Ольга Сімонова загинула як герой під час наступу, визволяючи українську землю на Херсонщині. До вашої уваги – інтерв’ю героїні, яке вона дала нашому виданню у 2018 році.
Боєць 24-ї бригади росіянка Ольга Cімонова: “Якщо пацан приходить в армію, він за визначенням класний, поки не довів протилежне, а приходить жінка – вона за визначенням бл#дь, поки не довела, що це не так”
Увага: текст містить ненормативну лексику
ТУТ ЛЮДИ ВОЮЮТЬ ЗА СВОЇ РОДИНИ, ГИНУТЬ, А НА РОСІЇ ЙДУТЬ ВПІЗНАВАТИ НАЙМАНЦЯ, ЩОБ ОТРИМАТИ КОМПЕНСАЦІЮ
Я родом із Челябінська. Інженер за освітою. З 11 років у спорті, основний напрямок – контактні єдиноборства. Спочатку займалася для себе, потім почала активно виступати на змаганнях, навіть на чемпіонаті Європи. Змінювала тренерів, напрямки – на одному не зупинялася, але знову ж таки не стрибаючи туди-сюди. Я живу за правилом: швидше, вище, сильніше. Я не люблю програвати. Є така фраза: “Помри, але зроби” – це про мене. Крім спорту я займалася всім, що пов’язано з активним відпочинком – баскетбол, туризм, альпінізм, велосипеди, плавання тощо.
В якийсь момент, я зрозуміла, що треба йти в професіонали. Можливо, кудись далі пробиватися, але саме прийшов 14-й рік – і я поїхала до Києва. Хоча, що саме відбувається в Україні зрозуміла не відразу: я не дивлюся телевізор, у мене немає на це часу – 9 тренувань в тиждень. Поки був Майдан, я поверхнево розбиралася в цьому. Коли побачила, що владу скидають, подумала, що молодці. Але під час анексії Криму навколо багато раділи, що Крим наш, я вважала, що це нездорово. Казала, люди, 98% з вас не знають, де цей Крим знаходиться, і більшість ніколи в житті туди не поїде, від Києва до Челябінська – 2500км.
А потім влітку 14-го року, на піку Леніна (В Таджикистані з 2006 – Пік імені Абу Алі ібн Сіни. Одна з найвищих вершин Центральної Азії, що знаходиться в гірській системі Паміру, – ред.) на висоті 5200 я познайомилася з групою киян. І коли вони мені сказали, що у них в країні йде війна з росією, що на Донбасі воюють кадрові російські військові, мені стало ніяково. Я приїхала додому, почала шукати інфу, вона була закрита, але дещо вдавалося знайти. Ще у мене була подруга з Харкова, з якою ми до цього років 6 не спілкувалися, я їй написала – і вона розповіла, що вже волонтер, вивчає тактичну медицину.
Коли ти знаєш правду, в тебе два варіанти: дивитися на це все і говорити “Ну, а що я можу зробити?” або вчинити так, як я – взяти і поїхати. Тоді в моєму житті саме все звелося до другого варіанту: були проблеми на роботі, – а працювала я в сфері торгівлі – товари для альпінізму, – її треба було міняти, отримала травму в спорті – місяць не займалася, був час усе обдумати і плюс мені хотілося якось допомогти. Я розуміла, що поки я з гордістю стояла під російським прапором, як спортсмен, в Україні відбувався “Іловайська котел”, обстріли з території росії, виникли фейкові республіки, які звали путіна, думаючи, що він змінить їхнє життя. А мій знайомий живе на острові Сахалін – родовищі газу, але у них в селі його немає.
