Це було до війни… Відтепер так буде завжди. Це було до кривавої російсько-української війни. Весна тоді не дуже розгулялася. Такої холодної та затяжної зими не пам’ятали навіть старожили. Якщо весна затримується – це не означає, що вона не наступить.
Фото з доступних джерел
В один із небагатьох сонячних днів у центрі міста зустрів знайомого. Прізвисько в нього Ганс, на підтвердження – татуювання на правиці. Хлопця, котрий їздить на заробітки за кордон, я добре знаю, а особливо батьків.
Привітавшись, юнак несподівано спитав:
– А ти знаєш що сьогодні за день?
– Знаю, відповів, день народження Гітлера.
– Слухай, ти єдиний з десятка людей, у кого я запитував, хто знає про це!
Запала мовчанка.
– Ходімо до бару, вдаримо по пиву, – нарешті озвався Ганс.
Зайшли в бар на розі вулиць Присутственної і Малої Житомирської. Тут колись, в радянські часи, знаходився штаб народних дружинників, а місцину довкола прозвали «п’яним кутком». Зручне місце для «риболовлі» п’яниць з боку міліції – неподалік розташовувався ресторан.
У барі – всі атрибути забігайлівки: магнітофон видає шансонну або напівблатну музику, клубки тютюнового диму, стоять стандартні столики, на них – пластмасові стакани, необмежений вибір спиртного й холодних закусок. Правда, продають тут найдешевше і найсвіжіше пиво, котре завозиться безпосередньо з місцевого пивзаводу. Радомишляни, а особливо гості міста, любили відвідувати цей заклад.
– Пляшечку горілочки, пару пива, тараньки? – радісно сплеснувши в долоні, вигукнув Ганс.
– Візьми горілку в магазині поруч – дешевше вийде.
Впорався надто швидко, дістав пластмасові чарки. Налив, весело проголосив:
– За фюрера!
– Пий сам за свого біснуватого.
– Це ж чому?
– А так. Розумієш, я син фронтового офіцера, котрий пройшов дві війни. Тож до чарки не доторкнуся. А якщо бажаєш – пий, ніхто тобі не забороняє.
Ганс випив, очі хлопця забігали, мов у лихоманці. Обличчя випромінювало блаженство. Спало на думку, що такі поняття, як совість і милосердя, для нього зайвий вантаж.
– А ти Фрідріха Ніцше читав? – перервавши мовчанку, спитав.
– А хто він такий?
– Щоб ти знав, Гітлер з творів Ніцше цілі абзаци використовував. Сходи до місцевої бібліотеки, у платному фонді є твори німецького філософа. Почитай, може щось і дійде до голови, якщо ти з нею ще ладиш.
У Києві знав одного такого «діяча», як ти, на прізвисько Фриц. Збирає різну фашистську атрибутику. При нагоді підкидаю німецьку каску, ґудзики, значки та іншу гидоту. Добре платив. Якось запросив у свою фашистську «партію». Я запитав, що партійці там роблять. «Слухаємо, – каже, – гімни, марші, студіюємо літературу». Ціни не було б тобі у тому кодлі.
Свідчення очевидців
Моторошну історію розповідала радомишлянка Поліна Олексіївна Михальська (в дівоцтві – Ліневич). На початок війни дівчині виповнилось дев’ять років. Жили з мачухою – дві сестри і двоє братів. Готували їжу з усього, з чого можна приготувати. Навіть перлівниці йшли в діло.
20 квітня 1942 року німці оголосили «національним святом». Вранці мачуха розбудила її, дала відро і сказала: «Німці роздають їжу. Сходи, Полю, може і нам щось перепаде».
У дворі міської управи стояла польова кухня, десяток есесівців із собаками. Величезна черга – люди приходили ще з ночі. Дівчинка простояла майже до обіду.
Коли надійшла її черга, кухар запитав: «Віфіль кіндер?» Пальцями показала, що четверо. Німець налив більш як піввідра. Мачуха насипала кожному по тарілці, навіть трапилося кілька шматочків м’яса.
«Ось, що залишилося, – сказала мачуха, – занеси полоненим у табір».
Поліна пам’ятає, як гнали полонених червоноармійців – напівроздягнених, поранених. Тих, хто падав, добивали. Люди кидали їм картоплю, хліб, цигарки.
У таборі стояла бочка, наповнена супом. Дівчинка побачила людей, які вже не були схожі на людей – живі скелети. Скільки тисяч загинуло – ніхто не рахував.
Деякі новоспечені «демократи» стверджують, що наші люди – раби і дурні. Але вчені досі не можуть пояснити, чому німці програли війну.
У тяжку пору у простого люду на першому місці – співчуття і милосердя. І ще одне – бідність. Але навіть у бідності люди здатні віддати останнє.
Величезна самопожертва закладена в генах нашого народу. Забезпечені цього не збагнуть.
Сьогодні війна знову лютує. Черги за гуманітарною допомогою ростуть. Одні воюють, інші живуть за кордоном. Така реальність.
20 квітня 1942 року в Радомишлі фашисти святкували день народження Гітлера з помпезністю. У театрі ставили вистави, тривали гуляння.
А вже у 1943 році святкування було значно скромнішим – після поразки під Сталінградом. Наприкінці 1943 року на території району фашистів уже не було.
20 квітня 1889 року в австрійському місті Браунау-на-Інні народився хлопчик Адольф. Звідки матері було знати, що він стане одним із найбільших злочинців людства?
Найстрашніше те, що і сьогодні знаходяться послідовники людиноненависників.
Певно, Ганс скоро ожениться, матиме дітей. Чому він навчить їх?
Олександр Пирогов – наш земляк, що відкриває минуле Радомишля
Телебачення в Радомишлі: як з’явилися перші телевізори та хто їх ремонтував
Радомишльські фотографи-документалісти епохи, чиї роботи стали частиною історії міста
Мистецтво пам’ятати — це наша головна зброя проти темряви минулого. Дізнавайтеся більше про справжню історію Житомирщини разом із нами. Підписуйтеся на наш Telegram або читайте нас у Facebook. Тільки чесна історія та живі спогади!
Джерело: Субота Онлайн
Автор: Олександр Пирогов, м. Радомишль
