Про військовий досвід в АТО та під час широкомасштабного російського вторгнення, ветеранську політику в Житомирі, проблеми військових та ветеранів війни ми поговорили з Олегом Смалем — підполковником Збройних сил України, новопризначеним заступником Житомирського міського голови з питань комунікації з військовими та ветеранської політики.
Ви професійний військовий, маєте значний послужний список, чому вирішили піти у виконавчу владу та в політику взагалі?
Під час проходження військової служби задумувався над питанням свого майбутнього. Тому що я розумів, що за станом здоров’я я вже не можу досить якісно виконати всі свої обов’язки, які були покладені на мене. І взагалі розглядав можливість в подальшому всього: від ведення бізнесу, перекваліфікації себе, пошуку нової роботи. Але вже, маючи на руках рішення ВЛК про непридатність до служби і після того, як написав рапорт на звільнення, я продовжував більше восьми місяців виконувати обов’язки. В один день мені зателефонували, запропонували, я не відмовився.
Політика взагалі була близькою для вас?
Вона навіть на даний момент ще не дуже близька. Все нове, багато що пізнається, але потрібно працювати над собою — і в майбутньому все буде добре.
Ви брали участь у бойових діях на початку війни, і вже після початку повномасштабного вторгнення. Ви звільняли Донецький аеропорт?
На території самого Донецького аеропорту я не був. Задання нашої 95 бригади було деблокування цього аеропорту. Під час січневих подій 2015 року ми отримали завдання штурму населеного пункту Спартак. Але, на жаль, завдяки переважаючій силі противника, ми не змогли виконати дане завдання. Я також отримав поранення. Внаслідок артилерійської підготовки противника рухався на БТРі, упав з нього та БТР мені трошки ногу переїхав. У подальшому мені наклали гіпс, який я через тиждень зняв та повернувся до виконання своїх обов’язків. Після виконання цих завдань поблизу Донецького аеропорту нас було направлено на допомогу підрозділам Сил оборони в Дебальцевому. Залишився ще один населений пункт на “дорозі життя” — Логвиново. Ми збірною частин Сил оборони намагалися деблокувати, штурмувати, але у нас не вийшло, на жаль. Потім в саме “кільце” ми зайшли у складі трьох БТРів, де теж виконували певні завдання. Після чого нас вивели і ми “тримали коридор” для виходу основних підрозділів Сил, які знаходилися в Дебальцевому.
Розкажіть про рейд 95 бригади в якому ви брали участь?
На сам рейд я потрапив вже наприкінці його. У 2014 році я випустився з військової академії Одеси. По розподілу був направлений командиром зводу в 95 окрему тоді ще аеромобільну бригаду. Майже одразу командир бригади направив мене на Схід і почали виконувати бойові завдання. Пам’ятаю, мої перші бої були під Тельманове (нині Бойківське — ред.). Ми “зачищали” цей населений пункт, завдання було виконано успішно. Потім передали його підрозділам Національної гвардії та почали виконувати інші завдання в тому напрямку.
Чим відрізняються бої повномасштабної війни від АТО?
Широкомасштабні. 24 лютого я, як і всі, прокинувся через ранкові вибухи. Дружині з дітьми сказав: “Збирайтеся”. Завіз їх під Одесу, оскільки там проживає моя теща. Сам сів на потяг та вирушив до Києва, а потім до Житомира. На жаль, я вже в дорозі зрозумів, що помилився з вибором місця дислокації для сім’ї, оскільки до Вознесенську було 100 кілометрів від того населеного пункту, де були бої із супротивником. Питання було вирішено, сім’ю передислокували без мене.
Потім, прибувши на залізничний вокзал в Києві, я думав як добратися до Житомира, тому що була комендантська година і транспорт не ходив. Я знайшов таксиста, який за певну суму був готовий мене доставити в Житомир. Ми через Борщагівку доїхали до Житомирської траси, так як міст по головній вже був підірваний. Моя перша думка: “Фух, зараз домчимося до Житомира, все буде добре”. Від останнього блокпоста проїжджаємо 3-5 кілометрів, і перед нами колона техніки противника перетинає Житомирську трасу. Добре, що в мене були знайомі в Головному управлінні розвідки, дану інформацію надіслав знайомим, а сам повернувся до останнього блокпосту, щоб попередити хлопців.
Ще годину-дві зачекав, думав, що, можливо, чимось допоможемо. Потім повернувся назад на залізничний вокзал і вже через Бердичів приїхав до Житомира. Ну і на наступний день вступив до лав 95 бригади.
Де проходили службу під час повномасштабного російського вторгнення на територію України?
Населений пункт Кам’янка. Це південніше Ізюму. Скажу по-чесному, за перші два-три дні я пережив більше, ніж за п’ять років АТО — це щоденні штурми, танкові атаки противника по 10-15 танків, безперервні вогневі нальоти, так само працювала авіація противника. Розуміння було, що це війна. Це сильно відрізнялося від АТО, там було пару прильотів і вже думки, що добре нас “потріпало”. А тут якщо за день сто “прильотів”, то це легенький день був. На підступах до Слов’янська ми зупиняли противника. За місяць наша бригада “розбила” до трьох-чотирьох бригад противника. Щоденно спалювали по 5-10 одиниць техніки.
