Василь Головецький – один із тих наших знакових земляків, які є візитною карткою Житомира та області. Відомий український поет, письменник, заслужений журналіст України, який зіграв значну роль у становленні обласного телебачення. Людина, яка впродовж кількох років щодня (!) пише нового вірша і викладає на своїй сторінці у Фейсбуці, бо саме цього прагне його творча душа, саме так, у римах, виплескуються його роздуми, мрії, переживання. З висоти свого 70-річчя пан Василь вкотре переосмислює своє життя: чого вартий, чого досягнув, чим пишатися, а чим соромитися? Про знакові моменти у своєму насиченому, буремному, але творчому житті Василь Головецький відверто поділився з газетою “Субота”.
– Як так сталося, що Ви, математик за спеціальністю, присвятили своє життя журналістиці та літературі?
– На Львівщині, де я народився і провів дитячі роки, у мене був дивовижний вчитель математики, і мене повело його шляхами. Я закінчив Львівський державний університет імені Івана Франка за спеціальністю “Математик, вчитель математики”. Студентом заробляв непогані гроші у будівельних загонах. Одного літа за три місяці роботи в будзагоні у Тюменській області отримав три тисячі рублів, тоді як моя мама за місяць заробляла лише 120 рублів! Повернувшись восени додому, я гордо вивалив з торби зароблене. Мої батьки були шоковані і вийшов справжній скандал. Батько одразу запитав: “Де ти їх вкрав?!”. І додав: “Вези назад і віддай, де взяв!”. Я не міг переконати батьків, що заробив їх чесною працею – зібрав гроші у торбину і більше не показував батькам, а витрачав їх тихцем, поступово…
Тоді ж, студентом, зустрів у Сибіру своє перше кохання – дівчину із Коростенщини. Ми поїхали на її батьківщину в Коростень і побралися. Там же я знайшов роботу у віддаленому селі Сушки, де викладав математику, а заодно підзаробляв кореспондентом у міськрайонній газеті. Такий підробіток прийшовся мені по душі: це було саме те, про що я мріяв! Спочатку писав простенькі замітки, а потім мені запропонували посаду штатного кореспондента редакції. Бачили б ви, який тоді я був щасливий! Але в редакції потрібно було мати гуманітарну, а не технічну освіту, і мені довелося закінчити заочно Московський літературний інститут.
– Коли Ви відчули у собі поета?
– Спочатку я доволі довго писав тільки прозу, у Києві вийшов мій збірник оповідань “Маркіянові яблука». Потім якось непомітно, сам не знаю як, з’явився мій перший вірш, за ним – другий, третій, і почалася велика жага до віршів. Знаєте, я думаю, це певне відхилення, якась нездоланна сила, яка просто не дає жити. От я сиджу десь на лавочці, і тут в голові складається якийсь рядок, я починаю нервувати, особливо якщо не маю змоги його записати – сприймаю це як трагедію! Рядок мене точить, гризе, поки не прийдуть інші рядки і не складуться у вірш. Нестримне бажання викласти свої думки ритмічно постійно захльостує, і з ним неможливо впоратись! Мабуть, я і справді якийсь дивний, але протягом чотирьох років на своїй сторінці у Фейсбуці кожного дня друкую свій новий вірш! Якщо не виходить написати новий, перероблюю і друкую старі. Написання віршів підштовхує до читання творів інших поетів, адже в Україні справжніх сильних поетів завжди було чимало. Постійно вчуся, надихаюся! Шукаю правильний наголос, свіжі рими, нестандартні образи, порівняння, звороти мови. Часом, буває, перечитуєш свої вірші – і приходить розчарування: десь не вистачає виразності та ще чогось, ламаєш голову, як вдосконалити! Словом, мусиш бути у постійному пошуку!
Читайте також: Василь Головецький: «Тихо люблю життя!»
“Період роботи на телебаченні був найбільш плідним творчим періодом”
– На початку 90-х Ви почали працювати в обласній телерадіокомпанії, були редактором, потім – генеральним директором. Як Вам, у душі поету, працювалось на новій ниві, адже ця робота дуже специфічна?