Україна і Росія – не братні народи, зовсім. Менталітет різний. Тут люди воюють за свої родини, гинуть, а на росії йдуть впізнавати найманця, щоб отримати компенсацію. Росіяни жорсткіші і ледачі. Там кожен сам за себе. Мені не зрозуміло, як можна сидіти на “очку” в дерев’яному туалеті і кричати, що ми велика країна. Так, батьківщина в мене одна і я її люблю, але батьківщина для мене – це моя мама, це моя кішка, якій 17 років і яку я ніколи більше не побачу, це природа: я виросла на Уралі, і такого, як тайга, ніде більше немає. Але те, що творила росія, не вкладалося у голові. А тут, в Україні, пішов правильний рух. І на рівні відчуттів в той момент прийняти інше рішення я не могла. Мої близькі не знали, куди конкретно і навіщо я поїхала.
Я приїхала до Києва у грудні 14-го року. В мене була певна сума грошей, рюкзачок з речами і якісь зв’язки. Я знала, що тут є добробати, де воюють білоруси і росіяни, і розуміла, що я теж можу застосувати себе в цьому руслі. Крім усього іншого, в мене був спортивний інтерес: а чи зможу я? Війна була ще однією фазою аби випробувати себе.
У Києві я знайшла гуртожиток. Мені хотілося потрапити у батальйон “Донбас”, але я до них не достукалася і потрапила у батальйон “Північ” при добробаті “Золоті Ворота”. Це була окрема група, яку готували з грудня 14-го по березень 15-го року, з ухилом на розвідку. Там був дуже класний колектив, недавно боєць Діма Сисков, позивний Провідник, з 58-ої бригади загинув на фронті, він теж навчався зі мною в тій групі. Загалом, там ми отримали непогані знання, але найголовніше, що всі були дуже мотивовані – і рвалися на передову. І те, що ми на неї не потрапили – це було перше жорстке кидалово в Україні. Нас бездумно розформували. Потім був момент, коли не було де жити. Нічого було поїсти. У той період я провчилася на оператора БПЛА, але літати на фронті не довелося. Склалося так, що доріжка привела мене у ПДМГ (Перший добровольчий медичний госпіталь імені М. Пирогова, – ред.) А оскільки мені була цікава тактична медицина і за плечима були деякі знання – я вирішила, що спробую себе у цьому напрямку. Пройшла курс з бойового стресу, з медицини – і навесні 15-го року потрапила на ротацію в Артемівськ (зараз Бахмут, – ред.). У складі евакуаційної бригади ми стояли у селі Луганське. У нас був екіпаж найбільш близький до передової, з нами був чудовий лікар, в якого я багато чого навчилася. Все, що ми робили – важлива і потрібна робота, але я зрозуміла, що це не моє. Мені хотілося воювати. Разом з нами стояв бат “Дніпро-1”, як охорона і посилення, – і вони мене переманили до себе. Я поїхала в Піски.
Мандраж на передовій виникає тоді, коли ти не знаєш, що робити. Є така фраза, що у критичній ситуації ти не злетиш до рівня своїх очікувань, а впадеш до рівня своєї підготовки. Але панікувати просто не можна – на тебе всі дивляться. Хоча таке буває з кожним. На війні є певні алгоритми і команди, які доходять до автоматизму – набір дій, якими ти користуєшся. А коли виникає позаштатна ситуація, у перший момент ти не знаєш, що робити, дивишся на більш досвідчених людей – і повторюєш за ними. Плюс накопичується досвід – і далі ти спираєшся на нього. Коли було надзвичайно страшно, працювала ворожа мінометка, ми розуміли, що зараз позицію накриє, а над головою була лишень сітка-рабиця з руберойдом. Міни лягали все ближче і ближче, і тут тільки одне – прилетить не прилетить. Тоді я сиділа і грала в кульки на телефоні. Після ротації грати у цю іграшку я більше не могла. Але я не панікувала. Важливо вміти управляти своїми емоціями. Якщо херачить щільно “Град”, а ти вилазиш подивитися звідкіля – це дурість, але коли ти свій страх використовуєш, як поштовх для потрібних дій, наприклад, окоп поглибити, – це розумно. І я намагаюся дотримуватися цих принципів. А взагалі я боюся двох речей: стоматологів і фосфорних мін. Від мін майже нікуди не сховаєшся, якщо у тебе якась невеличка халабуда, міна все пропалює на півтора метри – і ти просто згораєш. А стоматологія – це дитяча травма, і я нічого не можу з цим вдіяти.
