“Мати пішла на могилу діда. А на тому місці росла картопля”

Стіну пам’яті на Байковому кладовищі залили бетоном

Коли моєму дідові по матері було 8 років, батько попросив пана Михайловського узяти його хлопчиком на побігеньках у друкарню. За 10 років він опанував друкарську справу. І покохалися з панською дочкою. Її батьки розізлились і вислали дочку в Сибір. Поїхали разом. Дід працював у друкарні, яка мала зв’язки з київською. Добре себе показав, згодом його перевели в Київ. За два роки став керівником. Отримав трикімнатну квартиру, бричку з кіньми і два квитки в перший ряд драматичного театру.

У діда з бабою було вісім синів і дві дочки. Тоді вважали, що родина виживе, якщо має багато дітей, особливо синів. Старша материна сестра жила з родиною у діда й баби. А в матері була кімната в комунальній квартирі на 11 сімей.

Я народився серед ночі. В лікарні було 22 градуси морозу. Нас зразу виписали додому, щоб я не замерз. Через два місяці після пологів мама пішла працювати. Лишала мене самого.

Про батька знаю, що був військовим. Він кудись зник. А потім намагався вкрасти мене 2-річного. Мав ключі від нашої кімнати, зайшов і взяв на руки. Я розплакався. Збіглися сусіди. Він кинув мене в ліжко.

У дитсадок за кілька кварталів від нашого будинку я ходив сам. Зимою забігав у двори, де жили партійні радянські начальники. У широких парадних стояли теп­лі батареї. Грів руки. Дорогою мав заходити в магазин і купувати хліб, масло, цукор.

Війна почалася, коли мені було 8. Напередодні взяття Києва стояв сонячний день. Хрещатиком бігали люди й усе мінували. Чулися вибухи. Три доби нікого з офіційних осіб у місті не було, їх евакуювали. Почалися грабунки, трощили Центральний універмаг, склади, підвали. Вулицею несли речі, про існування яких я й не знав: рулони килимів, розмальовані ширми.

Ми жили на Інститутській. Я грався з хлопцями, коли в місто входили німці. Спочатку їхали на велосипедах, потім – на мотоциклах, тоді – габаритними машинами з величезними “носами”, на які були почеплені іграшки. То було парадне входження. Кияни стояли по обидва боки дороги.

прогримів вибух і Хрещатик спалахнув. Вогонь швидко розходився, його не було чим гасити. На четвертий день полум’я підібралося до нашого будинку. Ми пішли до пам’ятника Володимиру. Там були всі, бо вважали, що він має захистити.

Напередодні пожежі прийшов дід із Печерська. Сказав матері, що їх виселяють, бо будинок займатимуть німці. Приніс коробку з залитою салом домашньою ковбасою – на чорний день. В іншій – із-під печива – були сімейні фото. Сказав: “Віро, збережи, це все, що залишилося від нашої великої сім’ї”. Коли тікали від пожежі, мати захопила цинкове відро зі знімками.

Наш дім згорів. Два тижні жили біля пам’ятника Володимиру, над яким із Хрещатика летіли вогняні колоди й падали у Дніпро. Коли пожежу загасили, люди почали займати порожні квартири. Наша сусідка мала кавалера. Він знайшов їй трикімнатну квартиру у згорілому кварталі. Прихистила нас із мамою і ще двох подруг із дітьми.

Зимою було так холодно, що на стінах з’явився іній. У печі на кухні гріли цеглу і клали її в ліжко, щоб туди можна було лягти. Серед нас був сміливець – приносив зі згарищ на Хрещатику залишки дверей та грубі книжки, щоб ми палили і грілись.

Мати дізналася, що у Святошині є дитячий будинок. Його відкрили в будинку для літніх, ті доглядали за дітьми. Ми домовилися, що вона заховається і спостерігатиме, а я скажу, що мама загубилася. Якщо візьмуть, то знатиме, де я, як ні, то мусимо вертатись. Узяли.

Дітей там жило з півтора десятка, від 8 до 10 років. Через тиждень старі з дому зникли. Їх забрали в Бабин Яр і вбили. Євреїв серед них не було.

