27 липня виповнився 171 рік від дня народження житомирського письменника зі світовим ім’ям, літератора, журналіста, громадського діяча Володимира Короленка.
Його багато досліджували, читали і читають. Його твори перекладені 57 мовами світу. Особливу популярність письменнику принесли такі його твори, як “Сліпий музикант”, “У поганому товаристві” або “Діти підземелля”, “Ліс шумить”, “Без язика”, автобіографічна повість “Історія мого сучасника”.
Короленко і Житомир
Володимир Короленко народився 27 липня 1853 року у Житомирі у сім’ї повітового судді Галактіона Опанасовича Короленка та його дружини Евеліни Йосипівни.
З 1864 по 1866 рік Володимир Короленко навчався у Першій Житомирській чоловічій гімназії. Образи й типи своїх вчителів, норови і порядки, які панували в той час у гімназії, письменник відтворив у першому томі “Історії мого сучасника”.
Вчителі і лікар Короленка
У Житомирі на вулиці Перемоги на колишньому кладовищі, яке називається Вільське, поховані два вчителі Володимира Короленка. Це вчитель Закону Божого протоієрей Арсеній Овсянкін та вчитель французької мови Віктор Вікторович Гюгнен. Ці захоронення мають для спеціалістів велике значення.
А краєзнавець Ігор Александров разом із істориком Романом Жайвороновським знайшли на Польському цвинтарі у Житомирі склеп з надгробним пам’ятником житомирському гомеопату Валентію Чермінському, який лікував сім’ю Володимира Короленка. І про це письменник писав у повісті “Історія мого сучасника”, розповідаючи, як батько приносив його брату гомеопатичні пігулки. Батько Володимира Короленка дуже піклувався про здоров’я своїх дітей. І хотів, щоб вони виросли міцними і ніколи не хворіли. Навіть загартовував їх і призвичаїв до спортивних вправ.
Чи випадково, чи спеціально помилившись, в “Історії мого сучасника” Короленко трохи змінив прізвище лікаря, але його спеціалізація була точною. Валентій Чермінський був першим у Житомирі гомеопатом. Він помер у 1873 році і був похований на Польському цвинтарі. На його пам’ятнику викарбувано напис польською мовою: “Тут спочиває прах Валентія Чермінського. Помер 27 жовтня 1873 року. Просить Божої милості за душу”.
“Я любив малювати…” — Володимир Короленко
Ще в дитинстві під впливом батька, який добре малював, у Володимира Короленка виник потяг до малювання, який він вдосконалював впродовж усього життя. Цю грань його таланту досліджувала у житомирському музеї письменника колишня завідувачка Віра Мороз. А співробітниця Полтавського музею Короленка Людмила Ольховська нещодавно видала ґрунтовну книгу про творчість Короленка як художника.
У Першій Житомирській чоловічій гімназії малювання викладав художник-поляк Собкевич, про якого Короленко писав в “Історії мого сучасника”, як про людину колоритну, понад усе закохану у мистецтво, у свій предмет, який він вважав основою будь-якої освіти. Одного разу, розгніваний за щось на дітей, Собкевич закричав: “Що значать усі ваші граматики та арифметики, якщо ви не розумієте краси людського ока”.
Спеціальних уроків малювання у фахівців Володимир Короленко не брав ніколи, але природне обдарування спонукало його постійно носити із собою олівець та записничок і робити замальовки з натури. Його записнички буквально рясніють такими замальовками.
Де б не жив Володимир Короленко, він всюди намагався залишити ще й малюнок: чи то будинку, в якому він жив, чи то образ людини, з якою він спілкувався. А, можливо, це був і гарний пейзаж.
Малюнки були зроблені на палубі пароплава, у поліційних відділеннях, у в’язницях. Малювання допомагало Короленкові долати тюремну нудьгу.
Він малював і коли працював кореспондентом місцевих, а згодом і центральних газет. Завжди з ним була не лише записна книжка, але й альбом із ватманськими аркушами.
У ті часи фотоапарат ще не став канонічним атрибутом репортерської професії, тож ми можемо припустити, як ставало у пригоді журналістові Короленку його вміння кількома штрихами змалювати той чи інший сюжет, закарбувати мить, не упустивши важливих деталей. Вірогідно, ті замальовки допомагали оформлювати словесно численні репортажі з місця подій уже пізніше, за робочим столом.
Малюнки письменника виконані в різних техніках: олівець, акварель, туш (розмивка). За життя Володимира Короленка було опубліковано лише декілька його малюнків. Пізніше вони оприлюднювалися в різних виданнях, але епізодично та роз’єднано.
Професіонали, які бачили роботи Короленка, відгукувалися про нього як про справжнього майстра пензля і вважали, що, пройшовши справжню школу, він став би видатним художником. Сам же Короленко попри любов до малювання завжди скромно оцінював свої успіхи в цій справі, вважаючи себе дилетантом.
Короленко малював все життя, постійно маючи при собі не тільки блокнот і перо для записів, але й маленький альбом та олівець для ескізів. Замальовки письменника відігравали ту ж роль, що і його щоденникові записи. Одне доповнювало друге. Письменник відчував потребу висловлювати свої думки і літературно, і графічно, особливо у роки своїх вільних та вимушених мандрівок.
Враження від закордонних подорожей до США, Франції, Англії та інших країн знайшли відображення і в малюнках. Найбільша їх кількість стосується Румунії, де часто бували всі члени родини письменника, бо там мешкав рідний брат дружини.
Подорож до США
Одним із перших серед своїх сучасників-письменників Володимир Короленко здійснив подорож до США. Можливо, це було пов’язано з тим, що в молоді роки чув про цю далеку країну і мріяв там побувати, адже вона була зовсім незнайомою.