На початку осені 2015-го нас оформили у штаб нацбезпеки Дніпропетровської області. Були ротації в Авдіївці, Водяному. Частину часу у Красику (Красноармійськ, зараз Покровськ, – ред.) просиділи. А потім добробати почали виводити з передової. Певний час я ще побула у “Дніпрі-1”, а навесні 16-го зрозуміла, що діла не буде: офіційно мене не оформлять, а стояти на 3-й лінії оборони, просто перебуваючи у цьому МВСному рухові, мені не хотілося. І я поїхала до своїх побратимів у 128-му бригаду.
Потім я встигла попрацювати на цивілці: десь місяця півтора в магазині, пов’язаному з активним відпочинком, альпінізмом і туризмом, але зрозуміла, що в мирних містах мені робити нічого. Жила у друзів. Орендувати квартиру не було можливості, а посміхатися людям, які приходили і говорили, що збираються в Крим, підкажіть нам що-небудь, я точно не могла. Один раз не пішла на компроміс зі своєю совістю і вдруге – тим більше. Я хотіла спробувати повернутися в спорт – ходила на тренування, але головою і серцем була в армії. Хоча відхід з професійного спорту – це дуже боляче. Зараз я намагаюся не приїжджати на цивілку – мені немає чого там робити. Все чуже. Я не знаю, як може людину хвилювати колір чашок, які вона купує собі додому? Навіщо потрібно стояти у чергах? Чому, якщо попався хам, не можна підійти і навішати люлів йому за це? І думати про те, що я буду робити, якщо таки колись туди повернуся, теж не хочу. Навіщо? Ще половина контракту не відслужена. Це все одно, що сидіти на позиції і мріяти про сауну, фарфоровий унітаз і шматок піци – і тобі так погано стає. Замерзлий ти розумієш, що навколо бруд, а так хочеться помитися – і настрій падає. Навіщо сидіти і думати про те, що у тебе в даний момент немає і завтра не з’явиться. У кращому випадку десь через тиждень вийде виїхати у місто зремиґати біляш.
ЛЮДЕЙ, ЯКІ РАНІШЕ ЙШЛИ ВОЮВАТИ, ЗАРАЗ “КОРЖИКОМ” НА ФРОНТ НЕ ЗАМАНИШ
Я жодного дня не перебувала в Україні нелегально – весь час продовжувала терміни перебування. Коли треба було робити якісь речі, з якими одна б не встигла впоратися, мені допомагали друзі та волонтерські фонди. Потім я зробила тимчасову посвідку на проживання – її теж продовжувала. У мене були спроби попросити громадянство, але це нічим не закінчилося. І коли вийшов перелік документів для іноземних громадян, стало зрозуміло, що потрібно все робити самотужки. Щоправда, мені допомагав керівник ПДМГ Геннадій Друзенко. А восени 16-го року я підписала контракт – і поїхала на схід вже як військовослужбовець. Правду кажучи, спочатку ніхто не знав, як мене оформляти, бо я іноземка. Але мій тодішній командир роти дуже сильно за мене впрягався – і мене таки оформили. Але найкумедніше, що маючи громадянство України, а його я отримала восени 17-го року, я ще й досі служу за контрактом для іноземців. Мені запропонували, що давай ти підпишеш новий, але тоді виходить, що те, що я прослужила до цього – не зараховується. І жоден юрист не знає, що з цим робити. В країні немає прецедентів на випадок, коли військовослужбовець змінює громадянство. І механізму, як розірвати цей контракт або його переукласти, немає. Щоб зарахувався той термін, що я вже прослужила, потрібно звертатися в суд. А зараз я два місяці мучуся з травмою ноги – їжджу по госпіталях. Та й в принципі, будучи на сході, мені цим ніколи займатися. Тому я просто служу далі за контрактом для іноземців.
