«Прокапатися» як форма відпустки: як працювала радянська медицина дефіциту

Це не було лікування конкретної хвороби (навіть і не було спроб встановити діагноз), скільки суміш психотерапії, санаторного відпочинку та спроб подолати хронічний дефіцит вітамінів у раціоні.

Псевдомедицина була фанатом вітамінотерапії, вважаючи, що передозування вітамінів можуть підбадьорити органи.

Глюкоза (5% або 10%) було базою для капельниці. Вважалося, що вона живить серце та мозок. Вітамін С (аскорбінова кислота) додавався у кінських дозах для зміцнення судин та імунітету. Вітаміни групи В (B1, B6, B12) кололи внутрішньом’язово (болючі уколи), але могли додавати і в розчин. Вважалося, що це лікує все – від остеохондрозу до стресу.

Кокарбоксилаза теж популярний тоді препарат (фермент), який призначали для покращення метаболізму міокарда. Тоді він був золотим стандартом для серця.

Якщо пацієнт скаржився на тиск або втому, застосовували глюконат кальцію або Хлористий кальцій: (гарячий укол). Викликав відчуття жару по всьому тілу. Вважалося, що він допомагає при запаленнях та алергіях. Еуфілін капали тим, у кого були проблеми з диханням або набряки. Він розширював бронхи та судини. Магнезія (Сульфат магнію) це класика для гіпертоніків, збивала тиск і заспокоювала нервову систему.

В 1980-ті стали популярними препарати, які мали “покращувати кровообіг у мозку”: пірацетам (Ноотропіл): Призначали всім, хто скаржився на пам’ять або втому. Кавінтон (Вінпоцетин): Імпортний (угорський) препарат, який вважався дуже престижним. Потрапити під кавінтон у звичайній лікарні було удачею за хабар.

Єдина лікарня на весь СРСР це було 4-те Головне управління (топ еліти, рівень райкомів партій чи директорів нестратегічних оборонних заводів сюди НЕ входів, до 10 чоловік на область). В цій єдиній лікарні були Одноразові системи (звісно імпортні), тонкі голки, фармпрепарати (Gedeon Richter, фірми з ФРН, Австрії). дієта з ікрою та дефіцитними фруктами.

1) Капельниця була символом лікування. Якщо тобі просто дали таблетку лікар поганий. Якщо поставили систему тебе рятують.

2) Втеча від побуту: Лікарня була законним способом отримати відпустку від роботи, черг у магазинах та домашніх обов’язків.

3) Дефіцит вітамінів: Оскільки взимку та навесні раціон звичайної людини складався з картоплі та закруток, внутрішньовенне введення вітамінів дійсно давало короткочасний приплив сил (ефект плацебо + реальна ліквідація авітамінозу якщо такий був).

Полежати під вітамінчиками було формою ТО організму, який був виснажений дефіцитом, роботою та відсутністю нормального сервісу. Це була законна додаткова ерзац-відпустка з медичним присмаком піску на зубах.

Сучасне розуміння курортів виникло в Європі, коли аристократія почала шукати порятунок від задимлених міст. До появи антибіотиків єдиним способом не померти від сухот (туберкульозу) було чисте повітря, сонце та посилене харчування. Так з’явилися високогірні санаторії (як у Швейцарії чи Криму).

В СРСР санаторно-курортне лікування набуло масового, майже примусового характеру. У 1920-х проголосили лозунг: “Трудящий це державна власність”, а власність треба періодично здавати в ремонт. Було створено цілі інститути курортології. Кожному діагнозу відповідала своя вода (Миргородська, Трускавецька, Моршинська) або тип багнюки (Куяльник).

Система путівок стала інструментом лояльності. Слухняний робітник отримував путівку безкоштовно, що було величезним бонусом у світі дефіциту. Харчування в санаторіях було одним із головних чинників того, що люди поверталися звідти з відчуттям покращеного здоров’я. Це був разючий контраст із повсякденним побутом. Харчування там суворо регламентувалося за так званими “столами за Певзнером”.

Денний раціон зазвичай складав від 3000 до 3500 ккал. Для звичайної людини, яка звикла перехоплювати бутерброди або їсти суп у заводській їдальні на комбіжирі, це був справжній харчовий удар. Замість кісток із жиром у заводській їдальні, тут давали парові котлети, тефтелі або запечену рибу. Справжнє вершкове масло (не маргарин), сир, кефір на ніч. Навіть взимку могли давати яблука, цитрусові або сухофрукти (узвар).

Для радянської жінки поїздка в санаторій була єдиним часом у році, коли вона не готувала, не мила посуд і не стояла в чергах. Відсутність побутового рабства тимчасово знижувала рівень кортизолу (гормону стресу). Коли їжу приносять на чистій скатертині, вона засвоюється краще. Організм переходив у режим енергозбереження та відновлення.

