Мало хто знає, що після Жовтневого перевороту 1917 року, третім ленінським декретом (після декретів про миру та про землю) був прийнятий 26 жовтня 1917 року Декрет про сухий закон. Водночас «сухий закон» проіснував недовго і був скасований більшовицькою владою. 26 серпня 1923 року ЦВК СРСР та РНК СРСР прийняли постанову про поновлення винокуріння та торгівлі спиртними напоями. За прізвищем голови РНК СРСР О. Рикова народ назвав нову горілку «риковка». Водночас перший Кримінальний кодекс встановлював покарання за самогоноваріння – 5 років позбавлення волі з конфіскацією майна. Радомисль був основним пунком самогоноваріння, яким займалися в основному євреї. Всього в районі було відомо до 50 таємних горілчаних виробництв. Влада намагалася вжити всіх заходів для їх закриття. Газета «Вісник київського губвиконкому» 1923 рік: «Кабак на дзвіниці. Радомисльським кримінальним розшуком виявлено на дзвіниці Троцької церкви самогон. Зазвичай, тут же група вірян і розпивала цей самогон». З того часу з’явився відомий афоризм: «Ти не бійся, п’янице, носа свого – він з нашим прапором кольору одного».
У радянські часи на території сучасного Радомишльського району не залишилось жодного винокурного заводу. У 1967 році у місті побудували нове приміщення харчового комбінату із сучасним, на той час, устаткуванням. На підприємстві ввели в експлуатацію цех по переробці фруктів та ягід, де працювало 6 автоматичних пресів потужністю 4 тони фруктів за зміну.
Комбінат налагодив випуск продуктів харчування, безалкогольних напоїв (виготовлювалися лимонади різних марок) та плодово-ягідні вина. Лише протягом 1970 року було виготовлено 43 тисячі декалітрів вина. У часи Царської Росії винна продукція вимірювалась у відрах (1 відро – 12 літрів), у радянську пору – декалітрами, що дорівнювало 860 тисячам півлітрових пляшок вина. За чотири місяці 1971 року виготовлено три тисячі декалітрів безалкогольних напоїв і 10 тисяч декалітрів виноградного та плодово-ягідного вина, що дорівнює 200 тисяч пляшок вина. Харчовий комбінат почав випускати плодово-ягідне вино «Червоне місце». Півлітрова пляшка коштувала усього 98 копійок. Радомишляни відразу охрестили цей напій «чорнилом». На той час ходив такий жарт: «якщо розбавити одну пляшку «чорнила» у відрі води, то можна отруїти сто негрів». Есенцію спирту, що добавлялась у вино, народ охрестив «чорна хмара», її безбожно крали з комбінату та продавали шинкарям. Порядні чоловіки з вишуканими манерами цю гидоту не пили. Правду кажуть: «на колір і смак товаришів нема». У різні періоди Радомишльський харчовий комбінат випускав також плодово-ягідні вина «Біле міцне», (по народному – «Біомецин»), «Золота осінь» («Зося»), «Оксамитова ніч», «Полуничне», «Солнцедар».
Зважаючи на дешевизну це «пійло» користувалось неабиякою популярністю серед усіх верств населення, особливо серед молоді. У передсвяткові та святкові дні радомишляни скуповували плодово-ягідні вина ящиками. Прощавай, печінка, але дешево. Вечорами над Радомишлем можна було почути пісню яку розпивали пьяні компанії «Від бутилки вина – не болить голова, а болить у того, хто не п’є нічого».
Від залізничної станції Ірша відправлялись товарні вагони з радомишльським вином у Заполяр’я. Експедитори, які супроводжували вагони з вином розповідали: «Коли потяг прибував у місце призначення – товарну станцію Мурманськ до вагону підходили незнайомі, пристойно вбрані чоловіки і, посміхаючись, запитували: «Що хітрі хохли, «чорнило» привезли з України?». Платили готівкою за весь вагон, у три-п’ять більше собівартості вина. Неймовірна сума на ті часи. Коли повертались назад до Радомишля, ділились грошовими знаками з керівництвом харчокомбінату, для того щоб керівництво направило їх з наступною партією. Правда, один порядний експедитор, який любив хильнути чарку, (а як же без цього), на зворотному шляху умудрився пропити «ліві гроші» у ресторанах. Такий-собі бізнес: вино – продав, гроші – пропив. Винятковий випадок. У директора харчокомбінату відвисла щелепа, коли дізнався про цей ганебний випадок. Такого вчинку від надійної людини він не міг передбачити. Далі справа техніки. Адміністрація харчокомбінату перевела «порядного експедитора» на роботу вантажником – у покарання за його вчинок. Як говорить народна мудрість «П’яниці нам не друзі, але й не вороги». Відома своїми крилатими виразами актриса Фаїна Раневська говорила «Гроші проп’єш – сором залишиться». Стверджують, що директор заводу Олександр Чорномор був на короткій нозі з вищими партійними бонзами міста. Брав на роботу п’яниць від яких відцурались всі, і жінок з кримінальним минулим. І люди відроджувались. Директор часто повторював: «Без роботи немає життя, без роботи життя не цікаве і не корисне».
