пізнавальною, душевною, глибокою, світлою та життєрадісною.
Життєвий шлях Станіслава Гуменюка
Станіслав Гуменюк був знаною й шанованою людиною у Чоповицькій громаді: активний громадянин, талановитий співак і композитор, волонтер, колишній «Міністр освіти» Чоповицької ОТГ (2017–2018).
Свого часу був ініціатором громадського руху «Врятуємо Полісся!», член Національної спілки журналістів України.
Також він фотографував для Чорнобильського радіаційно-екологічного біосферного заповідника, на фейсбук-сторінці якого досі збереглися безліч унікальних, яскравих і душевних світлин його авторства, зібраних до фотоальбому «Мозаїка Чорнобильського ренесансу».
Журналісту «Суботи», перебуваючи в Новобратському, вдалося поспілкуватися з дружиною Станіслава Гуменюка, вчителькою української мови однієї зі столичних шкіл Світланою Василівною. Ось що вона розповіла:
— Станіслав родом із Київщини, — почала нашу розмову пані Світлана. – Батьки його були педагогами: тато – вчителем фізики, мама – філолог. Він теж здобув вищу філологічну освіту, навчаючись на філологічному факультеті Державного університету імені Михайла Драгоманова. Я ж родом із Новобратського, навчалася й закінчила свого часу Чоповицьку середню школу. Одружилися із Станіславом ми 1989 року. Він дуже швидко закохався в мальовничу природу Полісся: квіти, ліс, трави просто вабили його сюди, бо там, звідки він родом, лісів менше, лише річка… Тут його вабили невимовна тиша і спокій, гармонія з природою, що дарували душевний спокій і час для роздумів про життя-буття.
Він був, немов дитина, яку цікавив майже увесь світ. Він все вивчав, цікавився, за що б не брався Станіслав, у нього все виходило добре, професійно, з душею і надзвичайно гарно. У молоді роки він починав писати роман, я читала його тоді, радила, щоб він не зупинявся, дописав його…А ще він почав писати кандидатську дисертацію за творчістю свого улюбленого письменника і драматурга – Євгена Плужника… Станіслав працював відповідальним секретарем журналу «Пенсійний кур’єр». Захоплювався дуже літературою. Найулюбленішими його письменниками були: Є.Плужник, В.Стус, Б-І. Антонич,Є. Маланюк та багато інших. Любив дуже співати, грав на гітарі (самостійно освоїв цей музінструмент), хоча й навчався в дитинстві в музшколі по класу баяна ( — Авт.), писав пісні та вірші, прозу. Багато виступав перед молоддю. Полюбляв фотографувати. У своєму творчому доробку Станіслав має і цикл фото, присвячених Чорнобильській тематиці. Він об’єднаний в альбом «Мозаїка Чорнобильського ренесансу».
Він дуже любив все робити своїми руками,що не знав, читав. Вивчав до досконалості й втілював успішно сам у життя. Так він освоїв виготовлення камінів, яких зробив чимало, захоплювався й столярною справою, виробами з дерева. До цього його залучив товариш, котрий якось показав йому як все робити і справа зрушила з місця. Він самостійно вивчив увесь робочий цикл пилорами. Прекрасно розбирався в ремонті техніки, автомобілів, записі й монтуванні відео та фільмів, писав вірші, пісні, а справжньою його стихією й дітищем було посадка й розведення рідкісних для нашої місцевості дерев, квітів і ретельний догляд за ними. Поблизу подвір’я він висадив сосни, клени, голубі ялини, козацький ялівець, екзотичну азалію понтійську, різні види самшиту, магнолії, рододендрону, мав прекрасний сад, за яким дуже любив доглядати…
Він мав друзів по всій Україні: в Одесі, Закарпатті, на Львівщині, в Києві, Житомирі…
Працював і начальником відділу освіти Чоповицької громади, планував багато що змінити в галузі, але зрозумів, що систему змінити не просто й став на свій шлях – патріотизму, мужності, любові до природи й рідних йому людей. Він мав багато планів, вмів і бажав вчитися, не любив банальщини, «все як у всіх» — цей вислів не для Станіслава.
Станіслав ніколи не залишався ні до чого байдужим, всім цікавився, переймався. Дуже відчував нещирість, грубість, після чого розчаровувався в таких людях і не товаришував із ними. Зовні він був романтиком, а в душі – непідробним патріотом, щирою і доброю людиною, яку поважали й рахувалися з її думкою та гострим і дотепним словом. Був безвідмовним, непосидючим.
