Сьогодні рівно 20 років як Кучма і путін підписали договір про російсько-український кордон

28 січня 2003 року в Києві тодішній президент України Леонід Кучма і президент рф володимир путін підписали договір про державний кордон між країнами.

Вже у 2014-му Росія нахабно знехтувала ним, розпочавши війну проти України.

Що передувало підписанню договору про кордон, чому виник конфлікт навколо острова Тузла і які міжнародні й міждержавні домовленості порушила Росія – читайте у матеріалі сайту 24 каналу.

Шантаж та погрози Росії

На початку 1990-х років після розпаду СРСР постало важливе питання про офіційне визнання кордонів між новоствореними державами. Більшість із них цілком влаштовували наявні розмежування, що існували між республіками колишнього Радянського Союзу. Лише Російська Федерація вперто відмовлялася від делімітації й навіть намагалася шантажувати сусідів. В першу чергу – Україну.

Так, 26 серпня 1991 року, буквально через два дні після того, як Верховна Рада ухвалила Акт проголошення Незалежності України, прессекретар президента Росії Бориса Єльцина – Павло Вощанов заявив: “РРФСР залишає за собою право порушити питання про перегляд кордонів”. І додав, що це офіційна позиція Росії, яку він озвучив за дорученням Єльцина.

А ще через два дні, 28 серпня 1991 року, до Києва примчала офіційна делегація РФ на чолі з віцепрезидентом Олександром Руцьким. Нахабні гості під час переговорів з представниками української влади вимагали призупинити процес відокремлення від Росії, погрожуючи переглядом кордонів.

Будапештський меморандум і зобов’язання Росії

Перший важливий документ, в якому фігурувало питання українсько-російського кордону, – Будапештський меморандум (повна назва – Меморандум про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї). 5 грудня 1994 року його підписали Україна, Росія, США і Велика Британія. Відповідно до угоди, РФ зобов’язалася:

• поважати незалежність і суверенітет та існуючі кордони України (стаття 1);
• утримуватися від загрози силою чи її використання проти територіальної цілісності чи політичної незалежності України, і що ніяка їхня зброя ніколи не буде використовуватися проти України, крім цілей самооборони або будь-яким іншим чином згідно зі Статутом ООН (стаття 2);
• утримуватись від економічного тиску, спрямованого на те, щоб підкорити своїм власним інтересам здійснення Україною прав, притаманних її суверенітету, і таким чином отримати будь-які переваги (стаття 3)…

Росіяни не поспішали дружити

Наступний документ, де знову йшлося про кордон, був підписаний 31 травня 1997 року в Києві президентами Леонідом Кучмою і Борисом Єльциним. Це досить масштабний Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією, який складався з 41 статті.

Згідно з договором, сторони, зокрема, зобов’язалися:

• поважати територіальну цілісність одна одної і непорушність існуючих між ними кордонів (стаття 2)
• будувати відносини одна з одною на основі принципів взаємної поваги, суверенної рівності, територіальної цілісності, непорушності кордонів, мирного врегулювання спорів, незастосування сили або загрози силою, включаючи економічні та інші способи тиску… (стаття 3)

Верховна Рада ратифікувала договір 14 січня 1998-го. А Росія ще рік вичікувала – Рада Федерації остаточно схвалила і тим самим ратифікувала документ аж 19 лютого 1999-го.

Обіцянки Путіна

Нарешті 28 січня 2003 року Леонід Кучма і Володимир Путін підписали згаданий Договір між Україною і Російською Федерацією про українсько-російський державний кордон. Цей ключовий документ спирався на статут ООН і положення Заключного акту Наради з безпеки і співробітництва в Європі.

На брифінгу після підписання договору Путін сказав:

Ми свідомо пішли на цей крок, бо нам потрібно завершити узгодження всіх питань, які породжували будь-які сумніви у намірах Росії будувати відносини з Україною на рівноправній основі як з рівним партнером, з яким нас пов’язують багаторічна дружба і робота в рамках єдиної держави. Ми розглядаємо Україну в усіх відносинах як стратегічного партнера на тривалу перспективу. Інакше ми собі не мислимо…

Але подальші події показали – про дружбу, добросусідство й партнерство РФ і не думала. А діяла за принципом, який згодом озвучив Путін: “Кордони Росії ніде не закінчуються”…

“Пробна війна”

Договір про державний кордон 2003 року стосувався лише його сухопутної частини, а щодо морських територій рішення було відкладено, бо Україна й Росія мали серйозні розбіжності в питанні делімітації Азовського моря і Керченської протоки.

29 вересня 2003 року росіяни почали будувати дамбу від свого Таманського півострова до українського острова Тузла. Якби споруду було завершено, острів став би частиною коси, приєднаної до континентальної Росії, а отже там могли б “козиряти”, що це буцімто – територія РФ.

Свої дії Росія брехливо пояснювала “необхідністю запобігти розмиванню Таманського півострова”, а також виправдовувала безглуздим “історичним фактом”: начебто “рівень моря в античні часи був на 4 метри нижчим за нинішній”, а тому “острів Тузла був великою ділянкою суші й частиною Тамані”.

Влада України вчасно відреагувала на зазіхання нахабного сусіда (президент Кучма навіть терміново перервав візит до Латинської Америки) і наприкінці жовтня 2003 року дипломатичним шляхом владнала конфлікт, коли між дамбою і Тузлою залишалося всього 100 метрів.

Крах дипломатії

У квітні 2004-го Україна і Росія врешті решт ратифікували Договір про кордон. Проте навіть після цього РФ вперто гальмувала процес демаркації. Практично не змінила нічого й паперова Угода про демаркацію українсько-російського державного кордону, що набула чинності 29 липня 2010 року, – позначати кордон на місцевості сторони так і не почали.

Війна, розв’язана Росією у 2014 році, поставила хрест на підписаних документах. Україна була змушена в односторонньому порядку почати демаркацію – для цього Кабмін у травні 2015 року ухвалив спеціальне розпорядження “Про позначення українсько-російського державного кордону на місцевості”. Але завершити цей процес Україна зможе лише після перемоги у війні та після звільнення тимчасово окупованих територій.

А саме:

• Статут ООН 1945 року;
• Заключний акт Наради з безпеки та співробітництва в Європі (Гельсінський Заключний акт) 1975 року;
• Декларація про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин між державами відповідно до Статуту ООН 1970 року;
• Резолюція Генеральної Асамблеї ООН “Визначення агресії” 1974 року;
• Декларація про неприпустимість втручання у внутрішні справи держав, про захист їх незалежності та суверенітету 1965 року;
• Декларація про неприпустимість інтервенції та втручання у внутрішні справи держав 1981 року;
• Декларація про посилення ефективності принципу утримання від погрози силою чи застосування сили у міжнародних відносинах 1987 року;
• Будапештський меморандум про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1994 року;
• Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і РФ 1997 року;
• Договір між Україною і РФ про українсько-російський державний кордон від 2003 року;
• Договір між Україною та РФ про співробітництво у використанні Азовського моря і Керченської протоки 2003 року;
• Угода між Україною та РФ про статус та умови перебування Чорноморського флоту РФ на території України 1999 року.

Крим – не Росія: розвінчуємо російські міфи: дивіться відео