Втрата чергового Героя України — це не лише особиста трагедія для його родини, а й невимовне випробування для громади, яка повинна зберігати пам’ять про своїх захисників. Кожна така історія викликає біль, але водночас нагадує про відданість і жертовність тих, хто став на захист свободи і незалежності України. Одним із таких Героїв став 19-річний бердичівлянин Артур Данилюк. Його історія — це свідчення безмежної любові до рідної землі та безмежної жертовності заради Перемоги.
Артур Данилюк: від мрії до лав «АЗОВу»
Артур Данилюк був звичайним хлопцем із Бердичева, але його мрії та рішучість робили його незвичайним. Народився у родині, де був єдиною і пізньою дитиною, він з раннього віку відчував відповідальність за близьких і готовність допомагати іншим.
«Ну, по-перше, він у мене був пізньою дитиною, я народила його у 40 років. Це була неочікувана, але бажана дитина», — ділиться спогадами Галина Анатоліївна Данилюк, мати Артура. Вона згадує, як її син ріс тихим, але неймовірно добрим і чутливим хлопцем. «Він мені завжди казав: «Мамо, я тобі все віддам, я тебе дуже люблю, мені для тебе нічого не шкода».
Після 9 класу Артур вирішив піти навчатися на каменяра, але його справжньою мрією було стати військовим, а саме — штурмовиком у полку «АЗОВ». Це рішення стало для матері великим шоком, але хлопець був непохитним у своєму виборі. «Всі його відмовляли, але він був незворушний. Він казав: «Це – моє» Артур вступив до лав «АЗОВу» 12 січня 2024 року, підписавши контракт. Для нього це було більше, ніж військова служба — це був поклик серця.
Попри те, що його мати має інвалідність та проблеми з тазостегновими суглобами, хлопець був непохитний у своєму виборі. Матері він казав, що вона у нього сильна, і він лише тобі почне збирати документи на своє звільнення, коли вона вже не зможе самостійно пересуватися і потребуватиме постійного догляду. До того часу він буде захищати Україну.
Останні місяці життя: військова підготовка та героїчна загибель
«У нього була посилена підготовка. Він завжди казав, що в них найкращі інструктори, психологи, все на найвищому рівні. Дуже було важко, але він не здавався», — розповідає Галина Анатоліївна. Артур завжди мріяв про момент, коли йому вручать шеврон «АЗОВу», але так сталося, що на той момент він трохи захворів і не зміг бути присутнім на церемонії. Шеврон йому обіцяли вручити вже на бойових позиціях, але цю мрію не судилося здійснити — шеврон передали матері вже після його смерті.
З гордістю в голосі мати розповідає про те, як Артур отримав кулемет і наскільки щасливим він був у цей момент. Його радість була настільки сильною, що його друзі навіть зазначали, що ніколи раніше не бачили його таким щасливим.
Хлопець ретельно готувався до служби, він відкрив собі картковий рахунок, куди родичі та друзі переказували кошти на військове спорядження. Звісно, військова частина забезпечувала усім необхідним – однак він курував собі якісніше, надійніше спорядження, яке коштувало чималих грошей.
Однак, життя Артура трагічно обірвалося під час боїв у Наліпівці, Донецькій області. «Останній раз син вийшов на зв’язок 6 вересня, а 13-го мені повідомили, що він зник безвісти», — згадує Галина. Пізніше стало відомо, що Артур загинув під час сильного обстрілу наших позицій. Він з побратимами знаходився у приміщенні школи, коли осколок снаряду потрапив йому у скроню, залетівши під каску. Хлопець помер одразу, навіть не зрозумівши, що трапилось…
Конфлікт із ЖЕКом: байдужість чи неповага?
Після загибелі Артура Данилюка його мати зіткнулася не лише з величезною втратою, але й із байдужістю з боку місцевих органів влади, зокрема ЖЕКу, що обслуговує їхню будівлю. «Коли я готувалася до поховання сина, то звернула увагу на жахливий стан прибудинкової території. Ми живемо у багатоповерховому будинку по вулиці Героїв України, 4а», — розповідає Галина Анатоліївна. Вона зателефонувала до ЖЕКу з проханням привести територію до належного вигляду, розповівши про трагічні обставини. Їй пояснили що знають про ситуацію і на місце направили двірників.
