Велика війна принесла чимало горя українцям, але разом з тим багато хто у розпал повномасштабного вторгнення знайшов своє кохання. Військовий із Марганця Іван Розуман та його дружина Тетяна — яскраве тому підтвердження. Вони зустрілись у шпиталі, де чоловік лікувався після поранення, а його половинка — працювала медсестрою. Далі були романтичні побачення, освідчення… Потім Іван повіз кохану до рідного міста на Дніпропетровщину до батьків. Але дорогою потрапили під ворожий обстріл. Відважний воїн, рятуючи кохану, накрив її собою і дістав важкі травми — втрату правої руки та зору. Але це, зізнається він, ще більше зміцнило їхній союз й тепер вони називають один одного янголом-охоронцем.
Іван та Тетяна стали янголами-охоронцями один для одного
– Моя батьківщина — Марганець. Місто весь час обстрілюють, окупанти гатять із окупованого Енергодару, від нас це за 15 кілометрів. Містечко наше шахтарське, спочатку туди їхали на заробітки, потім залишались. Тому і я не мав вибору, після закінчення місцевого технікуму також пішов працювати на шахту. Тоді мені було 17 років, тому працював на поверхні, бо спускатись було заборонено. У 18 років вже отримав дозвіл працювати під землею. Небезпечно, але мені подобалось, — каже Іван Розуман. — Після технікуму мені пропонували контрактну службу, але я відмовився, тому що мене влаштовувала моя робота і заробітна плата. Тому мене взяли на строкову у 19 років. Служив у Київській області у Президентській бригаді оперативного призначення 3027. За два місяці до великої війни я повернувся додому й продовжив працювати на шахті.
.jpg "Іван Розуман")
22 лютого 2022 року мені прийшла повістка, і я мав з’явитися у військкоматі. Я до цього поставився з розумінням, адже я людина з досвідом. Під час розмови там командир сказав, що відбувається щось незрозуміле, може бути вторгнення. Якщо щось станеться, додав він, то по першому дзвінку мене викличуть з тривожною сумкою. Й вранці 24 лютого мені подзвонили і повідомили, що треба їхати до них. Я мав можливість залишитись, адже шахтарі мали бронь. Проте обрав захист держави, бо давав присягу. Мене взяли до 25-ї десантно-штурмової бригади, водієм-кулеметником. Потім були виїзди, я став старшим машини, постійно поруч із хлопцями, возив їм зброю та БК. Воював на Авдіївському та Лиманському напрямках. Восени 2022 року у складі штурмового підрозділу брав участь у Слобожанській операції, коли ми з побратимами звільняли Харківську область. Я щасливий, що був тоді поруч із ними, хотів помститись окупантам за полеглих і забрати наші землі. Ви б бачили, як нам раділи люди. Ці сльози в їхніх очах досі в моїй голові.
— Коли ви отримали своє перше тяжке поранення?
– Це був жовтень 2022 року. Ми штурмували позиції ворога у Червонопопівці на Луганщині. Та військова операція могла б принести багато успіхів, відкрити трасу на Кремінну й на Бахмут. Але не вийшло… Першу позицію ворога розбили, а до другої не встигли доїхати. Окупанти гатили зі всього, що тільки можна. Біля мене вибухнув касетний боєприпас. Уламками посікло таз і пах, зламало дві кістки і розробило ліву ногу. Я тоді відчув сильний біль, стало важко дихати. Ліва нога, здавалось, просто висіла на шкірці. Вибратись звідти було ще тим випробуванням. Бойова машина піхоти, яка підібрала нас, не могла їхати через те, що все було заміноване. Довелось стрибати з неї і діставатися до ближньої лісопосадки. Вороги помітили і стали стріляти. Я давав відсіч, тоді мерщій в ярок сховався. Думав, що то кінець — молився… Зрештою, побратими змогли забрати мене й передати бойовим медикам, які надали першу допомогу.
Прооперували у Краматорську, кінцівку врятували. Але через те, що виникли ускладнення, відправили у Кременчук. Це був уже 2023 рік. Пригадую, як у палату зайшла мила та симпатична медсестра. Звали її Тетяна. Вона привіталась, і мені від того так стало добре. Перший час соромився підійти до неї. Ходив до її поста, роздивлявся… Жартував, що мушу «штурмувати» цю непросту позицію. Якось із другом відпросились у місто, і я приніс дівчині шоколадку. Запросив на каву. Так і закрутилось…
Тетяна стала моїм першим та єдиним коханням. Ми стали жити разом. У вересні 2023 року я освідчився Тані, і вона погодилась. Ми стали планувати весілля, мене вже зі служби звільнити через стан здоров’я.
«Медики мені наростили два хрящі трахеї, і я сказав „так“ у РАЦСі»
— Знаю, що далі було ще одне важке поранення і, по суті, ваш другий день народження. Розкажіть про це.
– Так, це був листопад. Ми поїхали на Дніпропетровщину, щоб познайомитися з моїми батьками. Але потрапили під обстріл. Вороги з Енергодару запустили дрони зі скидами. Я намагався відкинути гранату. Закрив спиною собою Тетяну, тоді пролунав вибух. Я ще був у свідомості, якось намагався допомогти собі. Зняв військову портупею, нею перев’язав руку. Так хотів зупинити кровотечу. Але підповзла кохана і наклала турнікет.
Приїхала «швидка допомога». Я був у реанімації більше місяця. Втратив зір, частину трахеї, отримав опіки, уламкові поранення. У Тані діагностували відкриту черепно-мозкову травму, їй перебило ноги та коліна. Права рука досі нормально не працює, бо туди поцілив уламок. Коли я прийшов до тями, не міг розмовляти, бо мені видалили частину трахеї. Тому у записках благав Таню покинути мене, бо розумів, що не бачу і шансів нема. Навіщо дівчині такий тягар. Ще ж молода, знайде своє щастя. Але вона й слухати не хотіла. І ця її віра та підтримка зцілили мене і дали мотивацію рухатись далі.
Ми розписалися у лютому минулого року. Медики мені наростили два хрящі трахеї, і я сказав «так» у РАЦСі. Живемо ми тепер у Києві. Працюємо у благодійному фонді, який опікується незрячими ветеранами. Щодня кількість тих, хто через війну втратив зір, зростає. І це сумно.
— Від бійців, які втратили зір, чула неодноразово, що краще вже ампутація кінцівок. Що думаєте з цього приводу?
– У мене і те, і інше. Якщо порівнювати, то дійсно зір — основний фактор — без нього складно. Протези ж можна встановити і продовжувати більш-менш нормальне життя. Але, щоб там не було, потрібно вчитись жити і радіти кожному дню. Всьому можна навчитись, все залежить лише від людини, від її бажання адаптуватись.
— Як ви адаптувались до життя після поранення? Про що мрієте? Чим захоплюєтесь?
– Мріємо про дитину, власне житло, вишневий сад. Щоби були сучасні технології, аби відновити втрачений зір. На це є маленька надія… Активно веду соціальні мережі, знімаю влоги, де із допомогою дружини готую. Планую пірнути в океан з аквалангом, і щоб потім інструктор описав, що він побачив.
Іван допомагає збирати кошти на купівлю рогівок для кератопластики воїнам.
