Малював вугіллям з печі, пережив дві війни й учив бачити Україну: 108 років Василю Забашті

Спочатку в нього не було ані полотна, ані справжнього олівця. Маленький Василь Забашта брав вуглину з печі й малював на стінах хати, повітки, парканах і стовбурах дерев. Через багато десятиліть він стане народним художником України, професором і автором понад тисячі полотен, але збереже ту саму потребу — знову й знову відшукувати Україну в людських обличчях, історії та краєвидах.

18 липня 2026 року минає 108 років від дня народження Василя Івановича Забашти.  Майбутній живописець, педагог і громадський діяч народився 1918 року на хуторі Бабенків, нині це село Бабенкове Ізюмського району Харківської області.

«Ким би не був — будь Людиною, неси Любов, Добро, живи у злагоді з Природою, будь Патріотом».

Ці слова Василь Забашта вважав своїм життєвим кредо. Його дружина Людмила, з якою митець прожив 63 роки, говорила, що чоловік жодного разу не зрадив проголошеним принципам.

Вуглина з печі, одинадцятеро дітей і дві війни

Василь був наймолодшим з одинадцяти дітей у родині. Його батько походив зі старовинного чумацького роду, а перші уроки малювання хлопчикові давало саме життя сільської Харківщини. У дванадцять років він уже написав олійними фарбами портрет свого дядька з фотографії.

У 1938 році Забашта вступив до Харківського художнього училища. Спокійне студентське життя тривало недовго: восени 1939-го його мобілізували та відправили радистом на радянсько-фінську війну. У першому ж бою юнак зазнав тяжкого поранення, пережив клінічну смерть і багато місяців провів у госпіталях.

Додому він повернувся у травні 1941 року, а після початку німецько-радянської війни знову пішов на фронт. Служив на Південно-Західному, Брянському та Українському фронтах, був повторно поранений.

Один із найвиразніших епізодів його фронтової біографії стався 21 липня 1944 року біля містечка Глиняни. Гвардії старшина Забашта під час розвідки знищив ворожу вогневу точку та захопив штабного офіцера. За бойову службу його нагородили орденами Слави II і III ступенів та медалями.

Війна забрала в нього матір, убиту нацистами, та двох братів, які не повернулися з фронту. Пізніше цей особистий досвід з’являтиметься у картинах «“Язика” привели», «У роки окупації», «Салют Перемоги» та «З походу не вертаються сини».

Після війни Забашта повернувся до навчання. Він студіював живопис у Харкові, а 1951 року закінчив Київський художній інститут, де навчався у Карпа Трохименка, Василя Касіяна, Володимира Костецького та Георгія Меліхова.

Понад тисяча полотен і покоління учнів

Від 1952 року життя Василя Забашти було пов’язане з Київським художнім інститутом, нині Національною академією образотворчого мистецтва і архітектури. Він керував майстернею побутового живопису, був деканом живописного, графічного та скульптурного факультетів, професором кафедри живопису і композиції.

У 1993 році митець очолив навчально-творчу майстерню пейзажного живопису. Своїх учнів він закликав не копіювати природу механічно, а шукати у ній гармонію кольору, світло і характер рідної землі.

Серед його вихованців були відомі художники Ірина Вишеславська-Макарова, Тетяна Голембієвська, Василь Гурін, Олексій Одайник, Микола Романишин та Валерій Франчук.

«У 93 роки він самостійно організовував свою виставку! Саме в таких людях міць нашої України», — згадував Валерій Франчук.

За час творчої діяльності Василь Забашта написав понад тисячу полотен. Він працював у жанрах історичної картини, портрета, пейзажу та натюрморту.

Серед його найвідоміших робіт — «Народні мелодії. Микола Лисенко слухає Лесю Українку», «Помста. Розстріляна Україна», «Апостол правди і свободи», «Фундатори Києво-Могилянської академії», «Чураївна», «Борітеся — поборете!» та численні портрети діячів української культури.

Окреме місце у творчості займали краєвиди Седнева, Криму, Качанівки та Богуславщини. У селі Дешки митець мав майстерню й часто починав робочий день з етюдів. Він повторював: без пейзажу немає України. На полотнах українських пейзажистів хати, дерева, річки та польові дороги ставали не декораціями, а образом самої країни.

У 1956–1957 роках Забашта побував у Китаї у складі першої творчої групи художників і створив окрему серію живописних та графічних робіт. Пізніше він долучився до охорони українських пам’яток, а наприкінці 1980-х став співорганізатором і членом правління екологічної організації «Зелений світ».

У 1999 році Василю Забашті присвоїли звання народного художника України. Він також отримав срібну та золоту медалі Академії мистецтв України, а 2009 року видав книжку спогадів «Світ очима художника».

В останні роки життя митець утратив значну частину зору, але не покинув живопис. Колеги дивувалися, як він продовжує працювати з кольором, а лікарі — як узагалі може малювати. Василь Забашта помер 20 квітня 2016 року в селі Дешки на 98-му році життя.

Його мистецька родина продовжила справу: донька Галина стала художницею, син Ростислав — мистецтвознавцем, а до творчості долучилися онуки й правнуки.