Україна

“В одежі спав. Їв прихапцем. Був за няньку та сестру-жалібницю”

“Перші репетиції “Назара Стодолі” проходили незвичайно. Назара й Галю грали Іван Тобілевич і Надія Тарковська. Завдяки постановці вони познайомилися й полюбили одне одного. Потім ще, як і герої п’єси, пережили ті самі перешкоди з боку багатих батьків”, – писала акторка Софія Дитківська-Тобілевич у книжці “Життя Івана Тобілевича”, виданій 1945-го.

Згадує столоначальника повітової Єлисаветградської поліції 24-річного Івана Тобілевича і на чотири роки молодшу Надію Тарковську. Вона працює у благодійному товаристві, що шиє білизну для дитячого притулку та лікарень.

Уперше бачаться 1869-го в читальній залі бібліотеки в Єлисаветграді – тепер Кропивницький. Поліцейський туди заходить часто. Через бібліотекарку отримує заборонену літературу для революційного гуртка. Чує, що в музичному класі хтось грає на роялі. Це Надія.

– А що якби вам виконати роль Галі? – запитує.

Автор: Музей театрального, музичного та кіномистецтва України
Іван Тобілевич 18 років працював у поліції. Паралельно брав участь у роботі підпільних гуртків, поширював заборонену літературу й видавав паспорти діячам революційних рухів. Коли 1883-го його визнали неблагонадійним, став актором трупи Михайла Старицького та почав писати п’єси під псевдонімом Карпенко-Карий. Іван Франко пізніше відзначив: ”Царський уряд втратив поліційного пристава Тобілевича, а Україна придбала драматурга Карпенка-Карого”
Іван Тобілевич 18 років працював у поліції. Паралельно брав участь у роботі підпільних гуртків, поширював заборонену літературу й видавав паспорти діячам революційних рухів. Коли 1883-го його визнали неблагонадійним, став актором трупи Михайла Старицького та почав писати п’єси під псевдонімом Карпенко-Карий. Іван Франко пізніше відзначив: ”Царський уряд втратив поліційного пристава Тобілевича, а Україна придбала драматурга Карпенка-Карого”

Вечорами він бере участь у репетиціях аматорського театрального гуртка. Ставлять “Назара Стодолю” Тараса Шевченка. Грає головну чоловічу роль. З акторкою на жіночу не визначилися. Вона складна і не кожній до снаги. Надія вагається, але наступного дня погоджується.

Пара закохується, зустрічаються щодня. Жінка походить із заможного польського роду. Її батьки в Єлисаветградському повіті засновують село Миколаївку й будують школу для селян. Для доньки шукають багатого і впливового чоловіка. Коли приходить свататися Іван Тобілевич, відмовляють.

Донька впадає у депресію і починає хворіти. Батьки змушені змінити своє рішення, і закохані одружуються. Від Тарковських отримують ділянку поблизу села Корлюгівка – тепер Кропивницький район Кіровоградської області – площею майже 10 га. Заводять господарство і будують хату на дві половини. В одній селиться подружжя, а в другу Іван забирає з Єлисаветграда батьків Карпа і Євдокію.

“Коли він, бувало, трохи вип’є і почне оповідати всякі події й випадки зі свого життя, то всі слухають, затаївши духа, – писав підприємець Євген Чикаленко у “Спогадах” про Карпа Тобілевича. – Оповідає образно, мальовничо та артистично. Коли розказував про щось страшне, то в мене, здавалося, і волосся на голові їжиться. Коли смішне – то всі аж за животи беруться від сміху”.

В Івана та Надії Тобілевичів народжуються семеро дітей – Микола, Галина, Катерина, Юрій, Назар, Орися та Віссаріон. Живуть дружно й щасливо.

“Одні діти родилися, другі починали ходити, а треті вже бігали. Дитячий крик, плач, сміх і біганина – весь дім наповнювали галасом і рухом. Іван Карпович казав, що так був звик уже до того вічного гомону, що кінець-кінцем зовсім його і не помічав, – згадувала Софія Дитківська-Тобілевич. – Коли вертався в час обідній зморений і втомлений роботою, засипав під той клекіт і галас, як під тиху музику. Правда, ненадовго, бо три малі карапузики сиділи вже на ньому верхи. Вони всі любили татка”.

1872-го в один день від холери помирають батьки Надії. Вона забирає до себе малолітніх брата Олександра й сестру Віру. Іван мусить розбиратися з маєтком та боргами тестя.

Віру видають заміж. Олександр цікавиться революційними рухами та стоїть на обліку в жандармів. Коли його арештовують, дядько використовує свої зв’язки, аби звільнити. Але того відправляють у Сибір. Іван Тобілевич залишається із зіпсованою репутацією і викликає підозру в керівництва.