Відсутність алкоголю (хоча його часто провозили таємно), обмеження смаженого, гострого та жирного давали печінці та підшлунковій залозі перепочинок. Сон за розкладом і їжа за розкладом творили дива з тиском та травленням.

Пацієнт повертався здоровішим (якщо не мав конкретних хвороб і патологій) не тому, що каші в санаторії були чарівними, а тому, що будівничий комунізму повинен бути жити в стані постійного харчового та психологічного дефіциту.

Санаторій лише на кілька тижнів повертав людину до “фізіологічної норми”, якої вона не заслуговувала в повсякденному житті.

Функція поліклінік зводилася до того, щоб оцінювати, видавати людині лікарняний чи ні.

Високий рівень захворюваності, травматизму, відсутності діагностики і лікування привів до того, що щодня по Союзу на роботу не виходили 4 мільйонів осіб, в центральній пресі з особливим болем зазначалося, що “ежегодные выплаты пособий по временной нетрудоспособности превышают 7 млрд. рублей”.

Академік Є.І. Чазов очолив у 1987 Минздрав. Він оприлюднив такі дані: на 1980 рік 1/6 лікарень не мають ніякої води (навіть холодної), 30% лікарень країни не мають каналізації, в аптеках потрібних ліків. Міністр Чазов вигукував: “До восьмого класу хвороби органів зору виявляються у 5 разів частіше, шлунково-кишкові – у 4 рази, а сечостатеві – у 2 рази. Помилуйте, але ці всі хвороби чиновницькі!”

У 1986 на гострі кишкові інфекції перехворіло 1,6 мільйонів осіб, у 1987 на черевний тиф і паратифами – понад 12 000, вірусний гепатит – 861 000 осіб.

Офіційний імпорт фармпрепаратів становив 70% в 1970 та 68,7% в 1985. Власне виробництво становило менше 50% по валу і 20% по номенклатурі.

Тривалість життя у 1985 була нижчою ніж у 1958; тривалість життя чоловіків РРФСР, до 1978 впала до безпрецедентного для економічно розвиненої країни значення 58 років.

Перинатальна смертність збільшилася з 15,1% 1970 до 17,6% в 1990.

У 1987 50% хворих на злоякісні новоутворення було виявлено в 3-й і 4-й стадії захворювання, так само несприятлива картина спостерігається з патологією серцево-судинної системи, – говорив глава МОЗ Є.І. Чазов на З’їзді лікарів у 1988 році.

Відверто дискримінованою групою, за словами міністра, були інваліди та пенсіонери.

“Найгірше полягає в тому, що внесок в охорону здоров’я народу капіталістичного суспільства значно вищий, ніж нашого соціалістичного. По частці ВНП “СРСР 3,2%, Великобританія 6%, Франція 9%, ФРН 8%. <…> Асигнування на одного жителя становлять 79 рублів…” – писав міністр Чазов Горбачову записку для Політбюро ЦК.

Прості ліки (аспірин, анальгін, зеленка) коштували копійки і були всюди, а реальні препарати були дефіцитом (навіть для рівня секретаря райкому партії), який діставали через знайомих в столиці, спецрозподільники або за чорну валюту за кордоном.

В епоху антибіотків 4 покоління СРСР застряг на пеніциліні, стрептоміцині, тетрацикліні. Вони були брудними (низька ступінь очищення), викликали важкі алергії та побічні ефекти (стрептоміцин міг призвести до втрати слуху). Імпортні (наприклад югославський “Сумамед”) було важко дістати навіть секретарю райкому партії.

Якщо у людини піднімався тиск, їй кололи “дибазол з папаверином” або магнезію. Це знімало напад, але нічого не лікувало. Не існувало ні за які гроші бета-блокаторів чи інгібіторів АПФ. Пацієнти роками пили Адельфан (імпортний, але застарілий), який мав купу побічних ефектів на психіку.

Аміназин та галоперидол (важка артилерія) перетворювали людину на овоч. Їх масово використовували в психіатрії, іноді з політичною метою.

Антидепресантів чи транквілізаторів не існувало за гроші. Люди лікували депресію алкоголем або в кращому випадку настоянкою валеріани чи пустирника.

Слово “імпортні ліки” (Угорщина Gedeon Richter, чи Югославія Krka, чи Індія) мали магічний статус кращий за джински чи японський мафон.

Кортикостероїди (гідрокортизон, преднізолон) були найбільш затребуваними гормонами. Ними лікували мох і болото: ревматизм, астму, алергії, екземи, системний червоний вовчак.

Їх призначали як рятівне коло, коли нічого іншого не допомагало. Преднізолон став легендарним препаратом, який був у кожній лікарні, він викликав важкі побічні ефекти (ожиріння, місяцеподібне обличчя, крихкість кісток).

