– Коли я іду по вулиці і бачу у перехожого виразні очі та обличчя, яке чимось чіпляє, мені одразу хочеться написати його портрет, – ділиться житомирський художник, один із небагатьох портретистів, Олександр Жегунов.
Роботи цього художника експонуються на нещодавно відкритій виставці у Житомирському обласному краєзнавчому музеї. Точніше, на виставці цілої династії художників Гуєцьких-Жегунових, які відомі далеко за межами області та України.
Журналістка обласної газети “Субота” напросилася на зустріч з художником, щоб дізнатися чимало цікавого про специфіку написання портретів та історію династії.
– Ви внучатий племінник українського художника Семена Гуєцького, одна із картин якого знаходиться у знаменитій Дрезденській галереї. Мабуть, це він вплинув на Ваше рішення стати художником ?
– Так, мій дядя для мене завжди був прикладом та ідеалом (звичайно, після батьків). Він метр українського мистецтва, дуже мудра і прекрасна людина. Семен Гуєцький народився в Житомирі на початку минулого століття, вчився у відомого українського художника Олександра Канцерова, закінчив Київський художній інститут, пройшов дві війни і до кінця життя продовжував писати картини. Вони знаходяться в різних галереях України та Європи, у тому числі Дрезденської, а ще вони є у нашому краєзнавчому музеї. Мій дядя також засновник української мультиплікації. Він був режисером таких мультфильмів як “Мурзилка в Африці”, “Чарівний перстень”, “Тук-Тук та його товариш Жук” та інші.
– Після війни у багатьох людей змінюється ставлення до життя, до професії, змінюються погляди, а Семен Гуєцький залишився вірний мистецтву…
– Коли дядя повернувся з фронту, він поділився зі своєю дружиною: “Не знаю, чи зможу знову взяти пензля, чи вийде тепер щось у мене?” А вона відповіла, що він зобов’язаний писати картини, а про хліб насущний буде турбуватися саме вона – хімік за фахом. Ця жінка працювала і заробляла для сім’ї, де було двоє дітей, щоб чоловік мав змогу відновитися як художник і займатися улюбленою справою. Доречі, після смерті чоловіка, вона і сама почала писати натюрморти.
– Як Ви прийшли у світ мистецтва, якому присвятили все своє життя?
– Я з дитинства любив ліпити із пластиліну, і одного разу це побачив мій дядя. Він подивився на мої роботи і запитав: “Ти хочеш бути скульптором? “. Я відповів: “Так”. Тоді він зауважив, що скульптор повинен добре малювати. І я почав малювати. Привозив свої роботи у Київ до дяді, він їх роздивлявся, щось мені радив, підказував. Згодом я практично перестав ліпити і зосередився на живописі. Потім закінчив художнє училище в місті Іваново. Там одружився. Моя дружина Валентина – художник декоратор у ляльковому театрі Житомира.
– З кого більше любите писати портрети: з молодих, старих людей чи дітей?
– У мене є портрети людей різного віку, але більше я люблю писати літніх людей. У них дуже виразні обличчя, і кожна зморшка віддзеркалює прожите непросте життя. У молодості я часто приходив до своїх старих дідуся та бабусі і просив їх позувати. А потім писав портрети знайомих та близьких людей. Бувало, якщо на вулиці побачу сивого чоловіка з пишною бородою, не можу стримати себе, підхожу до нього і прошу піти зі мною в майстерню, щоб написати портрет. Мені ніколи не відмовляли.
– Існує думка, що дуже складно писати руки людей, тому чимало художників концентруються тільки на обличчі.
– Так, руки і обличчя – це головні складові портрету. Для мене писати руки дуже органічно, вони доповнюють обличчя, причому жести мають велике значення. Для справжнього художника писати руки людини не становить проблеми, але чимало художників, які просто не обтяжують себе додатковими складнощами, концентрують свою увагу лише на обличчі. Що стосується драпіровки, то її писати зовсім не складно, але реалістично передати фактуру одягу та прикрас – це непроста робота, яка потребує майстерності.
– Ви пишете портрети на замовлення?
– Так. Одна жінка попросила мене написати всю її сім’ю на одній картині. Я написав з натури всіх членів сім’ї. А потім жінка попросила, щоб всі вони були одягнені у костюми іспанського середньовіччя. Я дописав окремо одяг. Тобто побажання бувають дуже різні.
– Які ще побажання виказують замовники?
– Одна жінка замовила свій портрет, але наполягала зробити так, щоб на портреті вона посміхалась. Тоді я попросив її під час позування намагатися хоч трохи посміхатися. Зрозуміло, що сидіти з посмішкою довго ніхто не зможе, але потрібно було встигнути вхопити її посмішку. На жаль, нічого не вийшло, бо за моєю спиною стояв телевізор, де на той момент транслювалася якась Санта-Барбара, і жінка, дивлячись на екран, почала співчувати героям і навіть плакати. Ось така історія. В результаті на портреті вона вийшла задумлива, без посмішки. У таких ситуаціях художника рятують фотографії моделей з посмішками, але на той момент я ними не користувався.
– Від чого залежить ціна портрету?
– Якщо говорити про витратні матеріали, то полотно метр на метр у підрамнику і пару тюбиків фарби коштують біля двох тисяч гривень. А свою роботу кожен художник оцінює по-різному, від 200 доларів і до нескінченності. Звичайно, якщо мова йде про портрет людини у повний ріст, це буде коштувати дорожче, ніж просто зображення обличчя.
Але іноді мені настільки подобається зовнішність людини, яка чіпляє та надихає, що я не можу стриматися і прошу мені позувати, а потім просто дарую цей портрет. Недавно я написав портрет одного житомирського поета, а тепер у мене є нові ідеї. І це прекрасно. Художника повинні переповнювати ідеї та бажання працювати, бо це його життя…
– Де зберігаються Ваші роботи окрім краєзнавчого музею Житомира?
– Мої картини купували жителі різних країн: Ізраїлю, Польщі, Америки. Тепер вони у сімейних колекціях цих людей.
Крім реалістичних портретів у художньому арсеналі Олександра Жегунова є картини різних стилів, зокрема пейзажі, авангардні роботи та філософські композиції. Він любить експериментувати та відкривати щось для себе нове.
Доречі, художня виставка у краєзнавчому музеї продовжиться до 17 червня.
Джерело: Народний тижневик “Субота”
Автор: Сніжана Смирнова