«Я пішла замовити квіти для сина і коли вийшла то побачила що стоїть контейнер для сміття біля будинку і ходить двірник, підмітає. Коли я повернулась, нікого вже не було. А листя так і лишилося лежати. Якраз там, де мені потрібно будо ставити квіти, стола та труну. Знову набрала ЖЕК, де мені сказали що працівник був і все прибрав» – каже Галина Анатоліївна. Жінка була обурена тим, що їх намагаються обманути, а тому поскаржилася що буде звертатися на «гарячу лінію». Буквально відразу ж у двір прибіг той самий двірник, але замість вибачень почав кричати на матір загиблого героя. Він казав, що йому не платять зарплату,що то взагалі не його територія і що він взагалі не зобов’язаний тут прибирати чи тягнути контейнери.
Тому жінці не залишилося нічого іншого, як взяти віника та почати самотужки розгрібати листя. До неї приєдналися інші сусіди, і вони разом впорядкували територію, щоб постійно провести воїна в останній путь. Галина Анатоліївна попросила сусідку Катю зняти відео з прибирання та поширити його у соціальних мережах, щоб звернути увагу на ганебну поведінку управителя.
«Правда, на другий день керуюча справами Бердичівського виконкому Лариса Котнюк відреагувала на ситуацію, і зовсім сторонні люди прибирали наш двір, виконуючи роботу працівників ЖЕка. Я їх звісно потім всіх зібрала, подякувала за турботу. Не знаю, як можна так відноситися. Це ж не День народження, не весілля якесь. Це просто повага має якась бути не лише до мого сина – до кожного, хто віддає своє життя за Україну» – каже мати загиблого захисника.
Вона не приховує свого обурення: «Як можна так ставитися до пам’яті людей, які віддають своє життя за нашу країну? Це ж не день народження, не весілля. Це має бути просто елементарна повага до родин загиблих героїв.»
Проблема байдужості: самотність родин героїв
Історія Галини Данилюк, на жаль, не є поодинокою. Вона відкриває глибшу проблему байдужості та нерозуміння з боку місцевих органів влади щодо родин, які втратили своїх близьких на війні.
«Я інвалід ІІІ групи, моя пенсія — три тисячі гривень, і мені навіть не було за що поховати сина. Я зверталася за допомогою, але підтримки не отримала. Не всі матері готуються ховати своїх синів. Так, грошові виплати є, але їх дають вже після поховання та подачі документів. «Азов» має свої власні традиції поховання, свою труну та свій хрест. Однак коли трапилася біда з моїм сином, нічого цього в наявності якраз не було. Так співпало. З його військової частини зв’язувались з нашим місцевим керівництвом, просили придбати все необхідне а вони потім перерахують кошти. Не захотіли. Кажуть, що немає такої практики. Тому мені довелося все робити самій. Військова частина повернула кошти лише після поховання, але спочатку мені довелося знайти їх самостійно. Навіть з автобусом ніхто не допоміг, довелося домовлятися самим», — ділиться Галина своїм болем.
Окрім фінансових проблем, родини загиблих воїнів часто стикаються з бездушною бюрократією. «Щоб отримати одну довідку, потрібно зібрати десяток інших. Це просто нереально», — скаржиться жінка, яка після смерті сина змушена оббивати пороги численних інстанцій
Історія Артура Данилюка — це не лише приклад відваги і самопожертви молодого хлопця, але й історія боротьби його матері за справедливість і гідність.
«Ми повинні пам’ятати про наших героїв і поважати їхні родини», — наголошує Галина Анатоліївна. Її історія підкреслює, що не лише війна забирає життя наших захисників, а й байдужість і бездушність бюрократичної системи можуть стати ще однією трагедією для родин, які втратили найдорожче.
Джерело: Народний тижневик “Субота”
Автор: Антон Семашко