3 лютого засоби масової інформації Житомира повідомили шокуючу новину: собака притягнув обгризену людську ногу в один із гаражних кооперативів міста. А вже 8 лютого, на брифінгу перед журналістами та громадськістю, високе поліцейське начальство з Обласного Управління внутрішніх справ бравурно відзвітувало про розкриття цього жахливого злочину.
Хеппі енд?
Для ЗМІ однозначно так: рейтинги і перегляди різко зметнулися на цілком прийнятну комерційну висоту, чого і близько не було б, якби ті самі ЗМІ опублікували історію, наприклад, про бабусю, яка всю свою пенсію передала дитячому будинку або про солдата, який героїчно загинув у бою з рашистами. Старенька, пенсія, загиблий герой, ну, таке… Буває. А ось людська нога в зубах у собаки – це саме те, що лоскоче уяву обивателя. Як там кричали в Стародавньому Римі: хліба і видовищ?…
Поліцію теж можна впевнено віднести до числа вигодонабувачів: у неї рейтинги, премії та інші бонуси. Але найголовніше, нехай хоч на деякий час, ні в кого тепер не виникне ідеї відправити поліцейських на фронт, як це сталося нещодавно з їхніми Дніпровськими колегами. У розкритті злочину, якщо хто не знає, прямо чи опосередковано, брали участь понад сто (!!!) співробітників поліції… Це вам не штраф за ремені виписувати…
Як би там не було, а “Субота” – це не тільки вихідний день, а й газета. І тому, ніщо газетне нам не чуже. Ми спробували підсумувати все, що відомо, а найголовніше – все, що невідомо широкому загалу про цей злочин. Наша справа, шановні читачі, піднести вам на блюдечку факти. Ваша – робити чи не робити з них висновки.
Поліція обікрала собаку
І так, почнемо. Усі лаври розкриття злочину, згідно з протоколом, вилучили для себе поліцейські. Хоча, за твердженням людей, обізнаних з обставинами справи, якби не безпородна дворняжка, якби не її шанобливе і навіть трепетне ставлення до свого господаря, сторожа гаражного кооперативу, який з’являвся в житті псини на добу через три, господаря, якому вона, будучи сама напівголодною, принесла на вечерю м’ясисту людську ногу, найімовірніше, злочин так і не було б розкрито. Фрагменти тіла вбитого хоч і були викинуті в межах міста біля “баби Іри”, так на житомирському жаргоні називається цей район, але в таких хащах, що навряд чи їх там хтось колись виявив би. Навіть дворнязі з кооперативу знадобився без малого місяць, щоб відчути свою знахідку, яка лежала всього за якихось сто метрів від її будки.
Що отримала дворняга за свій, без перебільшення, суспільно значущий вчинок? За нашими відомостями – НІЧОГО. От, була б вона псом Патроном або хоча б собакою Баскервілів, тоді інша справа.
Відпустка
Почалася ця трагічна історія з того, що наприкінці грудня минулого року Андрій Максимчук, 31-річний десантник однієї з житомирських десантно-штурмових бригад, чесно відвоювавши півроку, приїхав додому у відпустку. Привіз із собою величезні, за оцінками друзів, фронтові гроші.
Для солдата, який пройшов пекло битв, відразу опинитися в мирному тиловому місті – те ще навантаження на психіку. І Андрій, він же не ворог собі, почав підтримувати свою психіку за допомогою простого і доступного йому препарату – горілки. Благо, було за що. Ні, Андрій не був алкоголіком. Але відпустка така мала. А встигнути хотілося так багато.
Друзі та знайомі характеризували Андрія, як порядну і нежадібну людину. Він ніколи не пив сам, а навпаки, запрошував скласти йому компанію знайомих і незнайомих людей. Хоча, незнайомих, навряд чи. Пив Андрій тільки у своєму районі. А у “баби Іри”, так чи інакше, один-одного знають усі.
Дезертир і фронтовик
9 січня Андрій пив у квартирі у приятеля, 37-річного дезертира ЗСУ, поруч зі своїм будинком. Так, дезертир у нашій країні, в умовах війни, може собі дозволити спокійно жити у власній квартирі та досхочу вживати спиртні напої з гарною закускою, особливо якщо його пригощає діючий військовослужбовець. Після того, як товариші по чарці дійшли до певної кондиції, між ними сталося те, що за законами жанру, обов’язково мало статися між нетверезим десантником і п’яним дезертиром, а саме, словесний конфлікт. Конфлікт швидко переріс у бійку. Дезертир виявився спритнішим. За версією поліції, він спочатку побив Андрія. А потім, точним ударом ножа в сонну артерію, убив його. Далі дезертир повівся, як досвідчений різник із фільму жахів. Він перетягнув тіло своєї жертви до ванни, спритно злив із нього кров, після чого за допомогою ножа, сокири та ножівки по металу розчленував труп і вночі розкидав його фрагменти в маловідвідуваних і важкодоступних місцях Крошні (“баба Іра” – це частина мікрорайону Крошня.-Авт.).
Про що голосно мовчить поліція?
Але на брифінгу поліція чомусь голосно промовчала про те, що бійку, убивство і розчленування тіла Андрія Максимчука знімав на телефон… третій товариш по чарці. “Субота” не має інформації про те, допомагав чи не допомагав “відеооператор” убивці замітати сліди злочину. Але, як з’ясував автор, спілкуючись з поінформованими сусідами тієї нещасливої квартири, після скоєння злочину, вбивця разом зі ще одним товаришем по чарці кілька тижнів силоміць утримував у квартирі третього, бо боявся, що третій з переляку піде й усе розкаже поліції.
Чому поліція на брифінгу приховала існування двох співучасників убивства – незрозуміло. Так само, як і незрозуміло, чи зумів дезертир привласнити залишки непропитих грошей фронтовика. І окреме питання: чому “заарештованого” третього товариша по чарці кілька тижнів ніхто не шукав?
Помер Андрій – та й Бог з ним?
Утім, ніхто не шукав і Андрія Максимчука. Андрій проживав у Житомирі в одній квартирі зі старим батьком та старшим братом – інвалідом. Коли майже через місяць після зникнення Андрія, поліцейські запитали у старшого Максимчука, чому він досі не схопився за сина, батько відповів, що був упевнений у тому, що його син давно поїхав на фронт. У століття мобільних телефонів така поведінка здається, м’яко кажучи, дивною.
Не менш дивною є і поведінка командирів частини, в якій служив Андрій Максимчук. Солдат не повернувся з відпустки, його телефон вимкнений, і ніхто не спромігся навіть зателефонувати його батькові (телефони близьких родичів солдатів обов’язково є в штабі військової частини)… Коротше, помер Андрій – та й Бог із ним.
Після розкриття цього моторошного вбивства Максимчук старший перебуває в найсильнішій депресії: він ні з ким не спілкується, не виходить із квартири і не відповідає на дзвінки. Його старший син-інвалід теж сидить удома, бо не може виходити на вулицю без сторонньої допомоги. Але нікому до цього немає жодного діла.
Що стосується самого факту вбивства, то воно не позбавлене філософського символізму. З одного боку конфлікту – фронтовик. З іншого боку – дезертир-ухильник. Нас вчать із дитинства, що має перемагати правда. Значить, правда на боці дезертирів? Цілком можливо. Адже після війни кількість фронтовиків, що залишилися в живих, буде значно меншою, ніж ухильників і дезертирів. Ну а горілки в країні з головою вистачить і на тих, і на інших…
Чи готове суспільство до такого розвитку подій?
Джерело: Народний тижневик “Субота”
Автор: Богдан Лу
