Дуже добре пам’ятаю, що коїлося в Житомирському Міському Центрі Комплектації або, по-старому, у військкоматі, в перші дні повномасштабного російського вторгнення. Коридори, кабінети, сходи, вулиця перед входом – усе було забито натовпами добровольців. Штовханина. Тиснява. Людей було стільки, що здавалося дивним, чому досі будівля ще не тріснула по швах. При всьому при цьому, величезні маси народу практично не створювали шуму. Повні рішучості, похмурі, і водночас світлі, як на сповіді, обличчя. Люди займали чергу з 5-6 ранку, сподіваючись, що, можливо, тільки о 6-7 годині вечора, якщо, звісно, пощастить, стануть володарями заповітних “талончиків у ЗСУ”.
Каюсь, у корисливих цілях, я використав тоді своє “шапкове” знайомство з військкомом, що дало мені змогу уникнути виснажливого стояння в чергах і буквально за кілька хвилин отримати направлення в одну з бригад ДШВ. Я вважав, і вважаю зараз, що мені винятково пощастило: потрапити в армію без черги і хабарів. Так-так, я готовий був нормально “віддячити” військкома за допомогу в обході черги і направлення в “правильний” рід військ, якби хоч на 1% був упевнений, що воєнком прийме мою “подяку”….
..У другій половині 2022 року потік добровольців поступово вичерпався. В армію (суджу по нашому підрозділу) почали призивати людей, які з одного боку вже не були добровольцями, з іншого – не чинили опору призову. “Сам не напрошувався, але раз призвали, пішов. Не буду ж ховатися”, – приблизно так говорили вони…
Наприкінці літа 2023 року з’явився новий, мутований, як сказав би Дарвін, вид призовників, суджу, знову ж таки, з нашого підрозділу. Більшість із новобранців тепер опинилися у військах, за їхніми власними сумними зізнаннями, тому що їх “злапали” та “запакували”.
Чи можна сказати, що “запаковані” воюють погано, як стверджує популярна громадська думка? Відповім, як очевидець: коли під час бойових дій ставилося питання: або ворог знищить нас, або ми його, і “запаковані”, і “злапані”, чомусь, надавали перевагу другому варіанту.
Але 8 листопада 2023 року, в мегаполісі Жита і Миру, трапилася подія, яка, можливо, увійде в історію цієї війни. Подія, яка провела жирну межу між епохою добровольців, не зовсім добровольців і “злапаних”, та епохою відважних ухильників, що войовничо ухиляються.
Зовні ж ця епохальна подія мала вигляд звичайної вуличної бійки, з поправкою, звісно, на воєнний стан у країні: невідомий, на той момент чоловік, побив співробітника ТЦК, після того, як військовослужбовець спробував вручити йому повістку…
У грудні 2023 р., приїхавши у відпустку до Житомира, я вирішив розібратися, чому стала можливою ситуація, коли під час вручення повістки, співробітник ТЦК може отримати кулаком в обличчя? І взагалі, як у нашому місті зараз йдуть справи з мобілізацією? Для цього я вирушив у рейд вулицями обласного центру з однією з мобільних груп військкомату, які займаються врученням повісток військовозобов’язаним.
Кийок, наручники та бойові патрони
У нашій групі четверо: цивільний водій, двоє прикомандированих до ТЦК солдатів (Володя і Тарас) і автор цих рядків журналіст Богдан Лу.
Після ранкового шикування Володя з Тарасом отримують короткий інструктаж від одного з військкоматівських начальників:
– З вами буде кореспондент, – генеральським голосом віщає начальник, – тож беремо кийки, наручники. Зброю заряджаємо бойовими патронами! У разі відмови взяти повістку, дозволяю будь-якого громадянина укласти обличчям в асфальт, після чого рекомендую ввічливо повторити громадянину своє прохання ще раз.
Усі троє з цікавістю спостерігають за тим, який ефект справив на мене інструктаж. Але не виявивши на моєму обличчі проявів жаху та інших супутніх емоцій, дружньо посміхаються: мовляв, молодець, журналюга, зрозумів жарт із першого разу!
…На старенькому радянському автомобілі їдемо до початку нашого маршруту. Взагалі, формально, такого поняття, як “маршрут”, у жодної мобільної групи немає. Просто кожна група працює там, де в неї найкращі, за висловом колишнього ветеринара Володі, “надої”. Коли “надої”, через об’єктивні причини, падають, група підшукує нові “угіддя”. Сьогодні наші “угіддя” – це промислові околиці міста.
