Україна

«Зникають села з карти України»: поезія про біль і надію

Села, які колись були осередками життя, нині поступово зникають з карти України. Поетеса Оля Більчук тонко передала відчуття втрати, спустошення, але водночас – глибокої надії на відродження у своєму вірші. 

Зникають села з карти України.
Відходять люди, нищаться хати.
Росте бур’ян і хилиться калина…
Гуляє вітер, тиша навкруги.

Вросли дерева, де були колгоспи.
Давно пустує школа і садок.
Не ходять люди вже давно у гості.
Самотність тут розпутала клубок.

Давно не родять яблука і вишні.
Рясно в саду завівся сухостій.
Не має сіна на старім горищі.
Та вже не сохне м’ята й звіробій.

Поміж хати вже заросли стежини.
Від самоти втомився кожен двір.
Давно не чути сміху тут дитини.
Бродить життя, немов загнаний звір.

Тут тишина розправила вітрила.
Її спокій порушують птахи.
На кладовищі смерть людей сповила.
Могили тут поповнюють ряди.

Немов би поміж небом і землею,
Просто витає Божа благодать.
І для села смерть випала суддею.
Відходять люди. А хати стоять…

Зникають села з карти України.
Чи, Боже, ще вдихнеш у них життя?
Гуляє вітер між хати, руїни.
Лиш спогади не йдуть у забуття.

Автор: Оля Більчук

 

Схожі матеріали