«Чому не можна, мамо? Я хочу помитися. Я весь брудний»
На крик дітей прибіг батько відомої української співачки Ірини Шинкарук, що мешкав у сусідньому будинку. Ризикуючи життям, витягнув хлопця з трансформаторної будки, поклав на землю. Футболка на тілі постраждалого згоріла повністю. Від вуха, куди увійшов розряд електричного струму потужністю 10 тисяч вольт, залишився тільки шматочок. Шия, тулуб і руки обвуглилися і продовжували тліти. Підлітки намагалися загасити хлопця руками, але він був як розпечена праска.
Старші діти, Денис і Василь, згадавши, що в такому разі треба припинити доступ кисню до вогню, стали відчайдушно збивати полум’я сорочками і засипати тліючі ділянки тіла піском.
«Не чіпайте!» — кричав, відбиваючись, Ігор.
Тим часом до Раїси Огійчук прибігла сусідка: «Раю, там з Ігорем щось страшне сталося!»
— Я вибігла на вулицю, — пригадує Раїса. — Побачивши мене, син схопився на ноги. І… рушив назустріч. Я злякалася, що він в стані шоку втече. Благала: «Синочку, не йди! Тобі не можна!» Хотіла схопити його за праву руку. За пальці. А їх… їх… не було. Геть обвуглились. Я кричала, а син продовжував рухатись. «Чому не можна йти, мамо? — ніби спокійно спитав. — Я хочу помитися. Бачиш? Я весь брудний».
Наступного дня, 14 червня 2003 року, сім’я мала святкувати 14-й день народження Ігоря. Натомість — шок, лікарня, страх, що єдиний син не виживе. Адже, за словами завідувача реанімаційного відділення опікового центру Житомирської обласної клінічної лікарні Василя Степанчука, дитина отримала великі електроопіки голови, тулуба, верхніх кінцівок. Втратила шістдесят відсотків шкіри, при тому, що втрата навіть 30 відсотків становить загрозу життю.
— Медперсонал опікового відділення працював злагоджено, як один організм, — згадував батько Ігоря Анатолій Леонідович. — Так організував роботу завідувач відділенням Микола Адамович Нікітенко. За три місяці сину зробили 20 операцій, 9 — пов’язаних із пересадкою шкіри. Врятували пальці на правій руці. Їм загрожувала ампутація. Лікарі боролися за все, що можна було зберегти.
Хлопець мужньо терпів. Лише коли пересадили шкіру на спину, звелівши лежати три тижні на животі та ще з зондом у шлунку, заплакав. «Три тижні не рухатись!» — вигукнув він. «Не плач, дитино, — гладив бідолаху по голові дідусь. — Якщо я, старий, все витерпів і одужав, то й ти витерпиш».
— Одного разу, коли дідусь колов порося, бензин з паяльної лампи розлився і дід теж загорівся, — згадує в розмові зі мною 31-річний Ігор Огійчук. — Його потушив мій тато. Дідусь тоді отримав 70 процентів опіків 2—3 ступеню. Теж дуже боялись за його життя. Він лікувався в тому самому опіковому відділенні, що і я. Тільки за два роки до мене. Отак ми обидва вскочили в одну і ту ж халепу. І обидва вижили… Дідуся вже немає. Але я досі пам’ятаю його підтримку, його посмішку, його слова, якими він мене підбадьорював…
«Мене годували з ложечки»
Загалом без руху, чекаючи, поки приживеться пересаджена шкіра на всіх ділянках тіла, хлопець пролежав 56 днів.
— Думав, коли дозволять встати, буду бігти, куди бачу і куди не бачу, — розповідає мій співрозмовник. — Коли ж мене поставили на ноги, протримався лише секунд тридцять! Злякався: чи зможу ходити взагалі? Вчився це робити крок за кроком, як мала дитина. І згодом продовжив заняття в житомирському клубі бально-спортивних танців «Естет», куди ходив до того шість років. А вже через півроку… танцював!
Джерело: fakty.ua