Суботній ексклюзив

Олександр Кабалюк з Малинщини розповів, як піклується про 12 бджолосімей

Ми дуже часто задумуємося, яку ж професію собі обрати. Дехто з нас мріє стати артистом, адже це гарна професія – сцена, квіти, шанувальники, хтось – медиком – це вдячні пацієнти, а ще юристом – престиж, гарний офіс, висока заробітна плата, а хтось — вчителем.

         Думаючи про професію вчителя, ми уявляємо собі, що це зовсім просто — багато вільного часу, повага учнів та батьків.

       Проте насправді, добре помисливши й проаналізувавши, доходиш висновку, що не все так просто. Насправді – це безкінечна перевірка зошитів, складання тематичних та підсумкових, виступи на педрадах та методоб’єднаннях, і, найголовніше, виховні години, класне керівництво, нерви, стреси, психологічна напруга й постійне моральне вигорання…

       Одного з найдосвідченіших вчителів Пиріжківської гімназії Малинської громади, старшого вчителя Олександра Кабалюка знаю давно. Односельці шанують його за врівноваженість, справжню батьківську мудрість, щедрість, щирість, патріотизм, трудолюбивість, відмінне знання дитячої психології й тонке вміння знайти ключик до людських сердець.

Олександр Іванович Кабалюк

       — Цей рік є знаковим для мене і моєї родини, — розповів у затінку розлогої груші-дички Олександр Іванович. — Виповнилося 35 років відтоді, коли я після закінчення біофаку Житомирського педінституту імені Івана Франка переступив поріг Пиріжківської школи, а також 30 років, коли працював у ній директором, а нині – вчителем. Виховав дуже багато молодих і талановитих вчителів. До речі, щороку випускники гімназії вступають у омріяні заклади профільної передвищої освіти. Значить, не марно передають знання й уміння своїм вихованцям всі педагоги гімназії.

         Вільний час присвячує вчитель улюбленому заняттю — бджільництву. Із завзяттям  взявся за це захоплення більше 15 років тому. Допомагав спочатку поратися біля комах-трудівниць односелець Володимир Павленко, якого в селі вважають пасічником від Бога.

        Нині Кабалюк тримає 12 бджолосімей. В середньому отримує по два відра меду. Нинішнього року медозбір трішки слабший. Вулики будує сам. Його обійстя обгортає, здається, дивний спокій. Скрізь стоять вулики, а в спеціальному вагончику — медогонки, інше приладдя. Сам господар у бджолярських обладунках нагадує дослідника якоїсь дивовижної лабораторії. Зрештою, так і є: пасіка — це наймудріша природна скарбниця зі своїми законами, гармонією, порядком.

       — Бджоляр тут — лише помічник, диригент складного оркестру, — стверджує Олександр Іванович.

       — Ця справа стала частиною мого життя, улюбленою роботою, від якої отримуєш неймовірне задоволення й гармонію душі, — сказав Олександр Іванович Кабалюк. – Минулі роки, щоб покращити медозбір, вивозив своїх трудівниць на гречані поля до с.Шевченкового.

      Рік на рік не схожий, і тут нічого не вдієш. Олександр Іванович щирий, відкритий чоловік: що знає й уміє сам, того навчить й інших. А ще підбадьорює: все вдасться, каже, якщо взятися з душею та любов′ю. І, що дуже важливо, навчає ділитися з людьми – і медом, і квасом, іншими корисними продуктами бджільництва, і добром та приязню. З лікувальною метою побудував і будиночок, де час від часу лікується вся його родина.

       — Апітерапія (вуликотерапія) — це медичне використання бджолиних продуктів: меду, перги, воску, прополісу, маточного молочка та бджолиної отрути, — розповів пан Олександр. — Вона бере свій початок ще з часів стародавніх Єгипту, Греції та Китаю. Апітерапія помічна при багатьох хворобах нервової системи, ендокринних захворюваннях тощо.

        А про вчительську роботу Олександр Кабалюк каже, що в ній учитель – садівник, що ніжно садить квіти. І не погодитись із цими словами досвідченого педагога важко. Хоча й працювати нині в закладах освіти дуже нелегко. Діти і педагоги швидко перебудувались на навчання в умовах російсько-української війни: тривоги, бомбосховища, онлайн-навчання, тестування тощо.

       Захоплення батька поділяють і його син Іван, доньки Оксана та Анастасія, онуки, дружина Любов Іванівна, до речі, також педагог за освітою.

      А ще Олександр Іванович був одним із активних учасників місцевого фольклорно-етнографічного ансамблю «Джерело». З цим колективом свого часу побував на сценах обласного центру, Новограда-Волинського, ряду інших райцентрів області та столиці. А ще він часто раніше у вільний час полюбляв брати до рук гітару, баян, і лунала мелодійна пісня… Це дозволяло трішки розслабитись після напружених робочих буднів.

       — Це справжній бальзам на душу, — зізнається педагог. – Тому й інколи, згадуючи студентські роки, присвячую музиці й пісні трішки часу…Зараз, звісно, не до співу, на душі дуже важко й боляче за Україну, та й колектив наш поки призупинив свою діяльність…

       Начальник управління освіти, молоді та спорту, національно-патріотичного виховання  Малинської міської ради Віталій Коробейник зазначив, що Олександр Іванович справді заслуговує на повагу завдяки працелюбності, професіоналізму, щирості, доброті, людяності. На таких педагогів можна рівнятися й молодим колегам.

        За сумлінну працю на педагогічній ниві та високий професіоналізм Олександра Кабалюка не раз віншували в районі, області, нагороджуючи грамотами й подяками. Односельці обирали й депутатом районної ради… І відкривав двері районних чиновників педагог, відстоюючи інтереси й знайомлячи з проблемами своїх виборців.

       — Що побажаєте своїм колегам і землякам?

       — Всі ми живемо нині в дуже нелегкий час. Душі й серця розриває від щоденних гірких у тривожних новин із передової. За що такий тягар і горе нашій рідній Україні? Але ми все здолаємо, переборемо й вистоїмо! Нехай у наших оселях завжди панує світло й злагода, у серцях — добро, у помислах — мудрість, у засіках — достаток, а нелегка педагогічна нива колоситься рясним урожаєм людської вдячності.

       … Липневе сонце поволі опускалося за обрій, на сільській вулиці почало повівати приємною прохолодою. А на подвір’ї Кабалюків «кипіла» робота: діти й онуки годували домашню живність, в’язали зібраний часник, згрібали в копицю сіно, а господар порався біля бджіл. Він переконаний, що ці комахи не люблять злих людей і не чіпають добрих. Не сприймають чорного одягу, а може, й чорної душі…Полюбляють спокій, повсякчасну роботу й турботу про них. Тому й грубе втручання в звичний лад для цих комах-трудівниць просто нестерпне. Може, це наука і для нас?

Богдан ЛІСОВСЬКИЙ

Фото автора

Схожі матеріали

Популярні новини