— А як Станіслав потрапив на війну?, — цікавлюся в пані Світлани.
— Ще у 2014 році, коли все це лихо розпочалося в Україні, Станіслав почав збирати мам військових і возити їх до них, провідати, пізніше почав займатися волонтерством, під час однієї з поїздок тоді майже не втрапив у Дебальцівський котел… Він пройшов вишкіл в одному із загонів УНА-УНСО. Станіслав – учасник бойових дій. Демобілізувався 2016 року. А в лютому 2022 року, коли ворог знову почав наступ на Україну, Станіслав пішов до одного хв. Військових формувань і 11 місяців там служив без офіційного оформлення, зарплати…Потім добився і приєднався і вже офіційно приєднався до лав ЗСУ – спочатку 162-ої , а пізніше – 152-ої окремої механізованої бригади.
З фронту він теж присилав фото, які вражали й змушували задумуватись про життя, долю людини на війні тощо. Наприклад, одне з фото, що взяло за душу – це ілюстрація поля, де цвітуть гарно маки, але навколо них лише вузька стежка, бо все навколо заміновано…Станіслав дуже любив тварин. На фронті приютив котика, який з ним був постійно…
Думаю, що його життєві настанови, правила, досягнення, вірші та пісні, будуть ще довго жити поміж людей, земляків, військових побратимів, бо він дуже любив життя, прагнув його дещо змінити на краще, завжди боровся за справедливість, відстоював і захищав простих людей, які йому були небайдужі.
Павло Недашківський, заслужений працівник культури України, директор Малинської ДШМ, керівник народного хору працівників культури Малинщини “Серпанок”:
“Станіслава я знав давно. Він був учасником нашого хору. Користувався великим авторитетом серед колег, бо був товариським, щирим, добрим. Він мав багато творчих планів, з якими охоче ділився зі мною. Наприклад, планував написати гімн військовій частині, де він ніс службу. Віктор Михайленко написав слова, а я мав написати музику. І інші музичні свої проекти спочатку Станіслав показував мені, а потім на загал… Шкода, що не судилося здійснитись усім планам цієї світлої і порядної людини…”
У розмові з журналістом видання «Субота» друг Станіслава Гуменюка, житель с. Новобратського, відомий український вчений-фольклорист, етнограф, літературознавець, письменник, журналіст, педагог, громадський діяч, видавець, провідний науковий співробітник відділу української та зарубіжної фольклористики Інституту мистецтва, фольклористики та етнології імені Максима Рильського, професор, доктор філологічних наук НАН України, член НСЖУ та НСПУ Микола Костянтинович Дмитренко зауважив:
— Станіслав Гуменюк мав багато талантів: за освітою – філолог, працював журналістом, був членом НСЖУ. Обдарований дизайнер і фотограф, виставка світлин на Чорнобильську тематику, наприклад, презентувалась в «Укрінформі». Організатор музично-пісенного дуету (разом із В’ячеславом Титюком. – Авт.) та однойменної студії «Колесо», що діяла в Новобратському. Як майстер-будівельник, наділений мисленням інженера-архітектора, споруджував багато оригінальних об’єктів: студію «Колесо», ганки, тераси, веранди, дерев’яні сходи, каміни, допомагав облаштовувати оселі земляків. Був відомий на всю Україну екологом, адже боровся за порятунок рідного Полісся, засилля краю шкідливими виробництвами, титановими кар’єрами. Помітний слід залишив і в галузі освіти Чоповицької громади, будучи начальником відділу освіти.
Станіслав Гуменюк – людина доброго серця, гострого, критичного, допитливого розуму, в ньому поєднувалися прагматик і романтик, скептик і нігіліст із рішучим оптимістом. Усе це та непростий специфічний характер – підстава для однозначного висновку: Станіслав Гуменюк був самим собою, яскравою і неординарною особистістю, яка жила-горіла, мала на все власну думку; він перебував у постійному пошуку нових ідей та прагнув їхньої повноцінної реалізації. Таких людей дуже мало зараз: справжніх борців, патріотів, Героїв, творчих особистостей…
Станіслав Гуменюк не пішов від нас: він іде до нас, він був і залишається з нами назавжди. Світла і вічна йому пам’ять!
