Представляти житомирського поета Василя Головецького нема потреби. У літературному просторі України він давно відомий як автор 16 збірок поезії та прози і низки документальних книг, як лауреат престижних премій імені Бориса Тена, Василя Юхимовича та інших майстрів слова, як переможець і призер багатьох всеукраїнських конкурсів. Особливо резонансною стала збірка його фронтових віршів «Мамо, я убитий в Ірпені!» (2022 р.). Власні поетичні твори він уже 5 років щодня розміщує на своїй поетичній сторінці у мережі Фейсбук. 15 травня Василь Головецький провів у Житомирі свій черговий творчий звіт. У зв’язку з цим редакція газети «Субота» взяла в нього інтерв’ю.
– Василю, щиро вітаємо із вдалим звітом про твою поетичну діяльність! А як його оцінюєш ти, чим задоволений, а чим – ні?
– Розумієте, я – невиправний максималіст, і тому не все у цьому звіті, з моєї точки зору, було досконалим. Так, у ньому не бракувало моєї відвертості про нинішню складну ситуацію в Україні, закривавленій більш як трирічною війною. Як завжди, я був відвертим, анітрохи не рисуючись і не прикрашаючи дійсність. Так, прозвучало багато добрих слів про мої вірші і про мене. Але певна обмеженість у часі, на жаль, не дозволила прочитати моїм шанувальникам мої кращі поезії останнього п’ятиріччя. Не вдалося й широко подарувати їм мої збірки з автографом, бо вони вже давно розійшлися у книжковій торгівлі. А я іноді занадто хвилювався…Тим не менше, для себе дав цій зустрічі позитивну оцінку.
– Ти щиро ділився на ній своїми планами…
– Так, не приховував нічого! Плани прості: цього року хочу видати в Житомирі свою чергову книжку віршів «Тихо люблю життя!», а затим – добротно видати і збірку вибраних поезій. Це аж ніяк не погоня за славою, а твереза оцінка реалій: як-не-як, мені вже за 70, плюс війна, отож треба поспішати!
– Цікава назва: «Тихо люблю життя!». Чому ти її вибрав?
– Це не я вибрав – це вибрала війна! Ви ж знаєте, які колосальні жертви у нас на фронті! Лише в обласному центрі на двох кладовищах чи не щодня хоронять наших загиблих воїнів. Ворог не дає передишки і мирним жителям, і не тільки на окупованій території, а й на Житомирщині: у нас безконечні повітряні тривоги та обстріли! Життя кожного з нас нині, без перебільшення, висить на волоску. І це – основна причина того, чому я (та й, мабуть, не тільки я!) кардинально змінив свої погляди на життя і на підходи до нього. Так хочеться ще трохи пожити, покайфувати, порадіти – але ніякої гарантії на це нема! Тому буквально чіпляєшся за життя, тримаєшся за нього руками і ногами так, як ще ніколи досі. З надією на те, що неодмінно доживеш до довгожданої Перемоги!
– Коли вийде ця збірка?
– Все залежить від фінансів. Просити гроші на її видання у благодійників мені не дозволяє совість: війна ж! Свою ж пенсію я витрачаю, крім усього, на допомогу рідним і Збройним Силам України. Тому сподіваюся на власні ресурси, а ще – на підтримку 2-3 давніх друзів. Думаю, до осені книга «Тихо люблю життя!», в якій хочу розмістити понад 200 віршів трьох останніх років, таки побачить світ!
– Якщо не секрет: хто саме з твоїх друзів готовий подати тобі руку допомоги?
– Не хотів би розкривати зарані всі карти, щоб, як кажуть, не зурочити! Однак дещо можу сказати гарантовано. Серед тих, на кого я найбільше розраховую, буде, зокрема, добре відомий житомирянам по роботі на кондитерській фабриці Олександр Рогаль. Він уже неодноразово виступав спонсором моїх книг, причому суттєво, передаючи на їх видання особисті гроші. Дякую за нагоду вкотре подякувати йому! Крім того, мають намір допомогти мої рідні.
– Хочу нагадати читачам, що твоє відверте інтерв’ю у нашій газеті «Субота» вже далекого 2022 року викликало підвищений інтерес. Зокрема, резонансною була твоя оцінка того, що відбувалося тоді в літературному житті України. Чи змінилася вона з тих пір?
– Прикро, але вагомих змін я поки що не бачу. Чимало тих, хто носить відповідальне звання «письменник», продовжує, як мовиться, «валяти Ваньку». Дехто, рятуючись од війни, виїхав із сім’єю за кордон і зник з літературного горизонту, тихо відсиджується там. Є, як не дивно, й такі, хто умудрився підсісти там на закордонні творчі гранти і живе безбідно, майже не займаючись активною літературною діяльністю. Інші відмовчуються тут, на батьківщині. На щастя, є й такі, хто своє слово зробив зброєю і мужньо воює ним на літературному «передку». Починаючи з нашої геніальної Ліни Костенко та інших сміливих і по-справжньому талановитих і патріотичних поетів та прозаїків. Саме на них я й орієнтуюся, саме у них вчуся!
– Кажуть, ти претендуєш на рекорд Гінесса, бо вже 5 років, якщо не більше, практично щодня (!) друкуєш свої твори на сторінці у Фейсбуці!
– Ніколи не ганявся за рекордами, нагородами і званнями. Тому що я й без них дуже багатий! Нема в мене, не нажив за свої роки ні шикарного маєтку і дачі, ні яхти і крутого авто, бо в мене зовсім інші життєві орієнтири і цінності. Зате маю, уявіть собі, 10 прекрасних внуків і правнучку! Троє з них, між іншим, народилися саме першого року війни, їм ще нема і трьох рочків, однак вони уже сповна пізнали, що таке війна з її безконечними сиренами, обстрілами, ночівлею у підвалах…Дуже хочу, щоб їхнє дитинство проходило у мирній Україні, щоб їм було легше, ніж нам – їхнім батькам, бабусям і дідусям!
– Спасибі, Василю, за твою відвертість!
– А я, у свою чергу, дякую народній газеті «Субота!», яка вже давно мене підтримує! А ще – усім тим, хто у Всесвітній день вишиванки 15 травня прийшов на зустріч і поспілкувався зі мною. Були, до речі, гості з Києва і Малина, мої колишні колеги з обласного телебачення і радіо, яким я віддав 25 років своєї праці. Спасибі також громадській організації «Захист Держави» на чолі з депутатом обласної ради Олександром Дмитруком, який люб’язно запросив мене на цю зустріч в її офіс. Друзі, я звик сповна відпрацьовувати доброту – і так буде й цього разу!
Інтерв’ю взяв Володимир Бойчук