Нас переселили на Лук’янівку в хороший будинок. Наприкінці 1943-го в ньому мешкали вже до 100 дітей різного віку. Працювали три вихователі. Щоранку перевіряли, чи не маємо вошей. Як знаходили в когось, то тримали в ізоляторі й оголошували карантин.

Одна вихователька була уважною до мене. Якось сказала: “Володю, кожні вихідні сюди приходить жінка. Стоїть за рогом і дивиться, як ти граєшся. Здається, що в тебе є мама. Нехай прийде, хочу з нею поговорити”. Мати прийшла наступного дня. Вихователька запропонувала їй забирати мене на вихідні, коли вона чергує. Ми проводили час у маминій кімнаті в центрі, яку їй виділили після пожежі.

Наприкінці 1943-го, коли вже підступали радянські війська, вихователька знову покликала матір. Дитбудинок готувалися вивезти в Німеччину. Мені сказала: “Відпущу тебе до матері. Назад не вертайся”.

Із мамою кілька разів потрапляли в облави. Якось нас повезли на елеватор на Дніпрі вантажити пшеницю для відправки в Німеччину. До кінця дня охорони не було. Люди скільки могли, стільки й насипали собі зерна. На вулиці утворився довгий ланцюг. Місто порожнє. Було страшно. Перед цим попереджали, що ходити не можна, кого знайдуть серед руїн Хрещатика – розстріляють.

Усіх вивезли в ту частину міста, де можна було жити. Кордон проходив по вулиці Саксаганського. Якщо по інший бік німці когось знаходили, розстрілювали. Ми з материними подругами та їхніми дітьми жили у прохідному дворі. Німці пропонували всім охочим виїжджати. Погоджувалися переважно ті, в кого були дорослі дівчата.

Баба з дідом також перебиралися на вільну територію Києва. Мама домовилася з німецьким офіцером, який стояв на кордоні, щоб нас пропустили їх забрати. Дід одягнув осіннє пальто поверх зимового, щоб не нести у клунках. Ми вийшли надвір, а він лишився у квартирі. Баба нервувалася, чого так довго. Повернулася за ним. Раптом – крик. Дід присів покурити. Перегрівся в тих пальтах – і в нього стався розрив серця.

Із двору будинку, де ми жили, якась родина виїжджала в Німеччину. Мамині подруги попросили вивезти нас із Києва – бо вже підходили радянські війська й мали початися бої. Доїхали до Коростишева на Житомирщині. Коли через чотири місяці повернулися, мама пішла на могилу діда. Її не було. На місці поховання був чийсь город. Росла картопля.

1944 року відкрилася художня школа. Мама повела мене туди, показала малюнки. Учителям сподобались. Учнів було 14 чи 15. Будівля – на чотири поверхи. Ми зайняли другий. Усі сиділи біля залізної пічки.

Із сьомого класу в художню школу вступила Ада Рибачук. Закінчила чотири класи в Казахстані. Її мати працювала там на заготівлі хліба для фронту.

У художній інститут дівчат брали неохоче. Вважали, що з них художників не вийде. Попросили допомоги в Адиного батька – він був дипломатом у Відні. Відповів, що статус не дозволяє втручатися. Порадив у міністерство культури подати заяву з оцінками і попроситися на перший курс вільною слухачкою. Вдалося.

Після третього курсу студенти обирали місце практики. Ада питає: “Поїдеш зі мною на море?” Я погодився. Вона хотіла на Баренцеве, щоб якнайдалі. В Архангельську зрозуміли, що нічого не знали про ці краї. Опинилися в країні, яка була майже концтабором. А серед нього – ми, двоє вільних художників.

Приїхали на острів Колгуєв. Люди там жили в чумах – домівках північних мисливців. Поставлені вертикально до центру жерді накривають хутром всередину. Зовні кладуть шкури хутром догори. Коли в чумі горить вогонь, тепло. Люди роздягаються до спіднього. Якщо гасне, то замерзають вії. Спати доводиться в зимовому одязі й мішках.

