“Метою Української повстанської армії була соборна Україна зі столицею в Києві”

Напад Росії змусив багатьох переосмислити минуле

Верховна Рада ухвалила постанову про відзначення 80-річчя Української повстанської армії на державному рівні. Що поклало початок цьому формуванню?

– Українська головна визвольна рада – підпільний уряд, створений за ініціативи Організації українських націоналістів – оголосила 14 жовтня 1947 року Днем Української повстанської армії. Це була символічна дата.

Ініціатива йшла від волинських оунівців на чолі з референтом Василем Іваховим на псевдо “Сом” і “Сонар”. Він заснував старшинську школу, яку організували 1941 року. Потребу армії аргументував тим, що всі навколо воювали, а ми тільки проповідували ідею самостійної держави. Німці арештовували оунівців і розстрілювали. Народ називав їх мучениками й апостолами, які тільки терпіли знущання.

Розробили мобілізаційний план, принципи й засади. На початку 1943 року сформували перші відділи. Назвали Українською визвольною армією, а з квітня 1943-го – Українською повстанською армією. Назву запозичили в отамана Бульби-­Боровця, який діяв на Волині.

Василь Івахів очолив підрозділи ОУН, а потім став головнокомандувачем УПА. 13 травня 1943 року він із частиною штабу потрапив у засідку німців під селом Чорниш на Волині й загинув.

Чи долучився Бульба-Боровець до розбудови Української повстанської армії ще якось?

– Він створив невеликі загони 1942-го. Чисельність вояків ОУН швидко стала переважати армію Бульби-Боровця. Почали проводити спільні операції проти німців. Та отаман хотів очолити об’єднане формування. Також вів переговори з нацистами, сподівався на спільну боротьбу проти комуністів. Домовитися ні з ким не зміг, тому бандерівці почали примусове об’єднання, роззброювали вояків Боровця, відпускали чи приймали у свої лави.

Коли отаман вкотре запропонував співпрацю німцям, його відправили в концтабір.

Хто йшов в Українську повстанську армію?

– Рядовий склад – молоді селяни, більшість не входила до ОУН, часто без військового досвіду. Ішли в УПА, бо не могли терпіти окупаційну політику нацистів і терор, щоб захистити рідних. Хтось симпатизував ідеї незалежності України.

Командирами ставали переважно кадрові оунівці. Це була справа їхнього життя. Багато хто з них служив у арміях інших країн, найчастіше – в польській.

Приймали до УПА й червоноармійців, які тікали з німецького полону. Серед них були й офіцери.

Як представники інших народів долучалися до Української повстанської армії?

– Представники 34 національностей воювали в її лавах. Це місцеві меншини – євреї, чехи, поляки. Зафіксовані випадки перебування ромів у лавах повстанців. Також білоруси, казахи, таджики, вірмени, грузини, азербайджанці. Найбільшу частку становили росіяни. Це були червоноармійці, які потрапляли в оточення на початку радянсько-­німецької війни й залишилися жити на західно­українських землях. Або тікали з таборів для військовополонених.

Коли лінія фронту 1944-го рухалася зі сходу на захід і наближалися радянські війська чи партизани, то іноземні підрозділи УПА переходили до них. Вони не стали ідейними українськими націоналістами, а використали службу в УПА як можливість врятуватися від нацистів. Так само євреї рятувалися від Голокосту.

Цікава історія була в бельгійського солдата Альберта Газенбрукса. 1940-го потрапив у полон до німців. Його відправили на примусові роботи на території України. Утік і хотів повернутися на батьківщину. На Рівненщині його зустріли повстанці й запропонували долучитися до них. Оцінили його знання французької, німецької, англійської, влаштували у структуру пропаганди. На початку 1944-го у Сколівському районі в Карпатах почала працювати підпільна радіостанція “Вільна Україна”. Газенбрукс став диктором, вів передачі іноземними мовами. Наступного року чекісти вистежили радіо­студію й узяли Альберта в полон. Він пройшов табори, після смерті Сталіна повернувся до родини. Брав участь у відзначенні Дня УПА разом з українськими емігрантами й виступав українською.

Волинь межує із землями, заселеними білорусами й поляками. Чи були там формування, подібні до Української повстанської армії?

– У білорусів такого самостійницького руху не було. Діяли колабораціоністи, з них нацисти утворювали допоміжні формування. Іноді пишуть про Міхала Вітушка, якого називають командиром післявоєнного антикомуністичного спротиву. Але він вів боротьбу за підтримки німців. Загинув наприкінці війни.

