Житомирський композитор, музикант, режисер та поет Костянтин Яновський немов порив свіжого вітру увірвався в музичне життя Житомирщини 80-90х років. Зробив його яскравішим, креативнішим, збагатив новими ідеями, проектами, і, звичайно, своїми піснями. Костянтин Яновський керував відомими на той час вокально-інструментальними ансамблями, працював на телебаченні, його було призначено головним режисером Житомирської обласної державної телерадіокомпанії. Життя Костянтина – бурхливий творчий потік, який зупинила смертельна онкологічна хвороба. У 2006 році його не стало. Доля відвела цій талановитій людині лише 46 років, але кожен рік він жив, як останній.
Пісня “Свіча” вразила глядачів “Червоної Рути”
Костянтин з дитинства жив у світі музики, тому після школи вступив у Житомирське музичне училище, і вже на другому курсі його запросили до популярного вокально-інструментального ансамблю «Роси», де він здобув перший професійний досвід і відчув, що таке популярність. Згодом Костянтин став музичним керівником та клавішником в Дніпропетровському гурті «Водограй», а потім керував Івано-Франківським гуртом “Беркут”.Влітку 1991 року до Костянтина Яновського прийшла всеукраїнська слава композитора: його пісня “Свіча” вразила глядачів ІІ Всеукраїнського фестивалю популярної музики «Червона рута» в Запоріжжі. Пісні Костянтина звучали і на ІІІ Всеукраїнському фестивалі «Червона рута» в Донецьку, де він був присутній вже як режисер Житомирського обласного телебачення. Чимало його пісень, зокрема «Іду до вас» та «Калинові острови», стали класикою української естради і досі виконуються молодими співаками.
“Костя у роботі випереджав свій час”
Газета “Субота” поговорила з колегами та друзями відомого музиканта, які разом працювали, творили, виступали, раділи досягненням і переживали невдачі, які дуже трепетно бережуть пам’ять про свого друга і кумира.
Ігор Грач – музичний керівник Житомирського академічного театру ляльок, який багато років працював у обласній телерадіокомпанії разом з Костянтином Яновським, так згадує про свого колегу і друга:
– Костянтин був не лише моїм другом, однодумцем і колегою, а ще і родичем, тому що його рідна сестра стала моєю дружиною. Пам’ятаю, як його мати розповідала, що з самого раннього дитинства Костя тягнувся до музики. Мати була керівником відділу культури Радомишльського району і звичайно брала малого Костика на всі концерти. Одного разу виступав народний артист України Олександр Білаш. Коли почався концерт і маестро сів за рояль, всі побачили, що під роялем сидить маленький хлопчик і з великою цікавістю спостерігає за тим, що відбувається. Його швидко витягли з під роялю, і він зізнався, що хотів бути ближче за всіх до музики. Білаш взяв його на руки та запитав: “Хочеш бути музикантом?”. Костя без вагань сказав: “Так”. Взагалі він був багатогранною людиною. Він робив цікаві вироби із дерева, прекрасно малював і аквареллю, і олівцем, але не афішував цього, творив просто для себе. Головним його призначенням була музика.
Коли Костя прийшов на Житомирське телебачення, там все змінилося на краще: з’явились нові програми, нові підходи, бачення, ідеї. Я пам’ятаю, що завдяки йому з радіоцентру до телецентру перевезли великий і дуже дорогий рояль преміум класу August Förster, яких у Житомирі одиниці. Запрацювала концертна студія. Розумієте, Костя був далекоглядний, він прораховував на багато кроків вперед і у роботі випереджав свій час, диктував нову моду. До нього одразу стали прислухатися та поважати за талант, сміливість та креативність. Він дуже швидко завоював довіру та авторитет, отримав посаду режисера, а незадовго до кінця життя став головним режисером. Всі нововведення на телебаченні були пов’язані з Костею. Він писав пісні для багатьох українських співаків, зокрема Ірина Шинкарук вигравала конкурси, виступаючи з його піснями. Працювати з ним було не просто, адже, як всі творчі люди, він був дуже емоційний та вимогливий, на зйомках та репетиціях були і сварки і суперечки, але після закінчення він збирав весь колектив і всім щиро дякував за роботу. Це було його залізне правило, і за це його любили. Останні чотири роки, коли він боровся з онкологічною хворобою, він працював ще більше і жив так, наче боявся чогось не встигнути. У мене є фотографія, як він 8-го березня 2006 року дарує букет квітів своїй дружині, а буквально через кілька днів його не стало… Все, що робив Костя, було від щирого серця, його вірші і музика так впливали на людей, що деякі просто плакали від враження і глибини почуттів… У Кості залишилась дружина і дорослий син. Він зараз директор сирзаводу, дуже хороша людина.
