Житомирянин Вадим Антонов – учасник Революції гідності, який у 2014 році став на захист України.
Цьогоріч виповнюється 10 років з моменту, як 38-річний Вадим загинув під Іловайськом.
Журналісти поспілкувалися з сестрою та побратимом Вадима Антонова, які розповіли, яким Вадим був за життя, чого прагнув, чим захоплювався і що робив заради кращого майбутнього України.
Сестра Вадима Олена говорить журналістам, що свого брата пам’ятає веселим та цікавим чоловіком, який завжди був душею компанії і мав повагу не лише від друзів, а й від ворогів. Вадим був учнем ліцею №20, закінчив “Житомирську політехніку” та здобув кваліфікацію інженера-механіка. Любив колекціонувати старовинні речі.
“Вадим був веселим, цікавим і неконфліктним. На батьківщині наших батьків — і у Вінницькій області, і тут — він не дозволяв викидати старі речі. Праску стару, окуляри, монети — все збирав. Цікавився історією загалом і історією рідного краю, зокрема. Цікавився історією родини — хотів зробити родинне дерево. Усі ці роки мені дуже не вистачає брата”, — розповідає Олена Антонова.
Зі слів Олени, Вадим впродовж чотирьох років працював закордоном, але, повернувшись, прагнув робити більше для розвитку та поступу України.
“Коли він повернувся, то говорив, що не може зрозуміти, чому наша така велика і гарна країна з родючими землями і добрими людьми живе так бідно. Він над тим часто замислювався. Коли Майдан почався і в нас у Житомирі, Вадим став тоді його активістом. А згодом, коли вже у Києві під час Майдану почалися активні дії, перші постріли і загибель людей, Вадим всіма правдами і неправдами, попри перекриті дороги, добрався із друзями до Києва. Ось у нас лишилася його відзнака учасника Революції гідності. Він був в Михайлівській сотні і мав таку перепустку — там ходили за перепустками. Маю ще таку стрічку. У них на рукавах одягу були такі стрічки, бо стріляли, були загиблі, тому робили написи з прізвищем, датою народження і вказівкою, з якого людина міста”, — каже сестра полеглого воїна.
Після Революції гідності Вадим прийняв рішення йти захищати Україну від російської агресії.
“Коли брат ще був тут, то я йому сказала: “Вадик, як ми тут будемо без тебе?” А він відповідав: “Ви не розумієте, як ви будете тут без мене, а я не розумію, як мені бути тут, якщо там зайшов ворог на нашу землю. Так не має бути. Ми постійно були на зв’язку з братом. Востаннє розмовляли ввечері 9 серпня 2014 року. Він подзвонив мамі і сказав: “Мусічка, у нас все добре. Я нагодований, вдягнений і в шапці. Мамо, не хвилюйся. Я повернуся, від мене кулі відскакують”, — розповідає Олена Антонова.
Побратим Вадима на позивний “Чуб” каже, що Вадим мав позивний “Літачок” — так його нарекли за те, що він поспішав визволити Україну від російського агресора. 10 серпня 2014 року Вадим Антонов разом із побратимами потрапив у засідку під Іловайськом.
“Він постійно рвався в бій, був першим. Зрозумівши, що праворуч від нас ворог, Вадим першим вступив в бій, але й першим був помічений, не дотримавшись дистанції. Ми не змогли його прикрити. Перші постріли в нас були снайперськими. І, на жаль, перший постріл спіймав Вадим. Ми вступили в бій з цілою ротою — цей бій тривав близько 30-40 хвилин. Ми перекидувалися гранатами, але змушені були відступити, бо ворог переважав чисельністю. Ми навіть не мали змоги забрати тіло Вадима. “Літачок” мріяв про те, як поведе свою донечку Софію до першого класу. Ми планували до вересня повернутися додому, аби відвести своїх дітей до школи. Вадим завжди згадував свою доньку, розповідав про неї, тому про його кіски ми всі знали. Ми знали, що її звати Софія, а між собою завжди називали: “Літачка” косичка”, — говорить побратим Вадима.
Олена Антонова каже, що їхня родина довго не могла повірити, що Вадим загинув.
“Тоді не вийшло після бою забрати Вадика, його вважали зниклим безвісти. Я шукала його дуже довго. Знайшли його ми по ДНК і 7 лютого 2015 року ми поховали його на цьому цвинтарі. Після цього ми ще довго не ставили пам’ятник, тому що не вірили. Ми не бачили і не вірили, ми все ж таки чекали. Батьки до останнього вірять. В нас лишилися нагороди брата: Вадик був нагороджений орденом “За мужність” III ступеня посмертно і ще ось відзнака за доблесну службу”, — розповіла сестра Вадима Антонова.
