Житомирщина згадує Василя Овсієнка: 13,5 року таборів і вірші Стуса, збережені напам’ять

19 липня минає три роки від дня смерті Василя Овсієнка — уродженця Житомирщини, філолога, правозахисника, публіциста, члена Української Гельсінської групи та одного з найретельніших літописців українського руху опору. Радянська система тричі засуджувала його, назвала «особливо небезпечним рецидивістом» і забрала 13,5 року життя. Проте навіть у таборах він зберігав те, що влада намагалася знищити: людські свідчення, імена побратимів і почуті від Василя Стуса вірші.

В Українському інституті національної пам’яті Овсієнка називали істориком дисидентського руху. Він не лише пережив репресії, а й десятиліттями записував історії тих, кого радянська влада намагалася викреслити з української пам’яті.

Василь Овсієнко народився 8 квітня 1949 року дев’ятою, наймолодшою дитиною у селянській родині в селі, яке тоді називалося Леніне. Нині це Ставки Радомишльської громади Житомирського району.

Назва рідного села була для нього не дрібною формальністю. Ще задовго до загальної декомунізації Овсієнко домагався повернення історичної назви Ставки. Офіційно Верховна Рада перейменувала село у 2016 році.

У 1967 році він вступив на філологічний факультет Київського університету. Уже наступного року виготовляв фотовідбитки праці Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» і поширював їх серед студентів. Згодом допомагав Василеві Лісовому та Євгенові Пронюку готувати шостий випуск підпільного журналу «Український вісник».

Після університету молодий філолог працював учителем української мови та літератури у селі Ташань на Київщині. Саме там у березні 1973 року його вперше заарештували. За радянським звинуваченням в «антирадянській агітації та пропаганді» він отримав чотири роки ув’язнення.

Відмова від «покаяння» коштувала ще десяти років

У 1979 році Овсієнка засудили вдруге — до трьох років позбавлення волі. Новий процес розпочали ще до завершення цього строку. Працівники КДБ вимагали, щоб він написав для газети «покаянну» статтю, засудив Українську Гельсінську групу та відмовився від своїх переконань.

В обмін обіцяли дострокове звільнення. За відмову погрожували десятьма роками таборів особливого режиму, п’ятьма роками заслання і статусом «особливо небезпечного рецидивіста». Овсієнко відмовився від угоди. У серпні 1981 року Житомирський обласний суд виніс саме той вирок, яким його залякували.

«Я іронічно ставлюся до тих, хто каже, що я в неволі “боровся”. Я не боровся. Я стояв, як паля, в брудному потоці, дбаючи, щоб не похилитися».

Він також відмовлявся свідчити проти Левка Лук’яненка, Василя Стуса, Миколи Матусевича, Гелія Снєгірьова та інших переслідуваних українців. Така поведінка для КДБ була не менш небезпечною, ніж поширення самвидаву: система трималася не лише на вироках, а й на примусі людей свідчити одне проти одного.

У таборі особливого режиму Овсієнко півтора місяця перебував в одній камері з Василем Стусом. Поет читав йому свої твори, а Овсієнко запам’ятовував їх. Частину Стусових поезій він виніс із неволі не на папері, який могли відібрати під час обшуку, а у власній пам’яті.

Він став одним із важливих свідків останніх років життя Стуса. Згодом детально описував умови табору Кучино-36, переслідування поета адміністрацією та обставини його смерті.

Після таборів він почав рятувати пам’ять

Овсієнка звільнили у 1988 році. Уже наступного року він долучився до організації перепоховання Василя Стуса, Юрія Литвина та Олекси Тихого. 19 листопада 1989 року їхні останки привезли з Уралу до Києва і поховали на Байковому кладовищі. Ця багатотисячна процесія стала однією з подій, що засвідчили: страх перед радянською системою відступає.

У 1990 році Овсієнко був серед учасників студентського голодування у Києві та долучився до перших спроб гідно вшанувати воїнів Армії УНР, розстріляних більшовиками біля містечка Базар на Житомирщині.

Та головною його справою після звільнення стало збереження історії руху опору. Як координатор програми Харківської правозахисної групи він їздив Україною, зустрічався з колишніми політв’язнями, записував багатогодинні автобіографічні розповіді, укладав довідки, редагував спогади й відновлював імена людей, про яких десятиліттями не дозволяли говорити.

Саме тому його називали літописцем. Він знав історію дисидентського руху не лише з документів — багато її учасників були його співкамерниками, друзями й побратимами.

«Це була ключова в багатьох національних справах людина. Носій високих чеснот і винятково скромний трудар, лише частково оцінений сучасниками», — згадував журналіст та історик Вахтанг Кіпіані.

Реклама

У книзі «Світло людей» Овсієнко зібрав близько пів сотні текстів про Василя Стуса, Юрія Литвина, Олексу Тихого, Валерія Марченка, Левка Лук’яненка, Оксану Мешко, Миколу Руденка, Євгена Сверстюка та інших діячів руху опору. Його автобіографічна книга «Життя як покута» розповідає не лише про три арешти й табори, а й про моральний вибір людини, яка відмовилася пристосовуватися до брехні.

Овсієнко був переконаний, що незалежність України неминуча, хоча в таборах мало хто вірив, що побачить її на власні очі.

«Ми міркували про майбутнє. Були впевнені, що незалежність буде. Але коли? Мабуть, коли нас уже не буде — десь на початку ХХІ століття. Імперія виснажилася швидше».

Василь Овсієнко помер 19 липня 2023 року на 75-му році життя. Він залишив після себе не лише власну біографію політв’язня, а цілий архів людських голосів. Завдяки його праці історія українського опору складається не з безіменних жертв і сухих дат, а з живих розповідей людей, які вистояли.