Відомо, що у 60-80-ті роки спорт у місті був надзвичайно розвинутий. На футбольні матчі на стадіони у міському парку збирались сотні уболівальників. Дехто з них – не без пляшки. Як згадував радомишлянин Григорій Шкидченко популярним напоєм був «Портвейн», що його лагідно називали «порфюша». Улюблені кричалки тодішніх радомишльських фанів звучали так: «Надо водочкі для обводочкі, «солнцедара» для удара, пивка для ривка, самогону для обгону» та «хто не п’є той в состав не попаде». В той же час місцеві футбольні фанати вважали, що: «хто горілку не вживає – той поля не знає». Звичайним громадянам було байдуже, що кричалки були неетичними, головне – щоб за душу брало. Це при тому, що гучні слова зовсім не асоціювались з міцними, атлетичними хлопцями на футбольному полі.
У 60-80-ті роки пили все, що можна було дістати, і «все що горить». У радянські часи, і перші роки Незалежної України одеколон, насамперед «Тройний», вживали люди, які опинились на соціальному узбіччі життя – їх в народі називають «бомжами». Сучасна молодь навіть не уявляє, що одеколон пили в основному під час тяжкого похмілля. У наш час бомжі та бідні люди перейшли на чудодійну настоянку «Бояришник». Раніше вона називалась, як «Глоду настоянка» і виробляється в селі Станішівка Житомирської області. Цю настоянку можна вільно придбати за 17,5 грн. за флакон у радомишльських аптеках. В народі настоянки називають «фанфуриками». Дехто з п’яниць розбавляє фанфурикі водою, і з цього виходить «легкий коньяк» – первісний спосіб вживання напою. Якщо коротенько, – то винос мозку. Придумали навіть тост: «Не подумай, Боже, за похмілля, а прими за ліки». Поважні з розумними обличчями люди не вживають «фанфурики», але коли настає скрута, провінційні «аристократи» не цураються похмелитись і спиртовими настоянками. Але без закуски – дуже важко. Пересічні громадяни вживали державну горілку, яка дивувала своєю дешевизною, оскільки існувала державна монополія на виробництво цього напою. Пів літрова пляшка горілки коштувала 3 крб. 62 коп. радомишльські старожили пам’ятають, що у середині 60-х років минулого століття пів літрова пляшка горілки коштувала 2 крб.40 коп.
Місцевим краєзнавцям давно пора сказати народу правду: районне керівництво комуністичної партії пиячило, а районне керівництво комсомолу підлабузнювалися до першого секретаря і байдикували. Слід відмітити, що спиртні напої вживали не лише прості громадяни, але й люди з вищою освітою, і навіть керівники міста та району. Дехто з радомишльського партійного керівництва добряче закидав за комір. Комуністичні партійні бюрократи, разом із гостями з обласного Житомира чи республіканського Києва засідали у ресторані на другому поверсі, в окремому залі під назвою «Банкетний». Постійні відвідувачі в залі «Банкетний» вживали не лише горілку з державних заводів та радомишльське пиво, але й імпортні вина та коньяки, яких не було у вільному продажі у радомишльських магазинах. Райкомівські водії на службових автомобілях розвозили «п’яних як чип» керівників по домівках. Ці «професійні революціонери» будували комунізм чи робили вигляд, що будують між застіллями. Багато хто з них казав, що працювати потрібно не лише головою, але й печінкою. У такий спосіб вони духовно «збагачувались». Було б дивно, якщо партійні справи йшли інакше. Так траплялось, що «слуги народу», пили горілки більше ніж прості люди. Все людське партійному керівництву також притаманне. Партійні районні функціонери отримували в нагороду за свої заслуги колишні шляхетські маєтки, ті хто рангом нище – квартири у «хрущовках» з усіма зручностями.