Польща до початку Другої світової була незалежна й мала армію. Після поразки від німців офіцери розвивали партизанський рух. Найбільшим формуванням була Армія крайова, що підпорядковувалася польському уряду в Лондоні. Боролися за відновлення країни в довоєнних межах, включно з Галичиною та Волинню. Через це конфліктували з УПА.

Після завершення війни і встановлення прорадянського уряду у Варшаві на основі польських партизанських формувань виникли антикомуністичні організації. Її представники проводили з українцями спільні операції. Найвідоміша – напад на радянський гарнізон у містечку Грубешів. Розгромили кілька опорних пунктів і випустили в’язнів.

1947-го польський уряд оголосив амністію для партизанів – і більшість їх покинула боротьбу. Залишилося кілька тисяч, які не становили впливової сили.

Повстанцям доводилося воювати з більшими силами вермахту, а потім – із червоною армією. Як командирам вдавалося згуртувати бійців і налаштувати на таке протистояння?

– У кожній сотні були політичні виховники. Пояснювали, куди потрапили вояки й за що воює Українська повстанська армія. Читали підпільну пресу з хроніками подій. Обов’язковим ритуалом було читання молитви вранці та декалога українського націоналіста – переліку 10 світоглядних тверджень – увечері.

У селах, які контролювали упівці, діяли політичні й освітні референтури. Вони організовували хорові колективи, концерти, поетичні вечори. Головна команда УПА видавала журнал “До зброї”, пізніше – “Повстанець”. На рівні округ існували свої видання.

Метою Української повстанської армії була соборна Україна зі столицею в Києві.

14 жовтня також відзначають Покрову, свято, яке особливо шанували запорожці. Чи було в ідеології Української повстанської армії місце для козаків?

– УПА приділяла багато уваги минулим перемогам українців. Козаччина багата на таку звитягу, тому до неї зверталися часто. Підрозділам давали імена полковника Івана Богуна, гетьманів Петра Сагайдачного, Богдана Хмельницького, Івана Мазепи.

Простежувалася аналогія із запорожцями й у документах УПА. На Волині рядового упівця називали козаком. Ця традиція перейшла від Армії УНР. Деякі командири забороняли носити бороди, але заохочували виголювати козацькі вуса й оселедці. У газетах публікували інформацію про перемоги козаків. Одна з бригад УПА мала назву “Жовті Води” – на честь битви 1647-го під проводом Богдана Хмельницького.

Якою зброєю користувалися повстанці?

– Зброя була трофейна. Оунівці багато зібрали влітку 1941-го, під час відступу червоної армії, – радянські гвинтівки Мосіна, Токарєва, кулемет “Максим”, Дегтярова, німецькі гвинтівки Маузера, автомати МП 40, гармати. Складували в потаємних схронах. Частина оунівців служила в німецькій поліції та передавала зброю в підпілля.

Навесні-влітку 1944-го на Галичині й Волині нацисти відступали й намагалися уникати боїв з УПА. Командири домовлялися з повстанцями про припинення вогню. За це могли віддячити зброєю чи боєприпасами.

Також були кустарні майстерні, де ремонтували чи переробляли зброю. У одній із таких біля Володимира-Волинського зібрали танк. Узяли корпус Т-26 і поставили на шасі гусеничного трактора СТЗ-5. Використали в грудні 1943-го. Покинули на полі бою, бо закінчилося пальне. У документах зафіксовано до десятка випадків використання повстанцями бойових машин.

1944-го на Станіславщині, нині Івано-Франківська область, упівці підняли в небо трофейний німецький літак Messerschmitt. Намалювали на ньому тризуби. Розкидали листівки, посадили й розібрали.

Чи підтримували Українську повстанську армію за кордоном?

– Велика заслуга в активізації цієї роботи належить упівцям, які після війни опинилися на території Польщі й вирушили з боями через Чехословаччину й Австрію на територію Німеччини, підконтрольну Сполученим Штатам Америки. Вони хотіли показати світу й українській діаспорі, що боротьба триває.

Тоді в Баварію дійшла сотня командира “Громенка”. Повідомлення про повстанців з’явились у провідних газетах світу. Та можливості українців були невеликі. Організувати суттєву допомогу побратимам на Галичині та Волині їм не вдалося. Було сподівання на нову війну між Заходом і Радянським Союзом, яку можна було б використати для відокремлення України. Та марно.

Найактивніший період діяльності Української повстанської армії – 1943–1950 роки – пов’язаний із командиром Романом Шухевичем.