Паркуємо автомобіль. Виходимо. Назустріч ідуть два непогано підкачаних молодих бородані. Але, дивно, ні Володя, ні Тарас чомусь не звертають на них жодної уваги. Невже не бачать? Непомітно штовхаю Володю ліктем, ось же вони, перші клієнти! Володя знехотя перегороджує дорогу бороданям:
– Бажаємо здоров’я! ТЦК!
– І вам не хворіти! – кивнули бородані накачаними головами і, не зменшуючи темпу, пройшли повз.
Я почувався приниженим і обпльованим…
– Не засмучуйся, Володя дружньо поплескав мене по плечу. Таке теж буває. Ти попросив, ми зробили. Але зауваж, зробили це виключно для тебе, тобто для преси. Самі ми й не подумали б витрачати на них час.
Кореспондент: – Чому?!
– Я одразу бачу, з ким має сенс спілкуватися, а з ким ні.
Кореспондент: – Тобто, як?
– Інтуїція і спостережливість, філософськи прорікає Володя. Вони в мене дуже розвинені. По-перше, я вже рік повістки роздаю. По-друге, до війни багато років ветеринаром працював. Ветеринару взагалі без інтуїції не можна. Тварина ж не скаже, що в неї болить. Приходиш, наприклад, на ферму, бачиш, у поросятка хвостик висить – ага, значить, пронос. В іншого вушко бліде, значить, вітамінів не вистачає. А люди що, ми ті ж тварини. Завдяки моїй інтуїції з нашою групою ніколи не було конфліктних ситуацій: бійок, скандалів. Якщо відчуваю, що людина неадекватна, ми до неї взагалі не підходимо. Якщо неадекватність, конфліктність проявляється в процесі спілкування, відразу припиняємо розмову.
– Виходить, вручити повістку ми можемо тільки законослухняному громадянину, – вступив у розмову Тарас. На жаль, це так. Навіть за руку перехожого взяти не маємо права.
Стоять “пацанчики”, в руках стаканчики…
Наступних “клієнтів” обирали вже Володя з Тарасом. Їхню увагу привернули двоє, невизначеного віку “пацанчиків” біля місцевого “мікромегамаркету”. Підійшли. “Пацанчики” майже тверезі. Майже без перегару, в руках стаканчики, майже що з кавою. Наші візаві, звісно ж, майже з документами. Пробиваємо по базі, чи стоять громадяни на військовому обліку. З’ясовується, їм давно вже пора прибути до ТЦК для уточнення анкетних даних.
Володя виписує повістки. У цей час одному з “пацанчиків” телефонує дружина:
– Альо? – піднімає “слухавку”. – І-і зовсім я не п’яний. Хвилююся. Бо мене в армію забирають!
На іншому кінці дроту, чутний навіть нам, переполох.
– Так! Тож сьогодні не чекай.
Щоб посилити вироблений на дружину ефект і свою значущість у цьому каламутному світі, “пацанчик” каже вже нам, але так, щоб було чутно і в “трубі”: “Між іншим, я пра… професіа… цей, анальний снайпер!”
– Раз ви снайпер, може й формулу тисячних пам’ятаєте? – вставляю свої 5 копійок. Але почувши відповідь, розумію, що коли спілкуєшся зі справжнім снайпером, особливо, якщо він майже тверезий, треба ретельніше добирати слова і вирази.
– Якщо все населення умовно поділити на 100 категорій, у першій з яких буде бомж-алкоголік, а в сотій якийсь містечковий олігарх, – міркує Володя, – то ми своїми порядками денними охоплюємо, в кращому разі, тільки перші 30 поділок шкали. Обласні “вершки”, які пересуваються по життю на автомобілях або мають скандальний характер, або можуть хоч трошки жонглювати законами, нам недоступні.
Кореспондент: – Мда. А кого ще не чіпаєте?
– Не чіпаємо чоловіка, якщо він іде разом із жінкою. Жінки, у більшості, затяті патріотки, але тільки доти, доки хтось не спробує вручити повістку їхньому чоловікові, другу або синові. Тоді починається таке… Куди там братися Авдіївці! Ще не чіпаємо татусів із дітьми. Дядьків 50+, у них, як правило, купа хвороб зазвичай…
Ми якраз проходимо повз зупинку громадського транспорту. На півслові Володя перериває розмову і прямує до акуратно вдягненого, худорлявого чоловіка середніх років, який, помітивши нас, усім своїм виглядом намагається показати, що він не “такий”, що він просто чекає на трамвай на автобусній зупинці, і що працівників ТЦК, через їхню маскувальну камуфляжну форму, не помічає принципово.