Влітку 1893 року Короленко вирушив у подорож до Америки. Для 39-річного письменника це не була розважальна туристична поїздка, вона не обіцяла безтурботного відпочинку, а він налаштовувався на роботу. Їхав він до Чикаго на всесвітню промислову виставку як кореспондент газети. Але насправді метою поїздки була не лише виставка. Йому було цікаво дізнатися, як живуть люди в цій країні, він хотів ознайомитися з їхньою пресою, побачити там своїх співвітчизників і дослідити, наскільки змінилося там їхнє життя. Йому було цікаво з ними поспілкуватися. Але він не знав англійської мови, тому, щоб йому було комфортніше під час мандрівки, він взяв із собою перекладачем свого друга Сергія Протопопова. На пароплаві вони пересікали Атлантичний океан. З Англії до Нью-Йорка пливли на величезному пароплаві “Уранія”.
Те, що Володимир Короленко побував в Америці, в той час серед письменників було рідкістю. Це була дуже довготривала подорож, яка вимагала і міцного здоров’я.
І хоча у Сполучених Штатах письменнику багато що сподобалося, але все було, як казав Володимир Короленко, “не по-нашому”.
Коли він повернувся, мало що вийшло друком про цю подорож. Один з найяскравіших творів, навіяних поїздкою до США — повість “Без язика”. Головний герой — українець Матвій із Волині. Він поїхав до Америки для того, щоб знайти кращу долю. У цьому творі Володимир Короленко доводить, що людина щасливою може бути там, де вона народилася.
Родинні зв’язки з Вернадським
Володимир Короленко був троюрідним братом основоположника геохімії, біохімії, радіології, першого президента Української академії наук Володимира Вернадського, тому що дідусь Володимира Короленка Панас Якович був рідним братом Катерини Яківни Короленко, яка була бабусею Володимира Вернадського.
Ці дві вагомі для України постаті мали ще й спільні погляди.
Навіть дослідники писали, що вони були братами не лише по крові, а й по духу.
“Праведник України”
У 1913 році Короленко як журналіст брав активну участь у гучному судовому процесі в Києві — справі Бейліса, котрого обвинувачували у ритуальному вбивстві хлопчика-християнина. Ця справа набула міжнародного розголосу. Єврея Менделя Бейліса могли засудити за вбивство, яке він не скоїв. Передова преса усього світу стежила за цим процесом. Короленко чесно і відкрито висвітлював “Справу Бейліса” як репортер. У великій мірі саме завдяки цим газетним публікаціям Короленка присяжні виправдали Менделя Бейліса.
У 1998 році Єврейська рада України посмертно нагородила Володимира Короленка почесним званням “Праведника України” — за участь у справі Бейліса.
Портрети Короленка
Іконографія Володимира Короленка нечисленна, але різноманітна: це і репортерські замальовки, і дружні шаржі, і власне портрети графічні, скульптурні та живописні, а також автопортрети.
Живописних портретів відомо чотири. Напевне, їх могло бути значно більше, але Володимир Галактіонович, зайнятий літературною і суспільною працею, лише зрідка знаходив час і настрій для позування.
“Художника ні в якому разі не присилайте. Позувати навіть генію не можу”, — приблизно так завжди відповідав письменник на пропозицію відтворення свого образу професіоналами. Та й до чотирьох здійснених портретів час і доля були на рідкість немилосердними: два з них втрачені, причому один без жодної надії на вороття. Перший портрет Короленка з’явився пізно, в 1898 році. Письменникові на той час виповнилося вже 45 років, він визнаний майстер слова, журналіст, редактор столичного часопису. На полотні Володимир Галактіонович зображений сидячи прямо перед глядачем. Насамперед привертає увагу пильний, навіть пронизливий погляд. Це перший для Короленка, але останній для автора, відомого художника-передвижника Миколи Ярошенка портрет.
Минуло трохи більше десяти років після сеансів на Сергієвській — і з’явився новий живописний портрет Володимира Короленка. Його автором був Іван Пархоменко, український художник і поет.
“Портрет пензля Пархоменка, — писав короленкознавець Олександр Храбровицький, — безумовно вдалий: він гарно відображає риси обличчя письменника, особливо його проникливий погляд”.
І все ж таки, на думку мистецтвознавців, найкращим втіленням образу Короленка в живописі є його портрет пензля Іллі Рєпіна.
Одночасно із Рєпіним портрет Короленка з натури писав і художник Ісаак Бродський. Проте ця робота не була завершена, не вистачило кількох додаткових сеансів, хоча навіть у цьому незакінченому портреті Бродському, як стверджує його біограф, “вдалося передати енергію Короленка, його живий розумний погляд спідлоба”.
А ще у літературно-меморіальному музеї у Житомирі демонструється робота місцевого художника Бориса Портного. Це портрет Володимира Короленка на тлі річки Тетерів і житомирського краєвиду. Таким він бачив Володимира Короленка, так він його зобразив.
“Совість епохи”
Письменник Олесь Гончар, який побував у Житомирському літературно-меморіальному музеї Володимира Короленка у 1985 році, на титулі книги свого роману зробив дарчий напис: “Короленка любимо сьогодні, люди майбутнього любитимуть його ще більше”.
Володимир Короленко для його дослідників — цікавий, багатогранний і, здається, що не вистачить життя, щоб дослідити усі цікаві події, усі його твори, зрозуміти до кінця його вислови, настільки він був ерудованим, цікавим письменником, людиною, яку недаремно називали “совістю епохи”.
За матеріалами suspilne.media
