Пологий схил, чи то яру, чи то низини. Зверху щетина викошених снарядами дерев.
Донецька земля, а вона, на початку березня, твердіша за бетон, переорана вибухами до самих своїх життєво важливих нутрощів.
Цілодобові обстріли. Щоденні “м’ясні” штурми. Усі випущені ворогом снаряди й кулі, здається, націлені просто на тебе. Ворог намагається перетворити цей клаптик землі на Пекло. І треба зауважити, йому це частково вдається. Адже в Пекло потрапляють покидьки людства, а он скільки їх навколо, мертвих, вишкірених, які свято вірили в Бога батька, Сина і Вову П.
Так виглядає одна з передових оборонних позицій 141 батальйону 115 бригади Житомирської ТрО. Позицію військові, між собою, називають “Дуб”. Розташована вона зовсім поруч біля місця, яке нещодавно було містом Бахмутом. Тримають позицію всього кілька бійців, які змінюються раз на кілька днів.
За натовськими стандартами ведення війни, не можна тримати оборону на непристосованих позиціях. Не можна кілька діб поспіль вести бій, використовуючи для укриття лише “лисячі нори” замість інженерних споруд. Але 115 бригада не в НАТО, вона живе за своїми стандартами…
Один із захисників “Дуба” отримав важке осколкове поранення ноги. Зупинити кровотечу в польових умовах не вдавалося. Поранений потребував термінової евакуації. Єдиним підходящим для цього видом транспорту був квадроцикл. У 141 бата, завдяки волонтерам, квадроцикл є. Але так сталося, що того дня біля “нуля” не було жодного досвідченого водія мототехніки. Звернулися по допомогу до сусідів в одну зі штурмових бригад, чия назва, до речі, на слуху в усієї країни. Сусіди мали і потужні квадроцикли, і досвідчених пілотів. Але штурмовики делікатно відмовилися. Того дня була чудова, безвітряна, сонячна погода, а отже, існувала дуже велика ймовірність того, що будь-який транспортний засіб, який спробує близько під’їхати до передової, буде знищений російськими дронами.
Після відмови сусідів нічого не залишалося, як намагатися провести евакуацію своїми силами. Наказ вивезти пораненого отримав солдат Василь Гордієнко. На імпровізованій військовій раді вирішили, що виїжджати найбезпечніше перед світанком, годині о 5 ранку. У цей час “нічні” дрони ворога вже повертаються на бази, а “денні”, не обладнані тепловізорами, ще мало що розрізняють у сутінках. Але напередодні виїзду, пізно ввечері, погода раптом різко змінилася. Небо затягнуло хмарами, повалив мокрий сніг. Видимість, навіть через прилади, впала майже до нуля. Цією обставиною не можна було не скористатися. Було ухвалено рішення відправляти Василя негайно.
Боєць їхав у цілковитій темряві, без фар, майже навпомацки, вузенькою доріжкою, що хитро петляє серед мінних полів. Напрямок руху підказував йому дрон, який летів за кілька метрів зверху, ледве пробиваючись крізь снігові вихори.
Тим часом ворог теж вирішив скористатися погіршенням погоди. Буквально перед виїздом квадроцикла в тил нашим бійцям на позиції “Дуб” прорвалася, а точніше, прокралася російська бойова машина піхоти (БМП). Вона висадила десант на єдиній дорозі, яка пов’язувала “велику землю” з “Дубом”, і якою ось-ось мав їхати Гордієнко.
Маневр ворога вчасно виявили мінометники 141 батальйону. Кількома точними пострілами наші артилеристи знищили на місці половину російського десанту. БМП поповзла раком у бік Кремля, а десантники, які залишилися живими, сховалися в дренажній трубі під дорогою і забарикадували входи в трубу трубами своїх убитих товаришів.
Цією дорогою, серед мінних полів, буквально над головами у російських десантників, вночі, в повній темряві і належало проїхати Василеві Гордієнку.
Ризик був занадто великий. Квадроцикл, можливо, доїхав би до пораненого, а можливо, і не доїхав би. Але без евакуації поранений помер би в будь-якому разі. Без усяких “можливо”.
Командир роти, в якій служив Василь Гордієнко, вирішив по-своєму підтримати бойовий дух бійця. Він не повідомив йому про російських десантників, хоча був обізнаний про них.
Десантники, своєю чергою, коли почули шум мотора, а труба, особливо вночі, спотворює звук у найфантастичніший спосіб, найімовірніше, подумали, що українці підтягують додаткові сили для того, щоб знайти, знищити, а згодом, можливо, і з’їсти їхню групу. Тож, “русиш зюльдатн” не придумав нічого кращого, як зробити вигляд, що в трубі “нікого немає вдома”. Але щойно квадроцикл проскочив над трубою, зник зв’язок із дроном, який його супроводжував. Василь втратив орієнтацію і на всьому ходу вискочив на мінне поле. Через 30 секунд зв’язок також несподівано з’явився. За цей час квадроцикл встиг проїхати мінним полем кілька десятків метрів. Чому не стався підрив, пояснити неможливо, якщо заперечувати існування Бога і Божого промислу.
А на позиції “Дуб” Василя чекали вже не один, а троє поранених. Довелося вантажити всіх трьох, благо квадроцикл був обладнаний причепом. Ворог теж не витрачав час даремно. Почало світати. Видимість трохи покращилася. Орки, висловлюючись військовим жаргоном, “змалювали” наш евакуаційний транспорт і на зворотному шляху почали прицільно розстрілювати його з мінометів. Одна міна розірвалася просто перед квадроциклом. Осколками серйозно пошкодило рульове управління. Але тим не менш, Василю Гордієнку вдалося доставити поранених до медичного пункту.
Я зустрівся з Василем у середині березня, приблизно через тиждень після описуваних подій. Він проходив курс лікування в батальйонній санчастині, під час поїздки сильно травмував хребет. Як з’ясувалося в розмові, та поїздка на квадроциклі була першою поїздкою в його житті як водія будь-якого транспортного засобу.
– Чи страшно було? – не міг утриматися від банального запитання.
– Звичайно страшно, – відповів Василь. – Не бояться тільки дурні. А я не дурень. Я розумію, що єдиний спосіб перемогти ворога – це якісно виконувати накази.
І про десантників у трубі я знав…
Командуванням 115 бригади ТрО солдат Василь Гордієнко представлений до державної нагороди за мужність.
Автор: Богдан Лу
