19 липня 1938 року в Тбілісі, у сім’ї Костянтина Миколайовича Кікабідзе та його дружини Манани Костянтинівни, народився хлопчик. Немовля охрестили за православним звичаєм, давши стародавнє грузинське ім’я Вахтанг.
У жилах немовляти текла «блакитна» кров: батько походив з імеретинських дворян, а мати належала до князівського роду Багратіоні-Давитішвілі — нащадків грузинських царів.
Батько маленького Буби (так Вахтанга лагідно прозивали вдома, а згодом і на вулиці) працював журналістом. Мама ж була співачкою: виступала і у філармонії, і на гучних грузинських весіллях.
У 1941-му Костянтина Миколайовича, як і багатьох радянських чоловіків, призвали на фронт. У грудні 1942-го, коли Бубі виповнилося чотири роки, Манана Костянтинівна отримала страшну звістку: її чоловік, молодший лейтенант Кікабідзе, зник безвісти під Керчю.
З того моменту в Буби залишилася лише мати.
Від батьків хлопчик успадкував творчу іскру: він писав вірші, багато читав, у шкільні роки грав у самодіяльному театрі. Проте найбільше Буба любив музику і мріяв співати — так само, як мама.
І саме тут крилася заковика! Манана Костянтинівна щиро вважала сина немузикальним і була переконана, що голосу в нього немає зовсім. Значно пізніше Вахтанг згадував:
«Жодна сила не могла змусити мою маму покривити душею і сказати, що я — хороший співак. Вона повторювала: “Бубо, що ти таке робиш із залом, що вони купують на тебе квитки?! Адже ти зовсім не вмієш співати”. Уже перед смертю мама запропонувала мені заспівати дуетом зі словами: “Я вже не дуже добре співаю, а ти ніколи добре не співав”».
Коли Буба оголосив про свій намір учитися на вокаліста, мати відмовила його, наполягаючи на надійній, «хлібній» спеціальності. У результаті після школи Кікабідзе вступив на факультет перекладачів у Тбіліський державний університет імені Іване Джавахішвілі. Але навчання не пішло, і він перевівся до Тбіліського державного інституту іноземних мов.
Однак і цей виш Вахтанг не закінчив. У 1959-му 21-річний юнак зрозумів, що його душа лежить зовсім до іншого, покинув навчання і влаштувався до Тбіліської філармонії.
Згодом Кікабідзе розповідав, ніби ніколи не перебував у комсомолі, а з піонерів його буцімто виключили за те, що підліток «чистив взуття піонерською краваткою». Однак люди, які знали Бубу, ці слова спростовують. Та й сам Вахтанг Костянтинович одного разу повідав інше:
«У 1956 році почалася десталінізація, у нас у Тбілісі захотіли знести пам’ятник Сталіну, звісно, ми з пацанами за нього вступилися, ми його обожнювали. Почалися протести, навіть сутички. Приходжу я після цього додому, а мама: “Де ти був?”. А я: “Сталіна захищав”. У той же момент мама кинула в мене чавунну праску на 12 кг, важку — за те, що я за Сталіна вступився. Якби влучила в мене — вбила б на місці, але промахнулася. Це був єдиний раз, коли мама вийшла з себе. Переживала, що і мене заберуть»
У філармонії Вахтанг заробляв непогано. І хоча згодом Кікабідзе люто лаяв СРСР і зізнавався в ненависті до радянського герба, його сім’я і сама Грузія, яку влада посилено забезпечувала, побоюючись сепаратизму, жили в достатку.
До 1964 року в Буби з’явилися чималі гроші, і він задумався про одруження — тим паче що на той час був нестями від кохання до прими-балерини Тбіліського академічного оперного театру Ірини Кебадзе.
Кебадзе, яка була старшою за Вахтанга на шість років, приймала залицяння. Але ж ось біда: Ірина перебувала у шлюбі з актором Гурамом Сагарадзе, який, до того ж, був другом Кікабідзе.
Однак цей факт Бубу не зупинив. Закохані почали зустрічатися, зокрема й у квартирі Ірини, коли чоловік виїжджав на гастролі. Якось Сагарадзе застав коханців у власній спальні, спалахнув грандіозний скандал.
Подруга Ірини згадувала:
«Це був скандал на весь Тбілісі! Чоловік застав її в ліжку з Бубою, хотів зарізати суперника. Вахтангу ледь вдалося врятуватися»
Тим не менш, Сагарадзе знайшов у собі сили дати дружині розлучення. Восени 1965-го Вахтанг та Ірина одружилися.
В Ірини від першого шлюбу була донька Марина. Кікабідзе прийняв дівчинку як рідну. А в 1966 році в пари народився спільний син — Костянтин.
