Нещодавно на сайті була опублікована стаття про ставлення мешканців Пулинщини до загальнонаціональної хвилини мовчання на вшанування загиблих у війні з рф. Проте, схоже, далеко не всі прочитали її або усвідомили її важливість.
Щоранку о 9:00 кожен має зупинитися на мить — цей короткий момент не змінить життя, але змінить ставлення до нього. Це час замислитися, оцінити те, що маємо, полюбити життя і подякувати за нього. Адже дехто віддав найдорожче — своє життя — за наше сьогодення.
Ольга Данилюк із Пулин ділиться своїми спостереженнями:
«Мить, яка змусить задуматися, оцінити життя, полюбити все, що маємо у ньому, а головне подякувати, що ти живий! Адже Хтось, заради твого сьогодні, віддав своє найдорожче — ЖИТТЯ!!! І щодня я спостерігаю, як люди, що снують по дорозі в своїх думках, не чують гучномовця, а можливо не хочуть чути той стукіт, від якого мурахи по шкірі і волосся дибки, а потім Гімн України! І в душі все перевертається, тисне, забиває дух! І щодня мій погляд ловить одного й того ж чоловіка, який щоранку, як під будильник, виходить зі своєї квартири, і якого Хвилина мовчання застає на одному й тому ж відрізку дороги, і який ніколи не зупиняється, не шанує те, що має!!!
Але сьогодні особливий день, адже сьогодні йому зробили зауваження, і зробила його жінка, у якої війна забрала рідну людину. Та він відповів, продовжуючи поспіхом запізнюватись на роботу — “Нема часу”
У чоловіка, який працює на державній службі, який має бронь, і який щодня запізнюється, бо біля приміщення Укрпошти він о 9 годині 02 хвилини, НЕ ЗУПИНЯЄТЬСЯ!
А що б було, коли всі наші мужні воїни, які тримають оборону, боронячи нашу країну, наш з вами спокій, відповіли — “Нема часу!” Наші хлопці, наші відважні воїни, які кожної секунди наражають себе на смерть, адже ворог суне як чорна сарана по нашій землі, знищуючи всіх і все на своєму шляху, боронять нашу Україну аби ми змогли лишатися вільними.
Прикро, що 3 роки повномаштабного вторгнення і 11 років, як ворог прийшов на нашу землю, а до людей так і не дійшло!
Дивлячись на наших людей, розумієш, що якщо вони не розуміють ціну сьогодення, їм байдуже під яким прапором жити. Вони й далі продовжують дерти горло під Міладзе, й говорити коли Хвилина мовчання “Нема часу”, “А що це змінить, коли я постою”, коли везуть полеглого Героя, продовжувати їхати автомобілем, а коли Герой був зниклим безвісти, і через рік, 2 роки його вдалося поховати, відповідати на запитання чи будете виходити на живий коридор “А до чого там виходить, до кісток”.
Біль…. Суцільна біль…
Люди, невже ви думаєте, що ви вічні, невже ви думаєте, що вас не з’їдять хробаки?
Невже ви думаєте, що коли прийде орда, вона збереже вам життя, ваше майно?
Дуже страшно жити, коли поряд ті, які “перевзуваються на ходу”!!!
Страшно, коли ти розумієш, що діти будуть рости без батька, жінки вимушені навчитися жити без коханих, а батьки ніколи не зможуть змиритися, що їх сини, доньки ніколи не повернуться до батьківської хати!
Скажіть мені “Нема часу” і я вам вкажу напрямок…»