Деякі з радомишльських лікарів, фельдшерів та зубників, також полюбляли випити. Зокрема – «вмазати» коньячку, як і усі творчі й інтелігентні люди. Огірочки порізали – і по чарочці випили. На похмілля, щоб тримати себе у тонусі, вживали медичний спирт. Дехто з них спивались до тремтіння в руках. Але їх з роботи не виганяли, тримали як першокласних фахівців. Це щира правда. Особливо відмітились хірург з лікарні села Леніно (зараз – Ставки. -Авт.) Володимир Сапотинський та дитячий лікар міської лікарні Олександр Прокопович Безсудний. Час від часу вони вирушали лікуватись до своїх колег Звоннікова та Борецького у обласний наркологічний диспансер у Житомирі. Лікарів по блату «підігрівали». Нище того місця, де спина закінчує свою назву, обласні лікарі вшивали їм так звану «торпеду». Це була крайня міра для тих, що п’ють «як коні». Якщо після цього людина вживала хоча б 100 грамів алкоголю, її очікувала тривала і болісна смерть. Друзі після повернення додому довго не тримались. Через деякий час безболісно скальпелем вирізали один у одного «торпеди». І п’янкі продовжувались. Питання до вірменського радіо: «Чому лікарський хрест червоний, а ветеринарний синій?» Відповідь: «Тому, що людські лікарі п’ють до покрасніння, а кінські лікарі – до посиніння».
Відомий далеко за межами Радомишля, керівник з великої літери, головний механік заводу капронових виробів «Алмаз» Валерій Бернацький, запроваджував на виробництві десятки раціоналізаторських пропозицій, спрямованих на механізацію праці робітників заводу, зниження собівартості продукції. Валерій мав надзвичайну працездатність. Інколи здавалось, що чоловік взагалі не відпочиває, постійно у русі, завжди у клопотах. Заслужений раціоналізатор України який потрапив під вплив «зеленого змія». Коли Валерій починав запивати, керівництво відправляло у місячну оплачувану відпустку. Золоті руки. Валерій Бернацький працював добре, але і вживав горілки за трьох. Вийшовши з алкогольного туману у тверезому стані приступав до роботи. Одного разу його направили до Києва у відрядження. В столиці десь ковтнув оковитої, запізнився на останній рейсовий автобус до Радомишля. Неподалік автостанції «Дачна», на трасі Київ-Житомир, намагався зупинити «попутку», але на п’яну руку попав під колеса автівки.
Спивались деякі освітяни. Олексій Гуляєв – вчитель фізики, який спромігся пропити батьківський будинок і п’яний замерз під чужим плотом. Олександр Йолкін – вчитель фізкультури, людина добрішої душі та інші. Від більшості педагогів Анатолій Петрович Аксьонкін відрізнявся своїм колоритом, викладав англійську мову у багатьох школах міста. Школярі його надзвичайно любили, оскільки він до всіх учнів виявляв виняткову лояльність і, незалежно від знань предмету, всяк час ставив позитивні оцінки. Одного разу в школі №1старшокласникам запропонували тему для твору: «Хто твій улюблений учитель?». Більшість учнів, на подив викладачів, написали, що улюблений педагог – Анатолій Петрович. Він був єдиний у районі вчитель – кандидат педагогічних наук, до речі, й до сьогодні. У молоді роки парубок пережив нерозділене кохання до однієї особи Алли Л., про яку завжди ніжно відгукувався. Анатолій Петрович вважав, що жінка не відповіла на його почуття через фізичну ваду – був кульгавим. Він довго страждав – від своєї ніяковості, свого уявного потворства, своєї сором’язливості та безнадійного кохання. У людей зі зламаною долею життя тяжке. Життєві негаразди надломили педагога, відтак почав прикладатися до чарки.
У всіх талановитих людей складний характер, і Анатолій не був винятком. Він завжди ходив з великим шкіряним імпортним портфелем, що його напідпитку інколи губив. Але щиросердні радомишляни підбирали і завжди повертали. Вчитель наливав у стакан трішки коньяку і на дві третини розбавляв водою. Пив не спішно, потім готував другу порцію – і цього було достатньо. Але якщо продовжував пити, то швидко п’янів і змінювався на очах. Однак ніколи не ставав агресивним, а просто вкладався спати. Ні від п’яного, ні від тверезого я ніколи не чув від нього грубого чи брутального слова. Вчитель часто хворів і лікувався, бо палив так багато, що лікарі взагалі не розуміли як він тримається. Його алкоголізм був самогубством, бо він й сам сказав: «Це найбільш легкий спосіб звести рахунки з життям». Але доля вирішила по іншому. Анатолій Петрович помер взимку на порозі власного будинку.
