13 вересня Україна вшановує пам’ять українців, яких у 1944–1951 роках примусово виселяли з Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Південного Підляшшя, Любачівщини та Західної Бойківщини. За актуальними даними Українського інституту національної пам’яті, внаслідок кількох депортаційних акцій рідного дому були позбавлені близько 670 тисяч людей.
За цією цифрою — сотні тисяч окремих доріг. Діти на возах, дорослі поруч пішки, речі, які вдалося схопити з дому, очікування ешелону просто неба, а потім — товарний вагон і невідоме місце призначення.
«Ніхто не знав, куди нас везуть. І як? Погрузили нас в товарні вагони», — згадувала Галина Мостранська, яка пережила депортацію дитиною.
Угода обіцяла добровільний переїзд
Початком масштабного виселення стала угода, підписана 9 вересня 1944 року в Любліні між урядом Української РСР та Польським комітетом національного визволення. Документ передбачав переселення українського населення з території Польщі до УРСР, а польського — у зворотному напрямку.
Формально переїзд мав бути добровільним. Людям обіцяли можливість взяти до двох тонн особистих речей на родину, оцінити залишене майно, отримати компенсацію та землю на новому місці.
На практиці все дедалі більше перетворювалося на примус. Український інститут національної пам’яті зазначає, що застосовували залякування, тиск, репресії та військову силу. З осені 1945 року до виселень безпосередньо залучили три дивізії Війська Польського.
Перший ешелон — 28 вагонів
Один із перших ешелонів вирушив із села Стрільці Грубешівського повіту. У 28 вагонах їхали 290 людей із 78 господарств. Кінцевою точкою визначили Ново-Хортицю Запорізької області.
Дорога могла тривати тижнями. За матеріалами УІНП, на залізничних станціях люди іноді чекали відправлення просто неба тижнями або навіть місяцями — без нормальних санітарних умов, медичної допомоги та харчування. У товарних вагонах їх нерідко везли разом із худобою, а шлях до місця поселення міг затягнутися до місяця.
Депортованих розселяли по 17 областях УРСР — від Галичини до Причорномор’я, Слобожанщини, Донеччини та Луганщини. Найбільше осіло на Тернопільщині та в сусідніх областях.
Чотири хвилі виселення
- 1944–1946 роки: за угодою 1944 року до УРСР примусово переселили понад 482 тисячі українців.
- 1947 рік: під час акції «Вісла» від 137 до 150 тисяч українців виселили з рідних місць і розпорошили по північних та західних районах Польщі.
- 1948 рік: після зміни демаркаційної лінії в районі верхнього Сяну вглиб УРСР виселили 9125 українців.
- 1951 рік: після радянсько-польського обміну ділянками територій переселили ще майже 33 тисячі українців.
У свіжій довідці до Дня пам’яті УІНП оцінює загальну кількість примусово виселених у 1944–1951 роках приблизно у 670 тисяч людей.
Що сталося під час акції «Вісла»
Навіть після завершення масового виселення до УРСР українське населення залишалося на південному сході Польщі. 28 квітня 1947 року польський комуністичний режим розпочав акцію «Вісла».
Офіційним приводом була боротьба з підпіллям УПА, однак українців масово виселяли з етнічних територій і розпорошували по півночі та заходу Польщі. УІНП зазначає, що метою такої політики було також руйнування компактних українських громад.
Майже 4 тисячі людей, яких підозрювали у співпраці з українським підпіллям, ув’язнили в таборі Явожно. Серед них були 823 жінки та 27 священників. За даними Інституту, близько 200 в’язнів загинули.
Дім залишався там, повернутися було майже неможливо
На новому місці переселенці часто не отримували того, що їм обіцяли. Людей селили у чужих будинках, непридатних приміщеннях або колишніх німецьких колоніях. Гірським родинам із Карпат доводилося звикати до степу, а господарям — до радянських колгоспів.
Багато хто намагався перебратися назад у західні області або повернутися до Польщі, однак людей затримували на кордоні. Депортації розірвали громади, сімейні зв’язки й звичний уклад цілих регіонів.
Для деяких родин історія втрати дому повторилася вже через десятиліття. Частина депортованих осіла у південних і східних областях України, які після 2014 року опинилися під окупацією або біля фронту. Деякі сім’ї знову були змушені залишити свої домівки.
Чому День пам’яті припадає на другу неділю вересня
У 2018 році Верховна Рада встановила День пам’яті українців — жертв примусового виселення. Його щороку відзначають у другу неділю вересня.
У 2026 році ця дата припала на 13 вересня. Цього дня згадують людей, які втратили не лише будинки й землю. Наслідком депортацій стало руйнування історичних громад Лемківщини, Холмщини, Надсяння, Підляшшя, Любачівщини та Західної Бойківщини.
Історія українських земель, що опинилися за сучасними державними кордонами, значно ширша. На Суботі Онлайн ми також розповідали про Стародубщину — історичний український край, який нині перебуває у складі Росії.
Важливі новини та пояснення — поруч із вами.
Читайте більше на Telegram-каналі Субота Онлайн та на сторінці у Facebook.