Той самий 1966-й приніс ще дві знакові події. Перша: 28-річного співака і музиканта запросили до грузинського ансамблю «Орера», де він співав і грав на ударних. Друга і, мабуть, найголовніша — Кікабідзе дебютував у кіно у фільмі Миколи Санішвілі «Зустріч у горах». Дебют виявився напрочуд вдалим, і Вахтанг Костянтинович вирішив всерйоз підкорювати кінематограф.
Наступна ж картина принесла йому популярність. У 1969 році відомий режисер Георгій Данелія запросив Вахтанга Костянтиновича до своєї нової стрічки «Не журись!». Фільм сподобався і глядачам, і критикам, а Кікабідзе отримав приз за найкращу чоловічу роль на Міжнародному кінофестивалі в Картахені.
Новий великий успіх чекав на артиста у 1974-му після виходу картини Георгія Шенгелая «Мелодії Верійського кварталу». Потім Вахтанг Костянтинович знову повернувся до естради: у 1976-му він уже як керівник «Орери» виступив у фіналі «Пісні року» разом із Нані Брегвадзе — це був приголомшливий успіх. Згодом Кікабідзе ще не раз брав участь у фіналі цієї «Пісні».
Але справжня всесоюзна слава чекала на артиста у 1977 році — і нею 39-річний Вахтанг Костянтинович був завдячний земляку Георгію Данелії. Зворушлива і неймовірно пронизлива роль льотчика Валіко Мізандарі у фільмі «Міміно» назавжди стала візитною карткою Кікабідзе.
Вахтанг Костянтинович увійшов до когорти найзнаменитіших, найпопулярніших і найбільш високооплачуваних акторів країни. Він побудував у Тбілісі чудовий будинок, розбив виноградник, мав і розкішну квартиру в Москві.
У 1980-му Кікабідзе покинув «Ореру» і почав сольну кар’єру. Усе йшло блискуче, але влітку того ж року, щойно отримавши звання народного артиста Грузії, Кікабідзе почав страждати від жорстоких головних болів.
Термінове обстеження в республіканській лікарні виявило: в артиста гнійна гематома прямо на мозочку. Грузинські лікарі не ризикнули робити надскладну операцію, заявивши: начальство і народ «з’їдять» їх, якщо із загальним улюбленцем щось трапиться.
Сам Кікабідзе розповідав:
«Звертався до лікарів на Заході, і всі казали, що в мене немає шансів і операція марна. Мене привезли до Москви, у клініку Бурденка, до хірурга Коновалова. Олександр Миколайович давав лише один відсоток, що я залишуся живим і при цьому не перетворюся на ідіота. Напередодні операції я попросив свого друга, знаменитого хірурга-кардіолога: “Якщо зі мною щось буде не так, дайте мені померти — придурком жити не хочу”. Операція тривала кілька годин.»
Завершивши лікування у 1984 році, Кікабідзе спробував себе в режисурі. Знятий ним фільм «Будь здоровий, дорогий!» був тепло прийнятий глядачами та отримав призи на кінофестивалях.
У 1990-х грузинський кінематограф занепав, естрада животіла. На всьому пострадянському просторі творче життя жевріло хіба що в Росії. З кінця 80-х і аж до 2008 року Кікабідзе жив і працював у Росії — понад 30 років! За цей час він дав сотні сольних концертів і заробив величезні гроші.
У Росії в Кікабідзе, якого вважали відомим ловеласом, за чутками, з’явилася юна кохана. З 23-річною актрисою Юлією Галкіною 69-річний метр познайомився у 2007 році на зйомках детективного серіалу «Королева». Спільна робота так зблизила артистів, що між ними спалахнув пристрасний роман. Втім, цей зв’язок був недовгим, і дружина Ірина Григорівна пробачила чоловіка.
З Росією у Кікабідзе теж був свій «роман», але він завершився у 2008 році. Ще до серпневих подій артист покинув Росію і став відгукуватися про неї виключно негативно. Не менш критично він оцінював і радянський період. З кожним роком його висловлювання ставали радикальнішими. У 2014-му в інтерв’ю українським журналістам Вахтанг Костянтинович заявив:
«Якби я був молодим, я б теж зараз був в АТО і чинив опір, захищаючи честь країни».
У Росії ж, де артиста завжди дуже любили, його заяви воліли вважати трагічною помилкою старої й немічної людини.
У 2021 році Вахтанг Кікабідзе поховав свою вірну, яка пробачала йому все, дружину Ірину Григорівну Кебадзе. Ця жінка довгі роки рятувала й оберігала чоловіка.
Смерть дружини підкосила й без того хворого актора. Кікабідзе зліг через загострення хронічної хвороби нирок. Встати з ліжка Вахтангу Костянтиновичу було вже не судилося: 15 січня 2023 року знаменитий «Міміно» помер в одній із тбіліських лікарень на 85-му році життя.
Поховали артиста на Верійському цвинтарі Тбілісі, поруч із матір’ю та дружиною Іриною.