Анаболічні стероїди (метандростенолон він же “Метан”) в СРСР це були офіційні ліки, в сучасному світі вони асоціюються лише з бодібілдингом, і мають свої руйнівні наслідки.

У народі існував страх “якщо сядеш на гормони ніколи не злізеш”. Це було правдою, бо дози були завищеними, а лікарі не завжди знали, як знімати пацієнта з курсу, тому це призводило до важких кризів. Ціною швидкого одужання (як правило після всіляких травм та хірургій) ставали системні збої в організмі через 5–10 років. Оскільки пацієнтам ніколи не призначали препарати кальцію та вітамін D, гормони вимивали мінерали з кісток. Через 10 років лікування звичайне побутове падіння призводило до складних переломів шийки стегна.

Відбувалася атрофія надниркових залоз: коли організм роками отримує гормони ззовні, власні залози засинають. Якщо пацієнт раптово припиняв прийом (через дефіцит ліків в аптеці), наставав летальний фінал – надниркова недостатність. Кортикостероїди різко підвищують рівень цукру. Пацієнти, що лікували ревматизм, помирали в статусі діабетиків.

Анаболік “Метан” був 17-альфа-алкілованим, що робило його токсичним для печінки. Людина помирала від холестатичного гепатиту або пухлин печінки. Пацієнти, що десятиліттями сиділи на гормонах, страждали від хронічного безсоння та депресії, різких спалахів агресії (від анаболіків так звана “стероїдна лють”), емоційної лабільності (людина ставала плаксивою або надмірно збудженою). Гормони використовували як дешевий і сердитий спосіб швидко полагодити пацієнта для звіту про одужання, не переймаючись від чого він помре через 5-15 років.

Пацієнти не довіряли лікарям. Через це наприкінці 1980-х в атеїстичній державі виявилася такою популярною альтернативна медицина на кшталт гомеопатії та цілительства.

Він приймав пацієнтів, серед яких була вся радянська еліта (артисти, партійні бонзи, науковці). Ффіційна медицина не визнавала гомеопатію, але й не забороняла. Потрапити на прийом до доктора Попова було важче, ніж до міністра. Люди приїздили з усього СРСР від Владивостока до Ташкента. Тільки тут можна було знайти крупинки (цукрові кульки, просочені ліками), які ніби то допомагали при хронічних хворобах.

В радянській медицині панував конвеєр: 10 хвилин на пацієнта, стандартний набір ліків. В аптеці Попових панував інший дух: пацієнта розпитували годину про його звички, страхи та спосіб життя. Ліки підбирали персонально “під конституцію людини”. Для радянської людини, яка звикла бути гвинтиком, такий персоналізований сервіс здавався магією. Після 1968 року Дем’яну Попову та його сину Тетяничу (який теж став відомим гомеопатом) доводилося постійно балансувати: з одного боку народне визнання та вдячність високопосадовців, з іншого цькування в медичній пресі, де гомеопатію називали лженаукою.

Попови це була давня династія, і вони обслуговували лише одиниці пацієнтів, в масштабі 250-мільйонної імперії це було ніщо.

Він став частиною ширшого процесу розчарування в системі та сплеску інтересу до всього альтернативного, забутого або західного. Громадяни втомилися від побічних ефектів застарілих антибіотиків та гормональних препаратів. Виникла мода на натуральне та чисте. Гомеопатія з її мікродозами сприймалася як безпечна альтернатива. Перші приватні медичні центри (кооперативи) обирали саме гомеопатію, бо вона потребувала нульових інвестицій: лише харизми лікаря та цукрових кульок.

Кінець 1980 це епоха Кашпіровського та Чумака. Найбільш начитана нація світу звикла вірити, що заряджена вода або невидимі енергії можуть лікувати. Гомеопатія з її принципом пам’яті води ідеально лягала в цей ментальний ландшафт.

Тетяна Попова (донька Дем’яна Попова) у 1987–1989 роках почала активно проводити семінари для лікарів. Десятки терапевтів із державних поліклінік кидали офіційну роботу і йшли вчитися на гомеопатів. В аптеках з’явилися готові гомеопатичні комплекси Антигрипін та Успокой, які змітали з полиць. Кожна третя державна аптека в 1989 вже торгувала гомеопатією. Читати книги з гомеопатії було так само модно, як читати забороненого Булгакова чи Пастернака.

Після Чоробиля на Поліссі та в Києві зріс попит на “очищення організму”. Гомеопатичні препаратина основі йоду або сорбентів мали виводити радіонукліди краще за офіційні методи. Сплеск 1989 був реакцією на тотальний дефіцит і бюрократизацію. Він створив фундамент для того, що в 2025 році в кожній другій аптеці ми бачимо цілі стелажі з гомеопатичними препаратами.