– Шухевич був командиром УПА найдовше не лише в українському повстанському середовищі, а й серед усіх антикомуністичних рухів. Це кваліфікований підпільник, конспіратор і військовий. Був невловимий для ворожих спецслужб. У Радянському Союзі на нього завели справу під криптонімом “Вовк”. Підшивали всі матеріали і свідчення, що могли б допомогти чекістам вистежити командира.

Міг у формі радянського офіцера прийти в лікарню провідати батька. 1949-го з фіктивними документами їздив у санаторій в Одесу. На той час більшість повстанських командирів потрапила в полон або загинула. Радянські спецслужби набили руку в організації провокацій та агентурних комбінацій.

1950-го дізналися і про місцеперебування Шухевича. Намагалися взяти живим, щоб використати у пропагандистських цілях. Командир УПА застрелився.

Упівці боролися за самостійну Україну, але визнання отримали тільки 2015-го. Чи достатньо вони вшановані нині?

– Історія Української повстанської армії була недосліджена й перекручена. Суспільству та владі бракувало належного розуміння цієї сторінки минулого. Закон про ветеранів початку 1990-х частково визнавав вояків УПА. Вони мали відповідати критерію “боролися проти нацистів і не вчиняли воєнних злочинів”. Але таких дожило мало, ­більшість вступила в боротьбу після відступу німців. Тому вони опинилися поза межами закону.

Їх визнавали борцями за незалежність обласні ради, які виділяли гроші на доплати й пільги з місцевих бюджетів. Історики й активісти домагалися визнання на державному рівні.

Напад Росії на Україну 2014-го змусив багатьох громадян переосмислити минуле. Кількість прихильників визнання УПА стрімко зросла. У пакет декомунізаційних законів внесли документ, що офіційно закріпив за упівцями статус борців за незалежність України й учасників бойових дій, відповідні пільги.

У травні 2022-го в Україні з’явилася нова військова відзнака – Хрест бойових заслуг. Вона має таку ж назву, призначення та вигляд, як і нагорода Української повстанської армії. Це була її найвища військова відзнака, яку запровадили 1944 року?

– До створення нагород УПА підійшли професійно. Хоча армія була повстанська, будували її за всіма канонами регулярних формувань. Мали достатньо фахівців, які могли візуалізувати нагороди. Найбільше доклався художник Ніл Хасевич із Рівненщини. Він створив багато малюнків, ескізів та кліше для візуальної пропаганди й розробив Хрест бойових заслуг. Налагодити виробництво в підпільних умовах не могли. Невелику партію виготовили в Західній Європі й таємними каналами передали в Україну. Нагороджували за наказом штабу, але здебільшого відзнаки не вручали.

Ця нагорода представляє суто українську незалежну традицію і затребувана нині. Бо велику частину орденів та медалей ми успадкували від Радянського Союзу. Дещо змінили, щось перейменували, як-от Золоту зірку Героя України.

Американський інститут дослідження війни назвав Мелітополь центром партизанського руху в нинішній російсько-українській війні. Чи можемо порівняти діяльність цієї мережі з УПА?

– У 1940-х боролися проти влади російських імперіалістів-комуністів, і тепер на окупованих територіях доводиться протистояти кремлівським шовіністам, які хочуть ліквідації незалежної України. Вони вважають себе спадкоємцями тоталітарних вождів. Це видно по відновленню в загарбаних містах пам’ятників Леніну та перейменуванню вулиць на честь чекістів.

Тактика повстанських рухів – подібна. Що конкретніше із дій УПА використовують мелітопольці, важко сказати, бо відсутня повна інформація.

Та ситуація в нинішніх партизанів краща, бо під час Другої світової повстанці не мали підтримки ззовні. Як це було в поляків, французів чи радянських партизанів.

Уряд Української Народної Республіки в екзилі не підтримував УПА, бо ОУН виникла саме на противагу йому. Унеерівська еміграція воліла дотримуватися умов Варшавського договору з поляками й великою мірою існувала завдяки їм. Спільно з німцями розраховували перемогти Радянський Союз. Оунівці ставилися вороже до поляків, бо боролися з ними у 1930-х на Галичині. Притому серед активних діячів ОУН було й багато колишніх старшин Армії УНР – Євген Коновалець, Андрій Мельник, Микола Сціборський, Ріко Ярий. Оунівці й упівці шанували Симона Петлюру, відзначали День зброї 31 серпня – на честь взяття Києва 1919-го спільними зусиллями армій УНР і ЗУНР. Та під час Другої світової уряд УНР і ОУН-УПА діяли все-таки окремо.

Нині ми маємо державу та Збройні сили, які громлять ворога на фронті. Відповідно, партизани можуть координувати з ними власну діяльність. Своїми діями наближають перемогу.