«Співпляшники» постійно споювали багатьох інтелігентів- пияк за їхній же рахунок. Алкогольна залежність розвивалась стрімко, адже всюди їх чекали «друзяки», а точніше товариші по чарці. Багато хто у стані сп’яніння роздарював своїм друзям коштовні речі, на ранок жалкували про це. Але повернути назад ніхто не наважувався. Алкоголізм призводить, певним чином, до роздвоєння особистості. У людині живе одночасно дві особи. Одна щедра та розгульна, як і всі п’яниці, а інша скнара, що рахує кожну копійку. Вони не розуміли, що всі так звані «друзі» – звичайні паразити та дармоїди, яким, за великим рахунком, немає до них справи. Людина довіряє свої внутрішні переживання товаришу по чарці, який відразу біжить ділитися почутим з іншими людьми, насміхаючись та зловтішаючись. Як це не було банально, але багатьох до смерті довели оті «товариші». З морально-етичних міркувань не називаю прізвища цих персонажів. У пам’яті радомишлян вони залишились надовго.
Президія ВР СРСР 16 травня 1985 року видала указ «Про посилення боротьби з пияцтвом та алкоголізмом». Слідом за ним повсюдно активізувався рух за тверезість. У Радомишлі, теж утворилися «спілки тверезості». Лектори, переважно з Житомиру, їздили по підприємствах міста та району з лекціями про шкоду алкоголізму. Супутником агітатора називали штопор. Бо після кожної лекції керівництво підприємства влаштовувало банкет, і штопором, який був у агітатора, відкорковували пляшки з вином. З вуст деяких лекторів лунало гасло: «Палиш, п’єш вино і пиво – ти посібник Тель-Авіву». Усі намагання жалюгідних брехунів-агітаторів змінити спосіб життя радомишлян накрились «мідним тазом».
Втім і сьогодні трапляються гучні зібрання ура-патріотів, після яких багато хто напивається до ганебного стану і починає лаяти жидів та владу. Але ж не жиди горілку силою у горлянку патріотам заливають. Самі п’єте. Ганебно.
А на тлі перебудовчої боротьби з пияцтвом радомишльські райкомівські комсомольці влаштовували у місті показові «безалкогольні весілля». Перше безалкогольне весілля святкував у місцевому ресторані наречений Ігор Шахман. Перебудова не вплинула на список меню у ресторані. Навіть горбачовська антиалкогольна компанія була не в указ. Хоча була спроба внести «сухий закон». На першому безалкогольному весіллі подавали лише шампанське. Після першої чарки замість звичного пожвавлення настала гробова тиша – лише лунало, як вилки стукають. Мабуть, наречений перелякався, що свято не вдасться, і розпорядився, щоб подали в чайниках міцніші напої. Зал аж зітхнув з полегшенням, застільники весело загомоніли. На тому тлі, вірогідно, й з’явилась приказка: «Хто не курить і не п’є, той здоровеньким помре».
Фото автора.
У ту пору у місті ввели карточну систему на горілку – дві пляшки у руки на місяць. Навряд чи у когось з жителів Радомишля зберігся хоча б один талон на горілку. Звичайній людині у життєвих справах без пів літра не обійтись. В той час казали: «Шампанське думає, що воно – свято, а горілка знає, що таке життя». Свободи було хоч залийся, інформації безліч, а за горілкою стояли величезні черги у вино-горілчаний відділ радомишльського гастроному і спеціалізованого магазину «Горілка», який містився по вулиці Леніна (у наш час Мала Житомирська №4). У результаті «горбачовської» антиалкогольної компанії держава недорахувалась 70 млд. карбованців, що призвело до розбалансування бюджету і стало одним із факторів розпаду СРСР. По факту це була наша спільна держава, спадщину якої ми проживаємо до сьогоднішнього дня.
Історія – давно вже процес взаємодії істориків та фактів, тим більше, що у зламні моменти долі держави істориками стають майже всі. Але хіба є у кого-небудь монополія на історичну правду? З усім хорошим чи поганим минуле стало частиною нашого життя. Неможна нічого забувати, як і неможливо й щось повернути. Якою б не була пам’ять про минуле, вона не повинна затмарювати розум і погляд, спрямовані у майбутнє.
Олександр Пирогов
м. Радомишль