“Костя – людина з тонкою і чистою душею”
Ось що розповів газеті Юрій Градовський – народний артист України, друг і колега Костянтина Яновського.
– З Костянтином Яновським доля звела мене в далеких 80-х… А в справжню чоловічу дружбу це знайомство переросло в 1989 році, коли ми брали участь у фестивалі «Червона рута» в Чернівцях. 15 днів спілкування і роздумів про майбутнє української пісні… Я щасливий від того, що є першим виконавцем його пісень “До батька”, “Перший сніг”, що в нашому спільному доробку такі пісні, як “Вітання другу”, “Течія”, “Житичі – вперед!” та інші. А ще музика до вистав обласного драмтеатру імені І. Кочерги. А ще – перший відеокліп, який відзняв Костя на одну з моїх пісень, працюючи вже в якості режисера музичних програм новоствореного обласного телебачення. Саме він запропонував назвати стиль, в якому грали “Древляни” «весільним бітом» і створити на цій основі цілу професійну концертну програму. Будучи вже тяжко хворим, він аранжував “Гімн Житомирського політеху”. По завершенню цієї роботи Костя подивився на мене і сказав: ” Ну, що, друже, це наша остання робота…” Яновський горів життям, друзями, роботою, музикою. Його життєва свічка погасла на наших з Ігорем Грачем руках, але пісні, які написані душею, вже давно стали народними! Ще один штрих: на девʼятий день зібралися друзі, щоб згадати Костянтина… Дружина принесла клаптик паперу, який знайшла, прибираючи постільну білизну. На ньому рукою Кості було написано:
І прийде день, коли мене не стане,
Тож сядьте, друзі, за дубовий стіл
І пригадайте, що ви є древляни,
І дай Вам Бог багато сил…
Звуки пісні розтануть в тумані,
Я не зойкну і не закричу,
Тільки, друзі, з Вами я востаннє
Замість чарки підніму свічу!..
“Костя умів слухати душу”
Василь Головецький – письменник, поет, заслужений журналіст України, який багато років пліч-о-пліч працював у обласній Житомирській радіокомпанії з Костянтином Яновським, на згадку про свого колегу і друга написав есе “Кава з Костянтином Яновським”.
“Мені раптом так захотілося випити кави з Костею Яновським! Я вже навіть і кав’ярню примітив – там було б затишно сидіти удвох на терасі і дивитися, як поруч виграє травневий фонтан і пустують щасливі діти: Костик любив маленьких дітей! Ми пригубили б коньяк і вдихнули б насолоду запашної кави. І помовчали б: у таких випадках мовчання просто безцінне. А потім Костя поглянув би мені пильно в очі і запитав би: «Як життя?». Але не «для годиться», як переважно запитують, а по-справжньому щиро. Він умів слухати душу, яка сповідається, а це дано далеко не кожному. І я помаленьку розказував би йому про себе: де і як зараз живу, і що мене особливо турбує і болить. І по його глибоко замислених очах зрозумів би, що його це теж зачепило. Він довго розпитував би про свою хрещеницю («Як справи у твоєї доці?!), про моїх 10 онуків і першу правнучку: Костик любив маленьких дітей!
Ми пригубили б вдруге, і я вийняв би з кишені куртки зіжмаканий зошит в клітинку. Той, в якому я у парку біля Житнього ринку, нашвидкуруч перекусивши, пишу свої вірші. Костя узяв би одну з чернеток і сказав би, уважно прочитавши: «А ти знаєш, нічого! Може вийти непогана пісня!». Він тут же наспівав би мелодію і енергійними пальцями музиканта почав би настукувати ритм на столику з коньяком і кавою.
У нас було багато спільних пісень. Вони виникали якось несподівано, стихійно, і він повсякчас підштовхував мене, заохочував до написання віршів, радів моїм книгам, моїм удачам. Так було з перших травневих днів 1992 року, коли ми з ним познайомилися і почали працювати у Житомирі на новоствореному обласному телебаченні, аж до його несподіваного відльоту у Вічність 2006 року…
Він умів радіти щиро! Він умів слухати! Він умів співчувати, радити і застерігати мене від необачних вчинків! Він був справжнім, а не підробним! І тому його так не вистачає мені сьогодні! Знайомих – сотні, але до душі, коли їй непереливки, майже ніхто не достукується. А він заходив у неї одразу! Костю, пішли на каву! Запрошую! “
* * *
Нам усім дуже не вистачає Костянтина – творчої, глибокої, непересічної людини, яка постійно рухалась вперед, захоплювала інших і робила життя яскравішим. Костянтин і тепер говорить з нами своїми піснями, і кожного разу в них відкриваєш для себе щось нове…
Джерело: Народний тижневик “Субота”
Автор: Сніжана Смирнова