Володя навіть не встиг представитися, як чоловік кинувся в атаку.
Чарівна печатка
– Здрастуйте, вибачте, але я не можу служити! Я в божевільні жив. Три рази. Ось довідка! – тут же розгортає акуратно складений папір, вимочений у якійсь субстанції, що за кольором і запахом дуже нагадує сечу. Усе це, разом із текстом, завірено жеківською печаткою. Намагається вручити довідку Володі. Але мій супутник знову довів свій високий професіоналізм. Моментально зорієнтувавшись, він віддає “психу” честь і бажає, на прощання, всіх життєвих благ.
Через кілька годин рейду я теж починаю дещо помічати. Помічаю, що більшість чоловіків, побачивши співробітників військкомату, починають поводитися, як би це сказати, професійно. Проявів професіоналізму багато: зробити обличчя “цеглою”, відвести убік погляд, заскочити до найближчого магазину, де годинами, доки не мине небезпека, обирати на полиці молоко, або ж почати емоційно і довго спілкуватися телефоном, “не бачачи” нічого навколо. Один, вальяжно виходячи з під’їзду на прогулянку з песиком, побачивши нас, за частку секунди згрупувався, підхопив песика під пахву і зачинив броньовані двері під’їзду. Двоє інших, щойно наша машина пригальмувала, перестрибнули через двометровий паркан і помчали, ламаючи чагарник, як скакові коні. Ще в одного, моментально й остаточно пропав слух…
Під час перекуру на чашечку кави ділюся своїми спостереженнями з Володею. Але моя розповідь, схоже, не справила на нього жодного враження.
-Це ще нічого, от минулого місяця нам взагалі унікальний мен попався. Зупиняємо. А ви, каже, не маєте права мене забирати! Я волонтер-айтівець, я дуже цінна для країни людина! Мені не можна в армію!
Кореспондент: – І що ви?
– Нічого. Побажали гарного дня.
Тему підхоплює Тарас:
– З усіх тих людей, яким ми вручили повістки за останні 3 місяці (Тараса три місяці тому перевели в ТЦК із фронту, після поранення), я тільки з трьома пішов би в бій. Решта так… людське сміття.
– От раніше було працювати значно простіше, – ностальгує Володя, – Пам’ятаю, рік тому, підходить до нас людина: “Доброго дня, ви роздаєте повістки? Ось ви дали вчора повістку моєму другові, дайте і мені, куди ж він без мене піде?” Зараз подібних випадків і близько немає. Люди злішими стали. І боягузливішими. Тік-Токівські страшилки дають про себе знати.
Кореспондент: – Яка найпоширеніша?
– Найпоширеніша – за тиждень мене ненавченого, босого, голодного і без патронів відправлять у м’ясний штурм. А я не хочу вмирати за чиновників і депутатів!
…План із вручення повісток сьогодні, так-сяк, ми виконали. Не буду озвучувати цифри, може це військова таємниця. Як, на мій погляд, план невеликий. За весь робочий день ми зустріли тільки одну людину, яка горіла бажанням іти в армію. Коли Володя виписував повістку цьому патріоту чи дивакові, навіть не знаю, як правильно, чоловік невідривно слідкував за рухом Володіної авторучки, переймаючись, щоб солдат, не дай Боже, не припустився будь-якої помилки в заповненні. Я не міг зрозуміти, що, взагалі, відбувається? Я навіть непомітно вщипнув себе за ногу, але щаслива людина нікуди не зникла. Коли ж новоспечений володар повістки дбайливо сховав її в кишеню, я не втримався і запитав: чому?
– Мусора ломлять, закрити хочуть. Тепер нехай поцілують мене в… – і він докладно, із задоволенням і радісною посмішкою, розповів куди, як і скільки разів його цілуватимуть представники поліції Житомира.
Робочий день закінчено. На прощання запитую у хлопців, що, на їхню думку, потрібно зробити, щоб механізм мобілізації в нашій країні почав працювати нормально?
– Нічого нового не потрібно, – поміркувавши, відповів Володя. – Ні нових законів, нічого. Потрібно всього лише забезпечити виконання тих законів про військову службу, які в нас уже є. Загальна мобілізація, значить загальна. Без винятків!
