Найбагатший цукрозаводчик Європи 1903 року, Фердинанд Блох-Бауер, вигадав, як помститися за зраду своєї дружини та її талановитого коханця, та так, щоб водночас зберегти своє обличчя, ім’я і капітал.
Він запропонував коханцю, художнику Густаву Клімту, написати такий портрет його дружини Адель, щоб той проіснував кілька століть і був улюблений усіма.
Спочатку Густав Клімт зрадів, робота над портретом давала б йому змогу безперешкодно зустрічатися з Адель і милуватися нею хоч цілу добу. Потім він зрозумів, у яку страшну пастку спіймав його Фердинанд. Зробити картину на віки виявилося не так просто, тим паче, що в контракті було обумовлено обов’язкові умови: не менш як 100 ескізів, для її оздоблення використовуються золоті пластини, картина має світитися.
Звісно, якщо художнику набридне малювати під замком, він може відмовитися від роботи, але тоді йому доведеться виплатити штраф, який у десятки разів перевищував суму контракту.
Цілком можливо, модний тоді геній Густав Клімт, навіть і не читав цього контракту, щойно дізнався про його суму. Таких дорогих картин йому ще ніхто не замовляв. Замовивши йому портрет, Фердинанд сподівався на те, що непостійна натура художника сама себе покарає. І Адель так йому набридне, що він не зможе більше без відрази на неї дивитися. Він десь вичитав, що стародавні індіанці, якщо хотіли розлучити закоханих, прив’язували їх один до одного і тримали разом так довго, поки ті не переймалися такою ж сильною ненавистю, якою нещодавно була любов.
Ошуканий чоловік ні слова не сказав дружині та Клімту про те, що знає про їхній зв’язок. Але тортури щоденною присутністю і створенням “великої” картини, що світиться, дійсно, поступово вбили їхнє кохання. Адель часто хворіла, курила свої нескінченні сигарили, цілі дні проводила в неробстві. Бог не дав їй доброго здоров’я, довгий час у неї народжувалися мертві діти. А тут ще цей надокучливий Клімт, який вимагає від неї довгого позування. Адель це дратувало. Їхні стосунки поступово згасали.
Нарешті, 1907 року, через чотири роки “Портрет Аделі Блох-Бауер I” був готовий. Спочатку він прикрасив вітальню в будинку Блохів, а потім потрапив до ательє художника у Відні й до журналу “Німецьке мистецтво і декорація”, а потім і на міжнародну художню виставку в Мангаймі.
Фердинанду було приємно, що про нього і його дружину дізнається весь світ. І це було справді так.
Картина стала європейським дивом, її називали “Золота Адель” або “Австрійська Мона Ліза”. Австрійці пишалися шедевром і вважали його національним надбанням. Але після смерті Аделі, Клімта і Фердинанда, доля картини опинилася в руках спадкоємців Блох-Бауер, які виїхали в Америку. І знамениту картину з іншими полотнами Густава Клімта, які вже вважалися надбанням австрійського художнього музею, передали Марії Альтман, доньці брата Фердинанда.
Через сто років після створення картину було перевезено до Лос-Анджелеса, оскільки суму, яку загадала власниця для викупу полотен Клімта, музей навіть за допомогою австрійців, які відгукнулися на заклик зібрати кошти, надати не зміг. Це було 300 мільйонів доларів. І “Золота Адель”, яка вже стала легендою мистецького світу, яку багаторазово копіювали, переінакшували та навіть оспівували у віршах, поїхала до Америки.
Проводжати з Австрії до Лос-Анджелеса картину, яка була символом Австрії протягом ста років, вийшла, здається, вся Австрія. Люди плакали.
А в Америці “Золоту Адель” викупив у господині багач Рональд Лаудер за рекордну для творів мистецтва ціну – 135 мільйонів доларів. Тепер картину виставлено в “Музеї австрійського та німецького мистецтва”, заснованого цим власником парфумерного концерну “Есте Лаудер” і любителем живопису. І її може побачити кожен охочий, щоб зрозуміти, як золото і пристрасть до грошей можуть занапастити навіть найяскравіші почуття. На картині тендітна бліда дівчина з вигнутими тонкими руками немов заточена в золотий саркофаг, і очі її сумні, ніби просять глядача, щоб він витягнув її з цієї золотої клітки.
