П’ять років без Олександра Ройтбурда: художник, який змінив Одеський музей

8 серпня 2026 року минає рівно п’ять років, як не стало Олександра Ройтбурда — художника, куратора, поета, учасника Майдану та людини, яка в останні роки життя взялася змінювати Одеський художній музей. Йому було 59. До свого 60-річчя Ройтбурд не дожив трохи більше двох місяців.

Одну зі своїх найточніших думок про роль мистецтва він сформулював ще у 2015 році в розмові про культурну політику:

«Культура має формувати свідомість, а не обслуговувати».

Ця фраза багато пояснює і про самого Ройтбурда. Він рідко залишався лише художником біля мольберта — сперечався, втручався у суспільні дискусії, займався культурними проєктами, а на Майдан вийшов фактично з перших днів протестів.

Художник, якого впізнавали без підпису

Олександр Ройтбурд народився 14 жовтня 1961 року в Одесі. У 1983 році закінчив художньо-графічний факультет Одеського педагогічного інституту. Серед людей, які вплинули на його становлення, біографічні джерела називають одеського художника Олега Соколова та Миколу Павлюка — одного з останніх представників кола бойчукістів.

Наприкінці 1980-х Ройтбурд уже мав репутацію людини, яка не надто цікавилася художнім спокоєм. Він став одним із ключових представників української «нової хвилі», працював із живописом, графікою, відео, інсталяцією та кураторськими проєктами.

У 1993 році Ройтбурд став співзасновником одеської асоціації «Нове мистецтво», був її артдиректором, згодом очолював Центр сучасного мистецтва Сороса в Одесі, працював із фестивалем «Культурні герої» та керував Галереєю Гельмана в Києві. За життя він узяв участь більш ніж у сотні виставок та мистецьких проєктів.

Його роботи були не лише впізнаваними, а й дорогими. У 2009 році картину із серії «Прощавай, Караваджо!» продали на лондонському аукціоні Phillips за 97 тисяч доларів — на той момент це був рекорд для українського живопису.

У 2019 році Ройтбурд став кавалером громадської відзнаки «Орден за інтелектуальну відвагу» — «за гідність та відвагу у творенні новітніх візуальних та вербальних сенсів».

Музей, за який довелося воювати

Наприкінці 2017 року Ройтбурд переміг у конкурсі на посаду директора Одеського художнього музею. Його призначення від самого початку супроводжувалося політичним спротивом, а у вересні 2019 року Одеська облрада достроково розірвала контракт.

Ройтбурд пішов до суду. Судова історія тривала майже два роки, і в червні 2021-го Верховний Суд остаточно визнав його звільнення незаконним.

Але найважливішим залишалося те, що відбувалося всередині музею. За кілька років там відремонтували проблемний дах, почали активно залучати меценатів, поповнювати колекцію, створили молоду команду, проводили концерти та нові виставкові проєкти. За задумом Ройтбурда виник і «Клуб Маразлі» — спільнота друзів і меценатів музею.

14 жовтня 2021 року — саме у день, коли художнику мало виповнитися 60 років, — Президент України надав Одеському художньому музею статус національного. В указі також доручалося опрацювати питання присвоєння музею імені Олександра Ройтбурда.

Малював вугіллям з печі, пережив дві війни й учив бачити Україну: 108 років Василю Забашті

Його музейна історія продовжилася й без нього. У грудні 2025 року Субота Онлайн писала про новий міжнародний захист українських культурних об’єктів — серед них був і Одеський національний художній музей.

Поезія, про яку знали переважно друзі

Є ще один Ройтбурд, значно менш відомий широкій публіці. Він усе життя писав вірші, але довгий час показував їх переважно близьким людям.

За життя художника почали готувати збірку «Вірші дилетанта». Ройтбурд сам відбирав і редагував тексти, а ілюстрації створював його друг Сергій Жадан. Книжка вийшла вже після смерті автора восени 2021 року.

Жадан згадував ці тексти як «дивні, цікаві» й не зовсім схожі на картини Ройтбурда. У них були Одеса, кохання, іронія, печаль, тілесність і той самий неспокій, який відчувався у його живописі та публічних виступах.

Минуло п’ять років. Але Ройтбурд залишив після себе більше, ніж полотна в музеях і приватних колекціях. Залишив приклад митця, для якого культура була не декорацією до життя, а способом змінювати саме життя — іноді голосно, іноді конфліктно, але ніколи байдуже.