Становище ускладнює хвороба доньки 6-річної Галини – на спині росте горб, дівчинка перестає ходити. Лікарі радять везти до Одеси, щоб купалася в лимані й мастилася грязями. Батько їде з нею на лікування.

Cеляться в землянці над лиманом. Іван Тобілевич носить відрами болото та ропу. Пізніше приїжджає дружина. Купаючи доньку в лимані, застуджується.

“В той час Іван Карпович в одежі спав. Їв прихапцем. Був за няньку та сестру-жалібницю. Дім перетворився на лазарет”, – згадувала Софія Дитківська-Тобілевич.

Навесні 1881-го засинає в кріслі біля дружини. Вона сниться йому вбрана по-святковому, підходить і цілує. Прокидається і бачить, що жінка мертва.

Важко переживає втрату. Обіцяє більше не одружуватися. На могильній плиті пише: “Надійко ти моя рідненька! Навіщо ти мене лишила з дітками дрібними. Прийди з того світу і порадь, що робити. Мир праху твоєму. Люб­лячий чоловік Іван”.

За два роки наказом міністра внутрішніх справ Тобілевича звільняють зі служби за те, що виписав фальшиві паспорти й надавав притулок подружжю громадських діячів Русових.

Від запалення головного мозку помирає донька Галина. Поховавши її, Іван Тобілевич пристає на пропозицію керівника театральної трупи Михайла Старицького і вирушає на гастролі Російською імперією. Виступає під псевдонімом Карпенко-Карий – від імені батька Карпа та улюбленого літературного персонажа Гната Карого із п’єси Тараса Шевченка “Назар Стодоля”.

Дітей залишає під наглядом батька. Мати до того часу померла.

Якось трупа Старицького обідає в ресторані. Акторка Софія Дитківська затримується. Коли приходить, не може знайти вільного місця. Іван Карпенко-Карий поступається своїм. Актори починають насміхатися, бо недолюблюють її за польське коріння.

– Годі, хлопці, досить! Чого ви причепились до дівчини? Немає недостойних національностей, а єсть недостойні і злі люди, – гримає він на колег.

Жінка закохується в нього й освідчується. Він старший на 15 років, тому відмовляє: “Ти молода. Мусиш іти в життя. Я своє вже віджив”.

У Ростові отримує розпорядження поліції негайно залишити місто як “політично неблагонадійний”. Забороняють жити в Україні та великих містах імперії. Обшукують, затримують і допитують.

Дозволяють оселитися під “гласним наглядом” в Новочеркаську – тепер Ростовська область Росії. Працює робітником у кузні. Відкриває невелику майстерню, де виготовляє оправу для книжок. Пише п’єсу “Бурлака”, яку присвячує покійній дружині.

Автор: Музей видатних діячів української культури
Брати Іван Карпенко-Карий (сидить другий праворуч), Микола Садовський (п’ятий праворуч) і Панас Саксаганський (сьомий праворуч) створили театральну трупу, яка гастролювала  Російською імперією з українськими виставами. Із ними виступала дружина Карпенка-Карого Софія (крайня праворуч). Фото зроблене у 1890 роках
Брати Іван Карпенко-Карий (сидить другий праворуч), Микола Садовський (п’ятий праворуч) і Панас Саксаганський (сьомий праворуч) створили театральну трупу, яка гастролювала Російською імперією з українськими виставами. Із ними виступала дружина Карпенка-Карого Софія (крайня праворуч). Фото зроблене у 1890 роках

Отримує листа від батька, який повідомляє про смерть онуків Миколи, Катерини та Віссаріона. Орися важко хворіє. Карпо Тобілевич просить не затягувати з одруженням. 66-річному чоловіку важко ростити дітей самотужки.

“Діти мої ростуть без матері й без всякого догляду, – писав Іван Тобілевич в листі. – Я не маю змоги найняти когось, щоб придивилися за ними, бо позбавлений права заробляти на прожиток”.

“Cумом могильного склепу віяло від убогої його хатинки, що містилася в підвальному поверсі будинку, ціною 7 карбованців на місяць. Ні ліжка, ні меблів, тільки стіл, лавка та пару крісел становили все умеблювання цієї пам’ятної для мене квартири”, – писала про помешкання висланця в Новочеркаську Софія Дитківська-Тобілевич. Вона приїжджає туди з трупою Михайла Старицького. Після вистав навідується до Івана Тобілевича.

“Спасибі тобі, Марусе. Софія Віталіївна за твоєю ініціативою залишилась у Новочеркаську на добу – і я був щасливий, – пише в липні 1884 року до сестри Марії Садовської-Барілотті. – Але не подумай нічого недоброго. Клянусь тобі, я був щасливий лише тим, що вона була тут! Стосунки мої не змінилися, вони залишаються до сих пір такими ж чистими, як і були. Вони будуть такими, пока я не улаштуюсь так, щоб другу своєму доставити тихе і безтурботне щастя, забезпечене розумним планом життя. Марусе, захищай її!”