Ми з Адою жили в цивільному шлюбі. Казала, як набриднемо одне одному, то розійдемося мирно. Були близькі все життя. Вона ніколи не пояснювала, чому обрала мене для цієї поїздки.

Закінчували інститут на два роки пізніше за однокурс­ників. Мали повернутися 1955-го, але навколо острова був лід, вибратися не змогли. Наступного року не поїхали, бо для диплома затвердили північні теми. Ада писала ректору: якщо будемо малювати їх в інституті з натурників, то завалимо. Попередили, що приїдемо наступного літа.

1957-го на захист дипломів привезли машину робіт. Деякі великі ніс на собі. Залишили все в актовому залі міністерства культури, сидимо чекаємо. Зайшли професори. Виявилося, через те, що ми вчасно не приїхали, нас відрахували з інституту. Та на захисті професори порадилися, і ми таки отримали дипломи.

В Арктиці жили і працювали загалом понад сім років. Поїхали малювати на Карське море. Жили у селищі Кара. Над ним узимку пролітає літак і скидає листи. На пошті побачили стос перев’язаних конвертів із відкритими краями. Їх нам писав американський художник і мандрівник Роквелл Кент, який був у Києві і бачив нашу виставку. Листи з-за кордону перечитували.

Потім у Москві ми двічі бачилися з Кентом. Запросив нас поснідати. Мали дочекатися його дружини, яка робила в перукарні зачіску. Вирішили прогулятися. За нами стежили кагебісти. Кент побачив чергу до продуктового магазину і спитав: “Що це?” Ада сказала через перекладача, що це люди виходили на обід і тепер хочуть без запізнення повернутися до праці.

Наше спільне творче життя з Адою почалосЯ 1954 року і триває досі. Один із найголовніших наших проєктів – Парк пам’яті на Байковому цвинтарі в Києві. Працювали над ним понад 13 років.

У відкритому доступі не було документів про те, як відбувалися похорони до радянських часів. Усе тримали в секретних архівах. 1966-го на Великдень ми з Адою поїхали на Західну Україну. Наступного року – знову. Розпитували людей про традиції та обряди. Ходили на похорони й весілля. За дві подорожі знали, як готуються до свят, як ховають людей. Ада написала про це кілька книжок. Зрештою, за мотивами поховань на Західній Україні розробили меморіально-обрядовий комплекс на Байковій горі.

На території найвідомішого київського цвинтаря, Байкового, повинен був з’явитися Парк пам’яті. Туди входили кремаційний корпус, зали прощання та Стіна пам’яті – меморіал завдовжки 213 метрів і висотою від 4,5 до 16 метрів. Вирішили покрити його барельєфами загальною площею 2 тисячі квадратних метрів. Мали чергуватися два десятки композицій, об’єднаних загальною темою життя та смерті: “Ікар”, “Прометей”, “Любов”, “Мистецтво”, “Оборона Батьківщини” та інші.

Нашим співавтором і архітектором комплексу був Авраам Мілецький. Він нас потім і зрадив. Не терпів конкурентів, а архітектура – це мистецтво колективу, в якому інші допомагають головному архітектору втілити задум. Мілецький його не мав. Ми придумували всі деталі, а він лише підписував документи. Наприкінці ми стали йому заважати, бо також вважали себе авторами.

На нас написали анонімку. Начебто, створюючи Стіну пам’яті, ми замінили її архітектуру на таку ж, як і в Бабиному Яру. Брехня!

Нам дали 10 днів, щоб знищити проєкт. А в той же час на шостому з’їзді художників України нас вітали з видатною роботою. Головний архітектор СРСР казав, що об’єкт не має аналогів. Та в Києві рішення вже прийняли. Готову до розпису роботу залили бетоном.

Ада відчайдушно захищала створене нами, намагалася боротися з несправедливістю та брехнею. Помираючи, вибачалася, що лишає мене самого. Казала, що йде, бо не може жити в цій суцільній брехні. Заповідала мені зробити те, що не вдалося нам двом, – зберегти майстерню, документи про знищення наших робіт. Небайдужі створили фонд зі збереження нашої культурної спадщини. Зараз намагаємося відновити Стіну пам’яті.