Громадський активіст та журналіст Олексій Семенів так згадує про свого друга та колегу:
— Станіслав Гуменюк – справжній герой і символ нескореності не лише Чоповицької громади, Малинщини, а й усієї Житомирщини та України, — сказав він. Його ім’я добре знане серед активістів, добровольців і військових побратимів, інтелігенції краю.
Станіслава знали задовго до війни – ще у мирний час він активно боровся проти розробки титанового родовища в Чоповичах, відстоюючи екологічну безпеку рідного краю. У 2013 році він проходив вишкіл Всеукраїнської організації УНА-УНСО – тієї самої, що гартувала майбутніх захисників ще до Революції Гідності.
З початком збройної російської агресії проти України Станіслав не відсиджувався вдома, а відразу ж вирішив долучитися до лав волонтерів, а дещо пізніше – й до складу ЗСУ. Після повномасштабного вторгнення 2022 року не залишився осторонь – приєднався до добровольчого батальйону «Реванш», створеного на основі руху «Традиція і Порядок».
Станіслав постійно генерував і відстоював на території громади й культурно-освітні ідеї. Гарно співав, писав пісні, заснував студію «Колесо» з В’ячеславом Шитюком. Він організував і провів не один десяток благодійних акцій, патріотичних концертів, багато цікавих літературно-мистецьких, природоохоронних зустрічей із земляками, молоддю. Його творчі й патріотичні виступи добре запам’ятали люди не лише в Чоповичах, Малині, Потіївці, а й Житомирі, Києві… Він спілкувався на вулицях міст і сіл, в бібліотеках, пристосовуючись до можливостей і орієнтуючись по ситуації прямо на місці.
Станіслав Гуменюк був не лише взірцевою особистістю, а й носієм духу справжньої української сили, палким патріотом і справжнім українцем.
Свідченням того, що Станіслава Гуменюка знали не лише в Чоповичах і Малині є слова про нього відомого скульптора та громадського діяча Петра Лантуха з Потіївки колишнього Радомишльського, а нині Житомирського району. У розмові з журналістом «Суботи», він, зокрема зауважив:
«Не стало Станіслава Григоровича Гуменюка — першого волонтера, добровольця, атовця, досвідченого воїна, захисника України. Він загинув, прикриваючи молодих воїнів від ворожого ракетного обстрілу.
Стас був справжнім, непідробним, запам’ятався великим життєлюбом, дуже цікавою й талановитою людиною, патріотом і борцем за права людей. Таких зараз дуже мало…
З перших днів війни він активно волонтерив. Йому дуже були тоді вдячні командири військових частин, куди Станіслав привозив гуманітарну допомогу, допомагав ремонтувати військову техніку, зокрема, виконував зварювальні роботи… Щоб він трошки відпочив, накривали бровниками, просили, щоб він з ними побув довше…Восени він сам з-за кордону привіз авто для ЗСУ, а тиждень тому мав забрати відремонтований причіп із гуманітарною допомогою для ЗСУ. А чого варта його творча студія «Колесо» — облаштована й зі смаком стилізована місцина в Новобратському! Годі й говорити! Він давав багато благодійних концертів, збираючи кошти для ЗСУ. Це була дуже талановита й творча людина, патріот, композитор, поет, волонтер, яких нині дуже мало! Бував не раз він і в нашій Потіївці, де теж проводив патріотичні заходи. А ще запам’ятався тим, що виконав роботи із встановлення пам’ятного знака, розташованого на Алеї пам’яті з метою вшанування захисників України. Відвідав встановлений пам’ятний знак Станіслав 24 лютого 2024 року… Це незабутньо, потрібно й дуже шкода, що клята війна забирає від нас таких мужніх, вольових і розумних людей. Вічна шана і слава Герою України!».
«Для вас, історики майбутні,
Наш біль – роки холодних слів!». – писав Євген Плужник.
Справді, болить душа і розривається серце, коли гинуть справжні Герої, патріоти України, які ще не до кінця зробили свою справу, не все сказали, проспівали, донесли. Головний сержант 153-ої окремої механізованої бригади ЗСУ Станіслав Гуменюк, на превеликий жаль, один із них…
Пам’ятаємо і будемо пам’ятати завжди подвиг наших Героїв, які вже у Небесному війську боронять нас і Україну.
Джерело: Народний тижневик “Субота”
Автор: Богдан Лісовський