За кілька місяців Софія полишає трупу та приїздить у Новочеркаськ. Побачення з коханим описує так: “Зустріло мене бліде, немов крижане обличчя. Здивування. Потім радість і сльози”.

Іван Карпенко-Карий наважується на другий шлюб. Тоді Софія зізнається, що має однорічну доньку Марію. Народила після зґвалтування в Києві. Іван приймає дівчинку.

Навідується Михайло Старицький та вмовляє писати п’єси. Так у Карпенка-Карого з’являється заробіток. З-під пера виходять “Хто винен”, “Бондарівна”, “Розумний і дурень”, “Наймичка” та “Мартин Боруля”.

1887-го дозволяють повернутися на свій хутір біля Єлисаветграда. Називає його на честь покійної дружини – Надія.

“У мене виросли крила. Напишу тобі про мою свободу, – повідомляє братові Миколі Садовському в листопаді 1888-го. – Якщо справдиться те, що обіщали, то я буду освобожден, коли отримаю приглашеніє театрального товариства. Виїду до вас, куди скажете”.

“Найталановитішим із братів Тобілевичів треба визнати Миколу Садовського. Найдосконалішим із технічного боку – Панаса Саксаганського. А найглибшим, найґрунтовнішим – Івана Карпенка-Карого”, –

Михайло Старицький (1839–1904), письменник

18 п’єс написав Іван Карпенко-Карий. Серед них “Чумаки”, “Сава Чалий”, “Лиха іскра поле спалить і сама щезне”. П’ять найпопулярніших екранізували: “Мартин Боруля”, “Сто тисяч”, “Наймичка”, “Хазяїн”, “Житейське море”

Називають дивним поліцейським, бо не лається й не бере хабарів

1845, 29 вересня – в селі Арсенівка – тепер Новомир­городський район Кіровоградської області, в родині зубожілого дрібного шляхтича й управителя поміщицьких маєтків Карпа Тобілевича народився син Іван. Крім нього, були молодші Михайло, Петро, Марія, Микола і Панас.

1859 – закінчує з відзнакою трикласне повітове училище в Бобринці – тепер райцентр Кіровоградської області. Цікавиться театром, грає в аматорській трупі. Працює писарем у канцелярії поліцейського пристава в сусідньому містечку Мала Виска. Там стає канцеляристом міської управи.

1865 – переходить у повітове та міське поліцейське управління в Єлисаветграді – тепер Кропивницький. У 1868–1869 ро­ках – секретар міського поліцейського управління в Херсоні. Називають дивним поліцейським, бо не лається російською і не бере хабарів.

1869 – одружується з Надією Тарковською. Від її родини отримує землю, де ставить хутір. У подружжя народжуються семеро дітей. Жінка застуджується й помирає 1881-го.

1883 – у виданому Михайлом Старицьким альманасі “Рада” публікує оповідання “Новобранець”, підписане псевдонімом Гнат Карий. Бере участь у роботі нелегального українофільського гуртка “Товариство з поширення ремесел і грамотності”, розповсюджує заборонену літературу. За неблагонадійність звільняють із поліції. Вступає до театральної трупи Михайла Старицького. Засилають до Новочеркаська. 1884-го одружується з акторкою Софією Дитківською.

1886 – у Херсоні видає “Збірник драматичних творів”. Наступного року отримує дозвіл повернутися в Україну, селиться на своєму хуторі. З 1888 року виступає з трупою брата Миколи, який узяв псевдонім Садовський. Потім – із колективом брата Панаса, який став підписуватися Саксаганським.

1890 – з Панасом Саксаганським створює Товариство російсько-малоросійських артистів. Воно стає найкращим українським театральним колективом. На його базі виникає Малоросійська трупа, де, крім Тобілевичів, грає і Марія Заньковецька.

1897 – складає записку до з’їзду сценічних діячів у Москві про переслідування українського театру. Її з трибуни виголосив Панас Саксаганський.

“Слухач стомився дивитися на це плясове мистецтво й починає справедливо обурюватися перекручуванням життя українців, – йшлося у зверненні. – Справедливо підмічають, що в українських виставах народ співає і танцює все життя. Ніби немає в них ані печалі, ані горя, ані громадських інтересів”.

1906 – за станом здоров’я залишає сцену. Їде лікуватися до Берліна. Там діагностують рак печінки.

1907, 15 вересня – Іван Карпенко-Карий помирає в Берліні. Ховати везуть до його хутора – біля теперішнього села Корлюгівка Кропивницького району Кіровоградської області.

Схожі матеріали

Популярні новини