Суд. Йде?
Під враженням від рейду, наступного дня йду до ТЦК, щоб взяти коментарі у військкоматівського начальства. Мене приводять у кабінет до майора Сергія Гаврилюка, начальника групи з морально-психологічного забезпечення Житомирського територіального центру комплектації.
Починаю розмову з того, що прошу висловити позицію ТЦК з приводу резонансної бійки між цивільною особою і співробітниками військкомату.
Сергій Гаврилюк: – Позиція керівництва ТЦК дуже проста. Ми вирішили просто відпустити цю ситуацію. Усі необхідні документи, передані в правоохоронні органи. Порушено кримінальну справу. Триває слідство. Рано чи пізно відбудеться суд. І ми, як законослухняні люди, приймемо будь-яке рішення суду. Єдине, що можу поки що сказати для преси: у конфлікті брали участь, з одного боку, троє військовослужбовців: двоє списаних через поранення штурмовиків 30-ї механізованої бригади, один із яких, до речі, свого часу був нагороджений орденом мужності, і 58-річний десантник.
З іншого боку був молодий, фізично міцний, агресивний чоловік, який категорично не бажав захищати Батьківщину. Зіткнення двох життєвих позицій. Назвемо це так.
На Україну напали військкомати
Кореспондент: – Інтернет рясніє подібними скандалами. В Одесі співробітники ТЦК заблокували чоловіка в його власному автомобілі, у Львові “мобілізували” паркувальника прямо з робочого місця, на Хмельниччині “воєнкоми” силоміць витягли чоловіка з лікарні…. У чому, на Ваш погляд, причина такої агресії? І чому мобілізаційних скандалів практично не буває в Житомирі? У вас особливий підхід чи в нас якесь особливе місто?
Сергій Гаврилюк: – Ми навіть жартуємо (посміхається), що на Україну напали військкомати, за млявої підтримки армії РФ. Розумієте, служба у всіх ТЦК проходить на ротаційній основі: дехто з тих, хто дістав поранення на фронті, переводиться до військкомату, ті, хто служить у військкоматі й не має проблем зі здоров’ям, переводяться на фронт. Так от, уявіть, людина прийшла з фронту, поранена, контужена, обморожена в окопах. Психіка в такої людини, м’яко кажучи, не дуже. А тут, у глибокому тилу, вона бачить сотні, тисячі чоловіків, для яких війни нібито й немає зовсім. Чоловіків, які не заморочуючись живуть щасливим мирним життям. У вчорашнього фронтовика з’являється певна озлобленість на суспільство. Йому наказують вручати повістки. І тут фронтовику зустрічається людина, яка не бажає служити. Хамить. Ах, ти ще й хамиш!
Та я за тебе кров проливав! І понеслося. Втрачати фронтовикам нічого. Назад на фронт не пошлють. З армії не звільнять.
Чому подібних конфліктів практично немає в нашому місті? Ми, за можливості, намагаємося не ставити колишніх фронтовиків у патрулі. А якщо ставимо, то ретельно інструктуємо. Проводимо бесіди. Якщо в якийсь день мобільна група не виконала план, нічого страшного, виконають завтра. До речі, всі офіцери ТЦК, включно з “воєнкомом”, періодично теж виходять на вулиці вручати повістки.
Чи може корупціонер загинути за Батьківщину?
Кореспондент: – Генерал Залужний в одному зі своїх останніх інтерв’ю розкритикував роботу ТЦК. Президент теж незадоволений вашою роботою. За його указом від 17 серпня 2023 року всіх керівників обласних Центрів комплектації, як потенційних корупціонерів, було відправлено на фронт. Роботою ТЦК незадоволене і громадянське суспільство. Чому так?
Сергій Гаврилюк: – Давайте почнемо з указу Зеленського. Відправлення воєнкомів на фронт за одну лише підозру у правопорушенні…. А як же презумпція невинності і все інше? Якщо доведено, що той чи інший воєнком хабарник, його місце у в’язниці, а не на фронті. Якщо доказів немає, значить, людина чиста перед законом. Скажу вам, що на сьогоднішній день, двоє керівників ТЦК, з тих, кого Зеленський відправив на фронт, вже загинули, виконуючи військовий обов’язок. З огляду на те, що всі воєнкоми – старші офіцери – це високий відсоток смертності. Не знаю як вам, але мені не доводилося чути про корупціонерів, готових померти за Батьківщину. Що стосується Житомира, якщо продовжити тему з корупцією, за всю війну проти працівників ТЦК було порушено аж нуль кримінальних справ. Хоча “цікавих” пропозицій від уклоністів більш ніж.