Політика і війна потребують кардинально різних вмінь та навичок у людей, чи не було боязко йти у владу?
Це взагалі різна специфіка роботи. Будучи військовим, я вмів коротко та ясно поставити або отримати задачу, потім поставити її підлеглим та виконати. У політиці, на жаль, трошки більше потрібно спілкуватися. Це також формує навички та вміння більш лояльно з усіма спілкуватися.
Розкажіть про свої плани та обов’язки на посаді?
У моїх обов’язках є не тільки питання ветеранів, членів їхніх сімей, сімей загиблих, воїнів, родин безвісти зниклих. Також у моєму підпорядкуванні є управління з питань надзвичайних ситуацій та цивільного захисту населення. Це також впливає на безпеку цивільного населення Житомира. Укриття, усі аварійні ситуації — це також в моєму підпорядкуванні. Недопущення небезпечних ситуацій та робота на випередження.
Чи сформована у Житомирській громаді ветеранська політика?
Коли я прийшов на цю посаду, у нас вже працювало управління з питань ветеранів війни. Воно перебирає на себе всі обов’язки, які були безпосередньо на багатьох структурних підрозділах. Грубо кажучи, це буде одне управління, де вирішуватимуться усі ветеранські питання, які раніше вирішувалися в Департаменті соціального захисту населення та в багатьох інших управліннях.
На даний момент управління з питань ветеранів перебрало на себе обов’язки щодо встановлення статусу інвалідності. Якщо особа отримала статус “особа з інвалідністю”, вона звертається до управління у справах ветеранів, де їй видають відповідне посвідчення. Також члени сім’ї загиблих отримують посвідчення в управлінні у справах ветеранів війни. Ці обов’язки передали від Департаменту соціальної політики.
На даний момент є три постанови, щодо грошової компенсації за неотримане житло, на яку мають право три категорії населення. Першочергово – особи з інвалідністю І та ІІ групи внаслідок війни. На сьогодні 98 осіб перебувають в черзі. Цього року, думаю, осіб 30 отримають компенсацію. Також права на компенсацію мають учасники бойових дій в Афганістані. Таких на даний момент залишилося 12 осіб, які ще не отримали свого житла. І третя постанова – внутрішньо переміщені особи з числа ветеранів війни. Таких 12 осіб в черзі. Це все державні програми і кошти на їх забезпечення виділяє держава.
Ще скажу щодо реабілітації діючих військових, звільнених ветеранів та ветеранів, членів їх сімей. На даний момент є людина, яка готова нам допомагати щодо реабілітації військових у санаторіях. Якщо є люди, які мають бажання відпочивати, є безкоштовні санаторії, Але, на жаль, харчування там, в деяких, за свій кошт, а в деяких і безкоштовно. Всі, бажаючи та охочі, звертайтесь до управління з питань ветеранів війни. Там вас поставили в чергу та відповідно до запитів можемо до 200 осіб відправляти на реабілітацію.
На сесії, коли вас призначали, були активісти. Частина із них була у військовій формі. Один із активістів, Ярослав Ходаківський, висипав землю на депутатів. Як ви до таких дій ставитесь? Активісти у формі це нормально?
Безпосередньо з Ярославом я познайомився уже після сесії. Його питання разом з ним ми вивчаємо та працюємо в даному напрямку. Особисто моя думка, питання землі потрібно внормувати. Вже діє мораторій на видачу державних земель, так як багато учасників бойових дій та дотичних мають право на отримання 2 гектарів, наприклад, на ведення сільського господарства. Багато хто зробив документи, але не може отримати їх на руки. Тому я вважаю, деякі можливі підприємці також мають трошки затягнути свої пояси, не дуже доречно, коли люди воюють за цю землю, а хтось намагається перепродати свою власну ділянку.
А як щодо такого способу привернення уваги — розсипати землю на сесії міськради?
Чесно кажучи, це недієвий спосіб. Він же не знає, на кого він кинув ту землю. Там майже поруч стояла дружина одного військового, який загинув при виконанні бойового завдання. На неї також потрапила земля. Це не дуже гарний вчинок, як на мене. І потрібно бути трішки стриманим у таких питаннях. Тому буду дуже радий, якщо спочатку військові будуть підходити до мене, до управління з питань ветеранів, ми будемо намагатись вирішити ці питання на нашому рівні. Якщо ми вже не зможемо їх вирішувати, то будемо піднімати їх вище. Але, на мою думку, такі заходи у воюючій країні трохи недоцільні, оскільки противник може їх використати на свою користю.
Повне інтерв’ю із заступником Житомирського міського голови з питань комунікації з військовими та ветеранської політики Олегом Смалем дивіться на нашому YouTube-каналі.
Джерело: suspilne.media