Я дуже хотіла потрапити в 93-тю бригаду, але мені не дали направлення – і я потрапила в 24-ту старшим стрільцем мотопіхотної роти. Ми стояли у Луганській області у нешумному місці, де відразу стало видно всю продажність вищих чинів і всі договірняки. А ще у такі місця ломляться заробітчани, їм там класно, адже можна не воювати. Коли мені стало вкрай сумно дивитися на це все, через півроку, встигнувши послужити у розвідвзводі, я перевелася з того бата у інший батальйон на посаду санітара. Але по факту я і мій побратим, з яким ми разом воювали не перший рік, були кулеметним розрахунком. Стояли ми тоді під Попасною.
Я обожнювала свій кулемет. Поклацати може будь-який дурень, але якщо це твоя зброя – ти маєш вміти стріляти. Знати поправки, обслуговувати – він повинен бути чистий, змащений і необхідно знати, що робити, коли кулемет не стріляє. Важливо любити свою зброю. ККВТ (крупнокаліберний танковий кулемет Владімірова) і ДШК (станковий кулемет Дегтярьова-Шпагіна) – це моє маленьке щастя. Я вмію з цим працювати, але завжди вчуся чогось нового.
В армії, я відчуваю себе в своїй тарілці і впевнена в тому, що це моє. У мене практично немає подруг, я завжди в чоловічому колективі. Ось ця фішка, що дружба між чоловіком і жінкою неможлива – це не про мене. Я чітко розділяю особисте життя і те, що я роблю. Раніше це було у спорті: ти заходиш у зал і працюєш – і ніяких тренувальних романів. Тепер те ж саме на фронті: з чоловіками працюємо на рівних, мене мої побратими можуть назвати “братанчик”. Я ніколи не стикалася з жодною дискримінацією. Мені ніколи не давали поблажок. Зараз я навідник-оператор БМП, в тому ж другому батальйоні. У нас склався чудовий екіпаж, і ми нормально працюємо. Стоїмо у Донецькій області.
Але якщо я люблю воювати, це не означає, що мені подобається все, що відбувається в армії. Я дуже прямолінійна – і часто озвучую, що на даному етапі йде тотальний саботаж армійських реформ. Повертається совок. Людей, які раніше йшли воювати, зараз “коржиком” на фронт не заманиш. Я десь читала, що для іноземців було дикістю, як це людина не може розірвати контракт за власним бажанням. Виходить, що це щось на кшталт рабства. Чому ми служимо за статутом внутрішньої служби радянського союзу, який прописаний для строковиків? Тобто йде протиріччя контракту, який ми підписуємо, і статуту, яким ми зобов’язані керуватися. Статут у нас не кодекс, а каральний документ.
Система опирається і вперто тримається на старій гвардії, яка підлягає тотальному скороченню. Коли мені жіночка-медик каже: “Я 25 років прослужила в армії”, – то я говорю їй відверто: “Значить, це такі як ви її розвалили і розпродали?” – і вона чомусь на мене ображається. Але ж ця дама звикла до дурняка, і дочку свою прилаштувала, і все у неї добре і на найвищому рівні. Але зараз система вже не витримує такої кількості пільговиків, коли УБД роздавали ліворуч і праворуч, через це вже виникло море конфліктів, люди починають гинути.
Скільки можна ставити плани військкоматам, вони ж набирають всіх підряд? А країні потрібні професіонали. Я вважаю, що час героїв минув. Геройський вчинок – це показник непрофесіоналізму всього іншого. Коли людина кинулась голою сракою на танк – і зігнула йому дуло, так, вона реально герой, вона красень, вона зорієнтувалася в цій ситуації, це коштувало ій життя, але це вказає на недоладність усіх інших.
Якщо вже ми формуємо професійну армію, то треба міняти принципи. У нас має бути 40 генералів, а також якщо ми формуємо нову країну, то у нас має бути 40 депутатів у Верховній Раді, а не 450. Часто чую питання, а куди ми їх подінемо і так далі? Люструвати, нехай ідуть кудись до біса в інше місце. Адже за цією всією шоблою, гідні люди просто губляться.