Тепер про генерала Залужного. Ти головнокомандувач. Тебе щось не влаштовує, зроби аналіз проблем. Збери воєнкомів, вислухай їхню думку про те, як ці проблеми можна вирішити. Ініціюй нові закони. Якщо нововведення буде ухвалено, а ми, на його думку, як і раніше, працюватимемо погано, тоді рубай нам голови. Як бачимо, нічого подібного зроблено не було. Просто незадоволений і все.
Так, усім зрозуміло, що ТЦК працюють не так, як це потрібно в умовах повномасштабної війни. На мій погляд, основна причина незадовільної роботи військкоматів у тому, що ми досі працюємо за застарілою нормативною базою. Ця база розроблялася кілька десятиліть тому, на випадок гіпотетичного збройного конфлікту з “умовним противником”. Зрозуміло, у ймовірність такого конфлікту тоді ніхто до кінця не вірив. Тому зараз у нас повно 50-річних студентів, за кордоном живуть сотні тисяч українських чоловіків призовного віку, тому керівники підприємств перед приходом співробітників ТЦК можуть “звільнити” всіх військовозобов’язаних чоловіків, а після нашого відходу швиденько прийняти їх назад. А що – все за законом!
Держава ставить завдання забезпечити армію поповненням, але не дає нам жодних законних інструментів і повноважень. Зі ста осіб, які отримали повістки, до військкомату приходять 10. Що ми можемо зробити тим, хто не з’явився? Скласти адмінпротокол і все. У нас накопичилося вже понад десять тисяч протоколів. Але, чи є хоч одна порушена кримінальна справа проти злісних ухильників? Жодної. Чому? Тому що притягнути людину до відповідальності за чинної нормативно-правової бази архі складно. Для цього, на одному ухильнику потрібно сконцентрувати всі ресурси ТЦК. Теоретично, ми можемо піти на такий крок, але хто тоді буде виконувати інші наші завдання?
Той же блогер, наприклад, може поширювати міфи про те, що мобілізованого після тижневої підготовки, відправляють “на забій”, хоча це не так. І не несе за свої пости жодної відповідальності. Але багато хто вірить подібним “одкровенням” і всіма шляхами намагається уникнути мобілізації. Ось звідки невдоволення центрами комплектацій з боку цивільного населення.
Кореспондент: – Як виглядає житомирський ухилянт?
Сергій Гаврилюк: – Подивіться на перехожих за вікном.
Кореспондент: – Який тоді виглядає майбутній військовослужбовець?
Сергій Гаврилюк: – Знову ж таки, подивіться у вікно. Ось він.
Кореспондент: – Що, на Вашу думку, потрібно зробити, щоб у людей з’явилося бажання йти в армію?
Сергій Гаврилюк: – Патріотизму вже дуже мало залишилося. Напевно, збільшення зарплати.
Кілька слів за дядю Сьому
Кореспондент: – Користуючись нагодою, щоб Ви хотіли передати “уклоністам”?
Сергій Гаврилюк: – Ну, я сам із Бердичева. Відповім єврейським анекдотом: “Розпал епідемії ковіду. Спочатку дядько Сьома не хотів вакцинуватися, а коли захотів, вакцини вже скінчилися. Дядя Сьома регулярно читає новини: “Ковід поширюється”. “У лікарнях заповнені всі палати”. “Хворими починають заповнювати коридори, але скоро ліжка почнуть ставити просто на вулиці!” Ой, можу не встигнути в коридор! – вигукнув дядько Сьома, побіг у місто і лизнув поручень у маршрутці”.
Не уникайте призову, щоб не довелося лизати поручень. Пам’ятайте, що в разі окупації України жертв буде більше, ніж за активного опору на фронті.
Кореспондент: – Можна сфотографувати вас для газети?
Сергій Гаврилюк: – Не бажано. Не хочу себе афішувати. Переводжуся в бойову частину.
Кореспондент: – Чому переводитесь?
Сергій Гаврилюк: – Тому що для військового найстрашніше – це зустріти день Перемоги, який обов’язково настане, сидячи за військкоматівським столом.
Богдан Лу,
до війни – журналіст. Зараз – військовослужбовець ЗСУ
Джерело: Народний тижневик “Субота”
Автор: Богдан Лу