– Так сталось, що у 1991 році я залишився без роботи. Пішов працювати у місцеві газети “Житомирський вісник” та “Житомир”. В останній газеті, яку очолював Михайло Жайворон, я, спасибі йому, багато матеріалів створював сам, писав новини, аналітичні, сатиричні та інші статті, отримуючи величезне творче задоволення. У той час я жив по гуртожитках, відпустив собі бороду і нагадував такого собі напівбомжа. Тоді ж я зустрівся з Віктором Бойком – керівником новоствореної обласної держтелерадіокомпанії. Він запропонував мені роботу головного редактора, і я без вагань погодився. Можливо, це не дуже скромно, але ідеї створення багатьох тодішніх популярних обласних телепрограм – мої! Серед них, і моя авторська програма “Мамина доля”, яку я вів багато років. Я шукав цікавих людей, які щиро розповідали про своїх матерів. Ця передача, скажу чесно, багатьох чіпляла за душу. Навіть зараз, через багато років, коли йду Житнім ринком, бабусі, які продають городину, впізнають мене і запитують: “Чому немає передачі “Мамина доля”?! Ми скучили за нею!”. Саме тоді композитор Костянтин Яновський, з яким ми разом працювали, написав на мої вірші знамениту пісню “Тернова хустина”, яка стала лейтмотивом цієї передачі. До кожного ефіру я підбирав нові вірші. Це було дуже цікаво і надихало на подальшу творчість. До гумористичних телепередач “Здоровенькі були!” та “Побрехеньки” теж доклав свої ідеї. Тоді головним режисером у телерадіоцентрі був Володимир Савченко, який чудово знав історію театру України і навчав нас, тележурналістів та ведучих, азів акторської майстерності: як потрібно вести себе в кадрі, якими повинні бути твої жести, інтонація і так далі. Знаєте, навіть сам не вірю: за роки моєї роботи на обласному телебаченні я як телеведучий провів більше тисячі різних передач: «Мамина доля», «Великі земляки», «Резонанс» тощо. Подарував сільським школам і бібліотекам більш як сім тисяч власних та інших книг. Це був, мабуть, найбільш плідний творчий період мого життя!
– Невже все було так безхмарно?
– Зовсім ні! Коли мене запропонували на посаду генерального директора обласної держтелерадіокомпанії, почалося багаторічне потужне цькування мене як людини і як професіонала. Ця брудна кампанія чомусь проходила за мовчазної позиції обласної влади. Мабуть, комусь там я все-таки був неугодним! У соціальні мережі та в інші інстанції нескінченно йшли анонімні та інші листи про те, який я страшний негідник! Таких листів я назбирав тоді більше півсотні!
Як у будь-якої людини, у мене, безумовно, були тоді помилки і промахи, бо святих не буває! Але ніякої серйозної провини за мною, клянусь перед Господом Богом, не було! Однак я, і це зрозуміло, дуже нервував, сильно захворів, переніс дві операції і навіть, уявіть собі, клінічну смерть! Я – дуже довірлива людина, і це, мабуть, мій головний мінус. Чи, може, плюс, але все ж він мені дуже перешкоджав у житті і роботі. Незважаючи на всі тодішні негаразди, той період у творчому відношенні для мене був досить плідним – я видав 12 своїх книжок. За участі колективу обласного держтелерадіо була реалізована велика кількість соціально цікавих і важливих проектів. Дякую усім, з ким був тоді в одній команді!
“Сьогодні заново оцінюю свою творчість”
– З часом люди змінюються, життя корегує погляди, цілі, мрії… Чи змінилося з часом Ваше ставлення до своїх віршів? І яку книжку Ви зараз готуєте до друку?
– Думаю, саме зараз прийшов час передивитися свої вірші. Я їх перечитую дуже самокритично, відверто, не рисуючись перед собою, по-новому оцінюю свою творчість. Деякі просто викидаю, незважаючи на те, що вони набрали у Фейсбуці багато лайків. Є вірші, якими я досі пишаюсь і розумію, що з ними прожив життя недарма. Загалом, у мене вийшло 16 художніх збірок, не рахуючи документальних. Ще одна під назвою “Тихо життя люблю!” вийде вже у цьому місяці. Проживши 70 років, я на своєму досвіді зрозумів, що у нашому жорсткому світі найважче жити не бідній людині, а добрій! Адже саме добра людина постійно прагне допомогти іншим – навіть ціною власного добробуту і здоров’я! Таких людей мало і, на жаль, стає все менше. Сьогодні в моді холодний індивідуалізм. Це мене засмучує…
“Мої онуки – моє щастя!”
– Чи правда, що Ви вважаєте своїх численних онуків головним щастям і досягненням у житті? Наскільки щасливим було Ваше особисте життя?
– У мене десять онуків і одна правнучка. Всі вони чудові, я їх обожнюю! Плідними підсумками мого офіційного подружжя були двоє синів і дві доньки. На жаль, старший син передчасно помер 42-річним. Сьогодні, на відстані років, я щиро дякую усім жінкам, які розділили зі мною мою непросту долю. Були й інші удари долі. Часом я, не повірите, балансував на грані бомжа! Навіть зараз від мене колишні родичі хочуть відібрати мої скромні надбання – однокімнатну квартиру і простеньку автомашину! Комусь і досі не до вподоби, що для мене головне – не барахло і майно та бакси, а зовсім інші, духовні, речі. Але така вже моя журналістська і письменницька доля.
– Яка з Ваших книг є знаковою?
– Мабуть, це книга віршів “Мама, я убитий в Ірпені!”, яку я видав у Житомирі 2022 року. Тираж блискавично розійшовся, вона виявилась досить затребуваною! Ось-ось видам свою нову книгу про війну під назвою «Тихо життя люблю!», а на підході, з Божою допомогою, книга моїх обраних творів. Словом, я продовжую йти своїм непростим творчим шляхом, незважаючи на всі перешкоди, бо він для мене єдиний.
Джерело: Народний тижневик “Субота”
Автор: Сніжана Смирнова