Погано, що ми зараз намагаємося боротися з наслідками, не подолавши причину, а міняти треба статут, набір на контракт і вишколи. Чому на вишколі контрактник знаходиться на казарменому режимі і займається там якоюсь нісенітницею: застеляє ліжко під ниточку з тапочками нарівні, носить автомат стволом догори, з протигазом на противагу Але коли ми, військовослужбовці бойових бригад, відправлені з передової на вишкіл у “Десну”, спробували пред’явити там претензію, нам сказали, що ось є штаб сухопутних військ, вони нам дають план занять – і ми нічого не можемо зробити.
Я НЕ ЛЮБЛЮ ГРАТИСЯ, ЯКЩО МЕНІ ДАЄТЬСЯ ЗАВДАННЯ – Я МАЮ ЙОГО ВИКОНАТИ.
Що стосується жінок в армії, то це теж величезне питання – я вважаю, що прибравши 80% жіночого складу, армія не втратить боєздатність. Багато жінок йдуть в армію, знаючи, що їм там буде немов у Бога за пазухою. Хоча тут напевне треба питати чоловіків, які бачать в жінці жінку, а не військовослужбовця. Якщо вона прийшла на бойову посаду гранатометник АГС (автоматний гранатомет станковий), то перше, що потрібно – це дати їй лопату і змусити викопати позицію під АГС. Основну, запасну і хибну. А якщо вона це зробить погано, то виписати їй люлів. А у нас починаються нескінченні зальоти, одначе, завагітнівши, жінка продовжує займати бойову посаду енну кількість часу, поки вона в своєму декреті перебуває. І це треба або законодавчо забороняти, або прописувати в контракті. Так, є жінки, які дійсно служать, але їх одиниці. А в цілому виходить така ситуація: пацан приходить – він за визначенням класний, поки не довів зворотне, приходить жінка – вона за визначенням хвойда, поки не довела, що це не так. Але загалом, профвідбір потрібен для всіх, зараз якщо людей звільняти за невідповідністю, то половини особового складу просто не буде. Наприклад, солдат, перебуваючи на своєму взводно-опорному пункті, повинен вміти стріляти з усієї зброї, яка у нього на цій позиції є. А якщо він не вміє – це або ж провина командирів ВОПу, або ж самого солдата. Мені здається, що українці в цьому плані дуже лояльні. Ну, ось він нажерся вже втретє, але все одно треба дати йому шанс. І так скрізь: можна домовитися, прогнутися, тут не виходить воювати – перевестися. І це все дуже неправильно. Солдат може не бути гранатометником, але він має вміти стріляти з нього. Те ж саме з медициною: всі мають вміти надавати медичну допомогу. А коли приймають дівчинку-медика, а вона не витримує стояти у броніку – це що, санітар взводу?
Якщо говорити про бажання: мені б хотілося бути сержантом. Щодо офіцера не знаю – там занадто багато документообігу і якихось непотрібних перевірок, хоча з іншого боку, чому б і ні. На цій війні ще далеко не все завершено – є чим займатися. У нас чудова рота, бойовий командир, позивний Сапсан, – це людина-війна, за ним іде вся рота, – пацани добровольці, мобілізовані, які воювали в 14-15-му році і мінімальний відсоток заробітчан, які під тиском оточення починають працювати. А в цілому, я пишаюся своєю ротою, своїми побратимами.
Головне, щоб у мене було все добре зі здоров’ям, тому що поки проблеми з ногою – це заважає жити. Хвора людина і хворий солдат на біса нікому не потрібні. А я хочу бути в бойовій готовності, повертатися на передову. Я не люблю гратися, якщо мені дається завдання – я маю його виконати. І тут без варіантів. Я намагаюся відповідати своєму вибору зараз. Таким же чином має визначитися і країна, що нам потрібно? Не можна дивитися на Росію, мати там бізнес, їздити на заробітки – і при цьому розповідати про європейський розвиток. Якщо метатися, то результату не буде, але ж ця країна має всі шанси на гідне майбутнє.
